Малюк Жолудь - Казки на українській мові - Казки - Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...
Субота, 10.12.2016, 04:08
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Казки






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8660

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • Категорії розділу
    Казки на українській мові [30]
    (на українській мові)
    Казки на російській мові [20]
    (на російській мові)
    Казки про рослини [0]
    Легенди [1]
    Оповідання [2]
    Головна » Статті » Казки на українській мові

    Малюк Жолудь

    Малюк Жолудь


    У мене є улюблене дерево – дуб. А знаєш чим воно таке цінне? Воно сильне! Але ти не думай, що дуб таким народжується, ні. Бачив жолудя? Так ось, коли він потрапляє в землю, то весною на поверхню пробивається тоненьке стебельце. У перший рік життя на ньому немає навіть листочків. І лише через роки маленький дубок перетворюється на сильне та могутнє дерево.

    Історію одного дуба я тобі зараз і розповім.

    Вона трапилася в парку невеличкого містечка. Там, біля альтанки, росли дуби. Їх було п’ятеро - сильних, статних, гілками „підтримуючих” небо! Скільки їм було літ, достеменно ніхто не знав, бо, коли засаджували міський парк,  вони вже росли.

    Кожну осінь дерева віддавали землі свої плоди – жолуді - у надії, що весною із землі потягнуться до неба молоді дубки. Приходила весна, і через заморозки молоді пагінці гинули.

    Так було багато років поспіль, поки одного осіннього дня…

    -          Де я? – запитав маленький Жолудь, впавши на м’якеньку травичку.

    -          Ти на землі, - привітно відповіла Кропива.

    -          А як я сюди потрапив? – не міг збагнути малюк.

    -          Ти на дереві ріс, а потім, коли піднявся вітер, впав.

    -          Хм…Зрозуміло, - маленький Жолудь замислено почав розглядатися навколо. Він почухав потилицю і з цікавістю поглянув на велетенське дерево:

    -          Тату, а чому я впав? Мені ж так добре було з тобою.

    -          Синку, не переймайся. Так і має бути. Тепер ти зможеш вирости і стати таким, як і я: великим і сильним.

    -          Ура! – зрадів маленький Жолудь.

    -          Але тобі спочатку потрібно зиму пережити, та й весняні морози бувають лютими, - дивлячись на сина, заклопотано проказав батько.

    -          Татку, ти не хвилюйся! Я впораюся! – малюк грайливо підморгнув батькові й почав розглядатися навколо.

     Краса ж то яка! – усміхнувся. – Я виросту, обов’язково виросту й буду таким сильним, як ти, тату.

    Пролітали, неначе осінні листочки, дні. Одного ранку маленький Жолудь побачив, що все вкрито білосніжним пухнастим килимом. Він здивовано поглянув на батька, але той солодко спав. Малий не став його турбувати. Лиш тепліше закутався у травичку й знову заснув.

    Розбудив його сонячний промінчик. Відкривши очі й потягнувшись, малюк помітив, що з його серця до неба тягнеться тоненька ниточка.

    -          Татку, татку! Дивися! Що це? – в очах Жолудя були страх і збентеженість.

    -          Маленький мій, - поглянувши на переляканого сина, лагідно посміхнувся Дуб. – Це твоє майбутнє. Оберігай його і нічого не бійся.

    -          Нічого не зрозумів, - проказав малий і допитливо поглянув на батька.

    -          Все буде добре, не хвилюйся. Це із твого серця до сонечка тягнеться молодий дубок. Ти виростеш, мій хлопчику, і станеш таким же велетнем, як і ми, твоя родина.

    -          Зрозуміло! – радісно підстрибнув маленький Жолудь.

    Минали дні. Тоненька стеблинка майбутнього дерева з кожним днем набиралася все більше і більше сили. Малюк Жолудь тягнувся до Сонечка і брав від нього тепло, а матінка Земля щедро обдаровувала його своєю силою.

    Навіть весняні морози не змогли відібрати в маленького дубочка волю до життя. Він дуже мерз, але віра й бажання вирости були сильнішими.

    З кожним днем молодий дубочок помаленьку піднімався над землею. Коли почалася літня спека, йому стало бракувати такої необхідної для життя вологи. Тому невеличке деревце прокидалося вдосвіта й зверталося до Трави й Кропиви з проханням дати роси. Вони не відмовляли, бо полюбили малюка. Його внутрішня сила викликала в них захоплення: він єдиний за стільки років зміг пережити зиму та весняні заморозки.

    З тих пір минуло багато років. Альтанка стоїть на тому ж місці, але біля неї тримають небесний простір вже не п’ять, а шість дубів. Всі як один статні, впевнені і могутні. Лише один трішки менший на зріст, адже він, порівняно зі своєю родиною, ще зовсім молодий, йому всього лишень п’ятдесят років. Дивлячись на його сильні гілки й велетенський міцний стовбур важно уявити, що колись давно цей велетень боровся за своє місце під сонцем.

    Ось така сьогодні казка. Ти теж виростеш великим-превеликим і будеш, як Дуб, сильним і могутнім. Добраніч.

    © Copyright: Наталія Гуркіна







    Категорія: Казки на українській мові | Додав: natalyagurkina (11.11.2008) | Автор: Наталія E W
    Переглядів: 12970
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]