Середа, 14.11.2018, 07:30
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 9576

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • Головна » Архів матеріалів
    Каждый раз, когда волшебница-Ночь касается неба, оно меняет свой цвет. Становится темно-фиолетовым. Но не была бы Ночь Ночью, если бы не создавала каждый раз новое колдовство. 
    Так и сегодня, немножко подумав, достала чародейка из своей волшебной сумки шкатулку. Чего там только не было! И сказочные сны, и звезды желаний, и ночи для влюбленных…
    Но не это искала Ночь, ей хотелось чего-то особенного. Такого, что еще никто не видел. И не зря училась она столько столетий в самой сказочной и древней волшебной академии. Ведь это она будет радовать и охранять Землю в период отдыха. Тогда, когда все живое будет спать. 
    Улыбнувшись приятным воспоминаниям, подняла Ночь вверх руки, распустила волосы, и на землю заструился звездный дождь. А потом подставила ладошку и подозвала к себе одну из волшебных звездочек. Ей и нашептала что-то Ночь на ушко. Малышка понимающе кивнула и полетела к Земле…
    А через несколько минут вокруг всё засияло цветами радуги: это заулыбались детские сны. Ведь именно их Звездочка лично раздала каждому ребенку. Чтобы отдыхали малыши до рассвета, чтобы путешествовали по самым сказочным и волшебным странам.
    И только когда на горизонте показался всё еще сонный Рассвет, Ночь хлопнула в ладоши, и растворилась в первых утренних лучах…
    Она вернулась в свой дом. 
    Спрашиваешь где он? А вот это секрет! Ведь если бы все знали, где живет сказочная красавица Ночь, то захотели бы попасть к ней в гости, а ведь и ей нужно отдыхать. Поэтому закрывай глазки и пусть тебе сегодня Звездочка принесет подарок от Ночи - волшебницы… красивый и сказочный сон…



    Просмотров: 627 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 22.02.2009 | Комментарии (4)

    Вушка, хвостик, мокрий ніс

    Хто костомаху в дім приніс?
    Песик


    Гострі кігті, тонкий слух
    Хто на мишок має нюх?
    Котик


    Роги, вим’я, довгий хвіст
    В кого чималенький зріст?
    Корова

    Бородата і хвостата
    Хто тваринка ця, малята?
    Коза

    Рильце, ратиці, два вушка
    Хто кнура в хліві подружка?
    Свиня


    Гребінь, крила, гарний хвіст
    Хто співає як артист?
    Півень

    Шия біла, га-га-га каже
    Що за птах це? Хто нам скаже?
    Гусак


    Наче зайчик їсть морквинку
    Хто згадає цю тваринку?
    Кріль 

    Дзьобик, ніжки, оченята
    Хто у курочки малята?
    Курчата

    Квохче, сіно розгрібає
    Як звуть птицю? Хто з вас знає?
    Курка

    Люблять плавати, пірнати
    Як у качки діток звати?
    Каченята 

    Їсть овес, в стайні живе
    Хто тваринку цю назве?
    Кінь
    null
    Як купатися покаже
    Назву птиці хто нам скаже?
    Качка 

    Корівку-маму він добре знає
    Цю тваринку хто впізнає?

    Телятко


    Просмотров: 1328 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 12.02.2009 | Комментарии (2)

    Засыпала земля. 
    По ней уверенными движениями разливало свои серые краски Безразличие: кусты, деревья, дома, поля… 
    Даже в море серый цвет? А в море особенно! Нечего манить своими просторами, незачем учить людей мечтать! Не положено!
    … серый аист, серый лес, серая вода в колодце… Рыба в морях и океанах тоже серая. 
    Когда с разноцветной землёй было покончено, Безразличие безразличным взглядом осмотрелось вокруг: всё серое! Хорошо! 
    Потом безразлично подняло голову вверх. Туда, где раскинулся бело-голубой мир пушистых бело-голубых барашек. Они, ни о чём не подозревая, не спеша ходили синими лугами и с наслаждением жевали белую травку. Вку-усно то ка-ак! – радовались.
    Но Безразличию был безразличен бело-голубой мир бело-голубых барашек. Оно безразлично достало из кармана серого плаща банку серой краски и привычным жестом брызнуло вверх, на небо. Все стало серым: на серых лугах - безразличные серые барашки. Они без эмоций жуют серую траву.
    Вот теперь всё! Вот теперь порядок! – равнодушно сказало себе Безразличие.
                                                 …………………………..серая жизнь серого мира…………………….

