Нася і Люк - Казки на українській мові - Казки - Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...
Субота, 10.12.2016, 02:13
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Казки






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8660

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • Категорії розділу
    Казки на українській мові [30]
    (на українській мові)
    Казки на російській мові [20]
    (на російській мові)
    Казки про рослини [0]
    Легенди [1]
    Оповідання [2]
    Головна » Статті » Казки на українській мові

    Нася і Люк

    Сьогодні я хочу переповісти тобі історію, яку почула від бабусі. Вона про лебедів - гарних, сильних і вірних птахів, які кожної весни повертаються на своє улюблене місце гніздування  - озеро.

    Серед усіх пар особливою красою й грацією вирізнялася одна. Це були Нася й Люк. Про них й досі ходять легенди серед лісових мешканців. Запитуєш чому? А ось про це я тобі зараз і розповім.

    Свої імена молоді лебеді отримали від батьків. Нася змалечку ділилися кормом зі своїми братами та сестрами. Коли вона знаходила смачні водорості, то кликала їх й, показуючи дзьобиком на смакоту, припрошувала: „На”. А Люк кожного вечора, коли родина лягала спочивати, пригортаючись до матусі, промовляв „Мама, я тебе лю”. Через це і назвали їх Нася й Люк.

    Удень, коли всі малюки-лебеді збиралися погратися, Нася й Люк були завжди разом: плавали поряд, ділилися водоростями, а якщо Насю хтось ображав, то Люк завжди заступався! Лебеді були поряд навіть під час осіннього перельоту на зимування: летіли крило з крилом, завжди поряд, постійно разом. Так і повернулися весною на водойму, але вже не маленькими сірими лебедятами, а величавими й гарними білосніжними птахами.

    На Насю почали звертати увагу молоді лебеді, але вона, як і раніше, весь час приділяла лише Люку.

    Кожного ранку птах припливав до домівки подруги й дарував білосніжну квітку латаття, а вона пригощала його листям водокраса.

    Та сталося так, що Люк занедужав. Тож Нася вирішила полетіти до лісу, щоб знайти корінці рослинки, яка б допомогла якнайшвидше одужати товаришу. Вона нікому не сказала про свої наміри тому, що знала: її не відпустять, адже останнім часом почали пропадати молоді лебеді. Ніхто не знав, що є причиною, і тому всі родини пильно стежили за своїми дітьми.

    Нася не думала про небезпеку. Для неї головним було, щоб Люк одужав. Тому вдосвіта, коли всі спали, вона попливла до берега...

    Прохолодна вода й перші сонячні промінчики наповнювали серце спокоєм, і лише думка про те, що потрібно чимшвидше повернутися, підганяла її. Ось і берег. „Тепер швиденько на галявину, туди, де потрібна рослинка,” – розмірковувала Нася, поспішаючи, але в одну мить все зникло...

    Лебідь не зрозуміла, що трапилося і чому враз стало темно. Хтось міцно її тримав, не дозволяючи поворухнутися. Нася усвідомила, що потрапила в біду. Голосно вона покликала на допомогу Люка. Молода птаха не думала про те, що гнізда далеко і її навряд чи хто почує. Вона просто знала: товариш завжди прийде на допомогу!

    Нася відчула, що її кудись несуть. Стало страшно. Відчайдушно вириваючись, вона кликала на допомогу.

    У цей час на озері всі спали. Лише Люк ніяк не міг збагнути, чому на нього так несподівано хвилею накотилося відчуття тривоги. Намагаючись знову заснути, він почув крик.

    „Нася! – промайнула в голові думка.  - Щось трапилося!”

    Обережно, щоб не потурбувати родину, Люк виплив із гнізда. Він поспішив до домівки своєї подруги.

    Підпливши, молодий лебідь побачив птахів, які мирно спали. Насі серед них не було. Не розгубившись, він голосно крикнув:

    -          Прокидайтеся! Нася зникла!

    Його слова розбудили все озеро: лебеді, не розуміючи, що відбувається, розалющували очі й озиралися навколо.

    -          Прокидайтеся! Потрібно Насю шукати! – знову гукнув Люк і піднявся в небо.