    Хотя! 
    Что это? Что за разноцветный лоскуток парит в сером воздухе? 
    Ой, да это же бабочка! 
    Откуда она взялась? 
    Этого не может быть! Ведь этот мир серый! В нем нет цветов и эмоций!
    А бабочка безмятежно порхала в воздухе и ласково всем улыбалась. Она махала своими крылышками и с них сыпалась разноцветная пыльца: на деревья, луга, дома… 
    Всё вокруг снова обретало свои цвета!
    Мир начал наполняться звуками и эмоциями: речка, лес, озеро, море, горы.. Серые луга снова стали синими. Как и прежде, зазвенел свои песенки ручей. В лесу опять учила малышей уму-разуму мама белка. А в бело-голубом мире бело-голубых барашек снова слышалось счастливое: «Вку-усно то ка-а-ак!»
    Правда здорово что мир снова стал цветным? 
    Конечно!
    Ты спрашиваешь откуда взялась бабочка?
    Всё просто. Это Любовь на своих крылышках облетела Мир! Она единственная рождается из ничего и уходит никуда. Это она красит всё в цвета радуги и наполняет тишину пьянящей мелодией Жизни. Ее не пугают ни время, ни расстояние. Она неподвластна никому! Даже Безразличию! Запомни это и никогда не плачь, видя серый мир. Ведь обязательно прилетит бабочка Любви и снова раскрасит всё в цвета радуги! 

    * Конец одной дороги в жизни это начало следующей! Но чтобы ценить и беречь минуты Любви, нужно почувствовать, что такое серые цвета дней Безразличия. 





    Просмотров: 655 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 09.02.2009 | Комментарии (7)

    Кожного року Сонячний Промінчик будить все живе. Він самий перший помічник дівчини Весни.
    Так і цього року:
    - Які ви всі сплюхи, - подумав Промінчик, дивлячись на сонне царство внизу. 
    Одягнувши на голову кашкетика, він швиденько зістрибнув униз, на землю.
    - Просинайся, - полоскотав сплячу квіточку. 
    - Це ти, Промінчику? – підняла пухнасті вії красуня Підсніжник.
    - Я, – відповів хлопчик.
    - А що вже час прокидатися?
    - Яка ти кмітлива, - посміхнувся до квітки. 
    - Дякую що розбудив.
    - Та немає за що, квіточка. Пішов я далі..

    - А хто тут у нас боки вилежує, га? – звернувся він до Травички. 
    - Хр-пш-ш, хр-пш-ш...
    - Ти ніби бабка, що на печі розляглася, - розсміявся. – Ану прокидайся, лежебоко! Я тобі зараз робитиму сонячні ванни, – і Промінчик зняв зі своєї голови картуз.
    - Ой, як тепло! Ой, як добре! – крізь сон, почала ніжитися Травичка. – Весна! – щасливо потягнулася і відкрила очі. – Промінчику, ти?! – вигукнула.
    - А хто ж іще? 
    - Присядь перепочинь, - розправила своє вбрання Травичка. 
    - Немає коли, потрібно всіх будити. Весна ось-ось увійде.
    - Дякую тобі за тепло, сонячний! – вдячно поглянула на Промінчика Травичка і почала причепурюватися: Весна ж іде!
    А хлопчик-Промінь полетів до Струмочка. Його він особливо полюбляв будити. Адже ніхто не вмів так гарно співати та танцювати, як він. Ніхто так не дарував радісний настрій, як життєдайні води малюка.
    - Струмочку-дзвіночку, відкрий оченята,
    Чекають тебе з нетерпінням звірята!
    Прокинься-проснися, нам всім заспівай,
    Нехай знову радість наповнить цей край! - і під теплом хлопчика-Променя, тоненька крига, що накривала малюка Струмочка, почала танути. За мить заструменіла свою пісеньку водичка..
    - Промінчику! – відкрив очі Струмочок. - Дякую тобі, друже! – вдячно потис руку другові. – Забігай до мене у гості.
    - Обов’язково! Нехай тільки всі свої справи дороблю, - відповів Промінчик і полетів далі.
    Він лагідно брав у свої долоні гілочки дерев і вони під його теплом прокидалися від тривалого, зимового сну. 
    А як раділа тітка Земля сину Сонечка! І таке вареннячко йому у мисочку накладала, і таке.
    - Пригощайся, Промінчику! – припрошувала. 
    - Тітонько, я ж лусну, - жалібно дивився на гостинну Землю, Промінчик.
    Але господиню Землю не переконаєш!
    - Тобі сили потрібно відновлювати! – пояснювала вона племіннику.
    - О-о-о, я вже лускаю, - проказав Промінчик і вставши з-за столу показав тітці Землі на свого живота:
    - Дивіться який!
    А Земля задоволено посміхалася:
    - От тепер можеш далі летіти по своїм справам. 
    - Та я вже все зробив, - похвалився малий.
    - А я і не сумнівалася в тобі.
    - Дякую вам, тітонько за гостинність, та мені вже час додому. 
    - Забігай частіше у гості, - з любов’ю провела поглядом племінника Земля.
    - Обов’язково.
    А коли у той день Промінчик лягав спати, то задоволено сам до себе посміхнувся: „Який я все ж таки молодець! Все встиг зробити!” 
    І вже засинаючи подумки додав: Весна буде задоволена мною.








    Просмотров: 787 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 07.02.2009 | Комментарии (4)

    Гріє землю сонечко,
    Ніжно примовляє:
    Прокидайтесь квіточки,
    День весну стрічає!

    Просинайся річечко,
    Посміхнись струмочку,
    Затанцюй нам гопака
    Дощику – дзвіночку!

    Розливайся радісно
    По землі проміння,
    Покривай сади й луги
    Весняне цвітіння!



    Просмотров: 696 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 01.02.2009 | Комментарии (4)

    На долоню крапелька присІла,
    Сонячна і райдужна вонА.
    Казочку на сон нам розповІла,
    Як згубилась хмарка веснянА.

    Як по небу вдень вона гуляла,
    З друзями хмаринками плила,
    Потім полетіла й заблукала...
    Поки дощик в небі не знайшла.

    Як наповнив хмарку водопузий
    Краплями на землю пролилась,
    Заховайсь в перинку карапузе
    І до ранку звідти не вилазь!



    Просмотров: 1315 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 20.01.2009 | Комментарии (4)

    У кожній родині є свої секрети. Адже будь-яка корінна українка вміє вишивати, замовляти вишите та відганяти від своєї сім'ї лихо.
    Ці чарівні здібності передаються споконвіку від матері до доньки... А ще разом з ними передаються чарівні предмети.
    Розповісти як це буває? Так от, слухай...

    У одній українській родині народилося маля. Коли дівчинці виповнилося дванадцять років, матуся передала доньці родинну реліквію:
    - Ось тобі чарівний наперсток, сонечко. Кожний раз як ти будеш його одягати на пальчика, він буде тобі допомагати вишивати вишиваночки. І непрості, а заговорені, – повчала матуся, одягаючи на пальчик Тані наперстка.
    - Справді? – з цікавістю почала роздивлятися мідний наперсток Таня. – А як це заговорені? – з запитання підняла очі на маму.
    - А так, маленька. Наперсток - це наша родинна реліквія. Все що вишите з його допомогою має надприродну силу. Тож бережи його як зіницю ока!
    - Добре, матусю. – проказала Таня і міцно затисла цінність у кулачок.
    ***
    Пролетіли роки. Маленька дівчинка виросла у справжню красуню. Довге, русе волосся хвилями спадало по спині, обіймаючи гнучкий стан. Чимало парубків залицялися до русокосої чарівниці, але лише погляд старшокурсника Влада міг змусити щічки дівчини рожевіти. 
    - Чи не закохалася ти часом? – допитувалися подруги.
    А Таня у відповідь лиш таємниче всміхалася. 
    ***
    - Вишиваю, вишиваю вишиванку,
    Щоб одів її ти зранку на світанку,
    Щоб моє кохання лихо відгонило,
    Щоб тебе від бід і кривди боронило.