    За ним злетіли всі лебеді. Крики білих птахів заповнили ранкову тишу звуками.

    -          Нася! Нася! – кликали лебеді.

    Люк, облетівши озеро, вирішив пошукати в лісі. Він знав всі повітряні стежинки, адже багато раз літав ними за квітами для своєї подруги. Птаху здалося підозрілим, що на одній із доріг лежать пір’їнки. Опустившись на землю, Люк зрозумів: це пір’ячко Насі. Біль розітнув груди. Птах відчув, що його маленька принцеса в небезпеці. Сильним розмахом крил лебідь знову піднявся вгору: „Я знайду тебе! Вір мені. Знайду!”

    Відчуття тривоги змінилося впевненістю. Вдивляючись у лісові стежини, Люк шукав сліди Насі.

    Ось знову її пір’їнки...

    „Значить лечу правильно!” – подумав молодий лебідь, продовжуючи пошуки.

    Коли очі побачили дві постаті, які несли велику торбину, серце Люка стиснулося від болю. Із горла вирвався крик:

    -          Нася!

    -          Люку, допоможи!

    Забувши про все, молодий лебідь стрімко опустився вниз, всім своїм тілом падаючи на людину, яка несла кохану.

    Люди спершу завмерли від несподіваного нападу, але швидко оговталися.

    -          Дивися, лебідь. Він, напевно, за своєю подругою прийшов, - сказав перший чоловік і зі злістю зиркнув на птаха.

    -          І що робити? – байдуже запитав другий. – Відпускати здобич - це дурість. Може застрелити?

    -          Стріляй, все рівно не відчепиться! – роздратовано сказав перший і, прискоривши хід, пішов уперед.

    Люк розумів, що його життя під загрозою, але продовжував нападати: сильними ударами крил робив спроби збити людину з ніг. Ще раз, ще.. Зупинив біль.. Лебідь не міг зрозуміти, чому крила відмовляються його слухати й чому він падає...

    „Що це за краплі на землі? Це моя кров?” – очі птаха застелила пелена.

    -          Ти молодець, підстрелив все ж таки... – похвалив чоловік товариша.

    -          А що залишалося? Він все рівно б не заспокоївся. Це, напевно, його подруга.

    -          Напевно, - буркнув перший і, дивлячись на поранену птаху, додав: - Нехай лежить, йому вже не піднятися. Ідемо звідси.

    Двоє браконьєрів, прискорюючи кроки, пішли далі. Але раптом небо потемніло. Піднявши голови, вони побачили десятки лебедів, які стрімко наближалися до землі.

    - Біжимо! – крикнув перший. – Вони нас не залишать. Кидай торбину, життя дорожче!

    - Я так і знав, що нічим добрим це не закінчиться, - пробубонів другий, кидаючи торбу на землю.

    Браконьєри довго втікали від розгніваних птахів. Спасінням для них стала хатина лісничого. У розірваних одежах, брудні, поранені чоловіки лише там знайшли схованку.

    Лісничий дав їм притулок, але, зрозумівши, що трапилося, передав правосуддю.

    Нася, хоча й перелякалася, та була ціла і неушкоджена.

    Мешканець лісової хатинки два місяці лікував Люка. Крило птаха зажило, і від рани не залишилося й сліду. Нася щодня прилітала до свого товариша. Дивлячись на них, старенький потайки плакав. Це були сльози щастя й радості. „Ось вона лебедина вірність!” – думав він, ніжно погладжуючи двох білих янголів.

    З тих пір минуло багато років, але ця історія передається із вуст у вуста не лише лісовими мешканцями, але й людьми.  Багато хто з них привозить своїх діток на озеро, щоб показати родину Насі й Люка. Птахи стали прикладом віри, надії, любові.

    Ось така правдива оповідка, повідана мені бабусею.

    Якщо хочеш, то ми з тобою поїдемо на озеро, і я тобі покажу гнізда діток Насі й Люка, але це вже буде завтра, добре?

    Добраніч...

    © Copyright: Наталія Гуркіна



    Категорія: Казки на українській мові | Додав: natalyagurkina (07.05.2009)
    Переглядів: 5440
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]