    Розсипаю по тканині візерунки,
    Оберегом най стають душі дарунки!
    Я для тебе, мій коханий, вишиваю,
    Більше всіх тебе у світі цім кохаю! – так стіжок за стіжком дівчина вкривала візерунками сорочку. 

    Чарівниця, - не могла налюбуватися вишитим дивом сусідка, викладач народно-пісенної творчості. – А які кольори! – захоплено вихваляла. – Молодець! 
    - Це коханому, - опустивши вії, тихо промовила Таня.
    - Та я зрозуміла, - посміхнулася Марія Іванівна. – А хто він? Розкажи про нього.
    - Його звати Владислав, - запашіли рум’янцем щічки Тані. 
    - Познайомиш?
    - Обов’язково, - крутнулася на одній нозі, навколо своєї осі, дівчина. – На заручинах.
    - Домовилися.

    Коли на поріг завітала осінь, то з нею ввійшло у дім і весілля Тані та Влада.
    - Гості любі, гості звані,
    Рідні, близькі та неждані,
    Привітайте молодят!
    Побажайте їм малят! – дзвеніло побажаннями свято. А молоді були як пара лебедят. Ні на крок один від одного!
    Які ж вони гарні! – з захопленням вихваляли пару гості. – Як один одного люблять! – милувалися, дивлячись на те як молодята цілуються. – Нехай Вам дітки буде солодко! – благословляли шлюб батьки молодих.

    А й справді, життя пари потекло наче річечка. Влад постійно дарував дружині квіти, а Таня щоранку старалася порадувати коханого смачним сніданком.
    Сонечком у домівці засяяла звістка про первістка. 
    І знову календар почав відраховувати пори року. Весна, літо, осінь, зима.. Рік, ще один, ще. Аж поки...
    - Що це? – з подивом Таня підняла жмут ниток. Вони валялися під порогом їх з Владом квартири.
    - Викинь, - відказав, навіть не дивлячись у той бік, Влад. – Ми поспішаємо у офіс.
    - Але ж.. – спробувала заперечити Таня, а в голові відразу закрутилося: „Це ж чари. Мама мене вчила цим всім премудростям”. 
    Таня з тривогою поглянула на Влада, але він був невмолимим:
    - Немає коли.
    - Добре, - спантеличено відповіла Таня і викинула незрозумілу знахідку на смітник.
    Ступивши декілька кроків до їх з Владом машини, Таня почула незнайомий голос:
    - Дарма ти так, донечко, - дивлячись на Тетяну чітко вимовляла кожну букву стара жінка. – Дарма.
    - Хто Ви? – розгубилася Таня. Вона з подивом оглядала незнайомку і чимдуж старалася пригадати хто ця старенька. 
    - А запроси до себе на каву, там і розповім, - хитро примружилася бабуся.
    Незнайомку запросити до себе у дім? – запитала себе Таня. А потім ще раз поглянула на стареньку. Біленька хустинка, в’язана кофтина, чистенька спідничка. – А може дійсно щось скаже, - подумала, і жестом запросила стареньку до себе у дім.
    - Так от, дівчинко, - почала свою розповідь бабуся. - Спокон віків твої предки володіли мистецтвом гаптування. – І у ту ж мить дивним чином в руках бабусі опинився Танін наперсток.
    - Це ж мій, - Таня схвильовано вихопила родинну цінність з рук старенької. – Де ви його взяли? – запитала.
    - Не хвилюйся, донечко, зараз розповім. Так от, ще з тих давніх пір цей наперсток передавався від матері до доньки. І кожна жінка за допомогою нього оздоблювала речі для дорогих їй людей.
    - Так, мені він від мами дістався...
    - Я знаю, сонечко, - проказала старенька і лагідно погладила збентежену Таню по волоссі. – Ти недарма вишивала на заручини вишиванку для чоловіка. Це ж не просто сорочка, це – оберіг!
    - А?
    А старенька ... Читати далі »

    Просмотров: 900 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 13.01.2009 | Комментарии (4)

    Посреди высоких Карпатских гор, в непроходимом лесу, далеко от сел и городов, жила своей жизнью небольшая волшебная страна. 
    В ней все птицы и звери дружили, и никогда сильное животное не обижало слабое, а если нужна была кому-то помощь, то все лесные жители собирались вместе. 
    Так произошло и в тот раз. А все было так…

    В вечернем небе летал Орёл. Он искал пропавшего сына: 
    - Зорко, Зорко, - звал малыша.
    Но орленка нигде не было. Небо, видя растерянность друга, задумчиво хмурилось. Оно пыталось вспомнить, куда же полетел сын Орла.
    А на земле, услышав крики друга, уже собрались лесные жители. Все растеряно переглядывались, ведь еще не было, чтобы орленок без спросу улетел из дому. 
    Видя, что это не игра и малыш действительно куда-то пропал, все принялись за поиски сорванца. 
    Белочки тщательно исследовали дупла, лисы и барсуки оглядывали норы, а зайчата и медвежата осматривали холмы и овраги. 
    Но маленького Зорко нигде не было.
    Вечер плавно перешёл в ночь и, измученные поиском животные вынуждены были разойтись по своим домикам. Поиски не прекращал только Большой Орёл:
    - Зорко, Зорко, - звал он сына. – Отзовись!
    Он так и не ложился спать. 
    Когда в лесную страну пришло утро, ее жители снова присоединились к поиску пропавшего Орленка. Они оббежали каждый уголок, но всё было тщетно - маленького сына Орла нигде не было. 
    Бельчата со слезами смотрели в небо: а там, тяжело маша крыльями, летал одинокий отец. Звери понимали, что шансов найти малыша почти не осталось, поэтому стали ждать, когда это поймет папа Орёл. 
    А Большой Орёл все парил и парил, пронзая криками небо и землю. Только когда на смену дню снова пришла ночь, он спустился на землю. 
    Усталой походкой большой Орёл направился к ручью. Где же ты мой мальчик? Где? – спрашивал сам себя. – Я же всю нашу волшебную страну облетел, да и звери каждый стебелёк оглядели..
    Вот так размышляя, он подошел к воде.
    Лишь бы с тобой, мой мальчик, все хорошо было, - думал. 
    Когда в ночной тишине раздался громкий птичий крик, Орел даже не обратил на него внимания. Он настолько был занят мыслями о сыне, что не замечал ничего.
    Лес начал заполняться голосами. Звери выбегали из своих домиков и вглядывались в темно-фиолетовое небо. В нем парил силуэт орла. Это был Зорко. Он звал своего отца.
    Все лесные жители замерли от удивления. Слёзы радости и крики счастья смешались с криком Орлёнка. 
    - Папа, папа, - звал отца Зорко.
    А в это время Большой Орёл снова поднял крылья, чтобы взмыть в небо на поиски сына. Прохладная вода утолила жажду и придала ему сил. Я найду тебя, Зорко, найду! – уверенно говорил себе Орел. Оставив позади себя могучие деревья, он вдруг заметил знакомые крылья, услышал родной голос. И тогда из его глаз потекли слёзы. 
    - Мальчик мой, Зорко - Орел направился туда, где летал его любимый малыш. – Вот ведь получишь в гнезде крылом под хвост, - припугнул сына.
    А тот в ответ счастливо обнял папину шею:
    - Не ругай меня, я тебе все-все объясню.
    И вот как я могу на него долго сердиться, - улыбнулся в душе Орел. Но виду не показал. 
    Строго посмотрев на сына, произнес:
    - Чтобы больше такого не было, слышишь?
    - Я все понял, пап… - виновато опустил голову, Орленок. 

    Когда на следующее утро солнечные лучи будили жителей лесной страны, в небе, как всегда, уже парило двое: смелых, сильных, гордых, и таких легко ранимых королей неба. Это были Большой Орел и его маленький сын – орленок Зорко.
    Куда пропадал молодой орленок, спрашиваешь? 
    А он решил проверить, насколько сильные у него крылья. Вот и полетел без спросу, не предупредив ни отца, ни своих друзей животных.
    Этот случай стал Зорко хорошим уроком. Он понял, что так поступать нельзя. Ведь дороже ребенка у родителей никого нет! Поэтому всегда нужно предупреждать о том куда ты и на сколько времени улетаешь. 
    Вот такая история произошла в небольшой волшебной стране, в самом сердце густых Карпатских лесов.
    А теперь пора спать, спокойной ночи.






    Просмотров: 606 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 09.01.2009 | Комментарии (5)

    Сьогодні, з появою на небі першої зірки, у кожну домівку постукає звістка:

    Христос рождається – славіте Його!

    І Ви не бійтеся, відчиняйте свої серця!

    Нехай Ваші родини будуть завжди під оберегом Віри! 

    Нехай у Ваших душах завжди живе Любов!

    З Різдвом Христовим!

    Просмотров: 1594 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 06.01.2009 | Комментарии (0)

    Лелека пролітала над садибами, полями, лугами...
    Вона впевнено летіла вперед: мах крилами, ще один, ще...
    - Ти куди так поспішаєш, дзьобата? – запитав у білої птахи Вітер.
    - Чим подалі...
    - Не зрозумів, – збентежився Північний вітер.
    - Що ж тут незрозумілого? - запитала птаха. – Чимподалі я лечу, світ за очі. Розумієте?
    - Хм, - примружив очі Вітер. Він почав начебто про щось здогадуватися. – Так що ж сталося, красуне? – підлетів поближче.
    - Закохалася я, - втомлено відказала Лелека. І додала, - у чужого закохалася.
    - Зро-зу-мі-ло, - ніби по складах розклавши слово, відповів Вітер. Він чимало побачив на своєму віку таких історій. Він, вона, і ще він, або вона.
    Давши дозвіл хмаринкам займатися своїми справами, Вітер, підставив Лелеці долоню:
    - Вмощуйся зручніше, мала.
    - Ви ж зайняті, - кивнула у бік хмаринок, Лелека.
    - Не переймайся, розповідай.
    - Добре.
    Влаштувавшись на долоні у Північного Вітру, Лелека почала свою історію:
    - Два місяці тому я полетіла на сусіднє болітце домовлятися з жабками про пісні для новонароджених. Ква-ква-дратні фіраночки у лелеки Ульяночки... – поринула у приємні спогади красуня лелека. Та за мить знову повернулася до розповіді. – Так от, коли я вже летіла додому то зустріла Його: міцна шия, впевнений погляд, сильні крила...
    - Але ж він чужий! – строго проказав Вітер.
    - Я знаю, дядьку Вітре, знаю. Тому і втікаю.
    - Добре робиш, мала, – проказав вголос Північний Вітер, а подумки додав „Та хіба від себе втечеш?”
    А Лелека ніби прочитавши його думки, відповіла:
    - У тому то й справа, що від себе не втечеш.
    - Так чому ж тоді летиш світ за очі? – здивовано поглянув на дзьобату білявку Вітер.
    - А щоб перевірити чи істинне те що всередині. Якщо кохання справжнє то його ніхто і ніщо не зможе зруйнувати, а якщо забавка то неварте воно зайвих переживань.
    - А ти права, мала, - погодився Вітер. - Щасти тобі, донько, - благословив поглядом красуню. А тоді далі старанно продовжив шикувати на небі неслухняні хмаринки.

    Якщо кохання істинне!..




    Просмотров: 1112 | Добавил: natalyagurkina | Дата: 04.01.2009 | Комментарии (6)

    « 1 2 ... 51 52 53 54 55 56 57 »