Іван Низовий - Дитячий світ
Субота, 03.12.2016, 12:38
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Іван Низовий - Дитячий світ






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8640

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
    Сторінка 1 з 912389»
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Класики » Іван Низовий
    Іван Низовий
    natalya-gurkinaДата: Середа, 08.01.2014, 11:44 | Повідомлення # 1
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0

    3 СІЧНЯ 1942 РОКУ народився український письменник, публіцист, журналіст і громадський діяч НИЗОВИЙ ІВАН ДАНИЛОВИЧУродженець села Марківки Білопільського району Сумської області, Іван Низовий у роки війни лишився круглим сиротою. По закінченні шостого класу марківської середньої школи працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт Донбасу. Пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до Радянської армії, у якій відслужив з 1961 до 1964 року.
    Після демобілізації працював директором буського Будинку піонерів, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. Одружився, народив сина Ігоря. Працював у редакції кам'янка-бузької районної газети.
    Писати й друкуватися почав 1960 року в улянівській районній газеті й обласній газеті "Ленінська правда". У 1963 році друкувався в республіканському журналі "Дніпро" та газетах "Літературна Україна" і "Молодь України". У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка віршів "Народжуються квіти", редактором якої був друг і ровесник Івана Низового поет Петро Скунць.
    Розлучившись із першою дружиною, у травні 1966 року Іван Низовий переїхав на Луганщину, куди його було запрошено для роботи в новоайдарській районній газеті. У 1971 році побачила світ друга поетична збірка Івана Низового "Провесінь". А 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України. Понад десять років працював в обласних і районних газетах, зокрема в газетах "Молодогвардієць" і "Прапор Перемоги", був старшим редактором обласної студії телебачення, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням. Третя книга Івана Низового "Стебло" вийшла друком у 1977 році. У 1979–1980 роках поет навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О.М. Горького.
    1988 року в обласній газеті "Молодогвардієць" було опубліковано статтю Івана Низового "Бути – народом", яка стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині та яскравим прикладом патріотизму. З 1992 до 1998 року був відповідальним секретарем і головою Луганської організації Національної спілки письменників України.
    Член Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка.
    Протягом п’ятдесяти років творчого шляху Івана Низового у світ вийшло понад сто видань. Серед поетичних збірок: "Народжуються квіти" (1964), "Провесінь" (1971), "Стебло" (1977), "Тобі моє серце" (1980), "Рівнодення" (1982), "Чекання ранку" (1986), "Горобина ніч" (1992), "Пракорінь", "Нема переводу", "І калина своя, і тополя", "Запрягайте, хлопці, коней" (1993), "Покотьоло" (1994), "Вівтар" (1995), "Це – мій вертеп", "Свіча на вітрі" (1996), "Білопілля – Верхосулля", "о, Оріяно…", "Сльоза небесна", "Осяяння осінню" (1997), "За овидом сивим", "Нічний вістун", "Побудь зі мною", "Воронці нев’янучі", "Чорнороси", "Збудило опівночі серце" (1998), "Хрущі над вишнями", "Падолист", "Душа перецвіта", "Я з такої глибинки" (1999), "Осанна химері", "Джерело у ясних ясенах" (2000), "І гілка своя, і сопілка", "Родиземля", "В раю, скраєчку", "Поза раєм", "Остання електричка на Ірпінь", "Тихоплесо-часоплин" (2001), "Від травня до травня", "Значить більше, ніж просто пісня", "Босоніж по стерні" (2002), "Саме та самота", "Сонях на осонні", "Жура за журавлями", "Передсвітень", "Сум'яття", "Зливодиво", "Те, чому і назва загубилась", "Дурман-трава", "Я Сватовим засватаний", "По промінчику доброти", "Несправжня пектораль", "Веселка неповторних весен" (2003), "Кураїна", "Пролог до епілогу", "Опозиція" (2004), "Отак і живу", "Сонях сяючого сонця", "Село моє, Сула моя...", "Серпентарій" (2005), "Оскома осені", "Мажор в мінорі", "Шаржуємо з любов'ю", "Самопізнання", "У Сватовім світає Україна" (2006), "Калини жар на полотні снігів", "Біополе Білопілля", "Біла вежа – рідний Вавилон", "Білолебедія" (2007), "Прозріле літо з голосом Олени", "Вірую" (2008), "Осмути сивої сувій", "Спіймані сюжети" (2009), "Живу за юліанськими календами", "Під жайворами, під журавлями", "Найвище право – жить відверто", "Лелечі клекоти в тумані", "Я цвіркун в середлітню спеку" (2010), "А Марківка – як маківка", "Цим дорожу" (2011). До окремих розділів збірок "Несправжня пектораль","Сонях сяючого сонця" і "Біла вежа – рідний Вавилон" увійшли переклади з білоруських, вірменських, болгарських, словацьких, польських і персидських поетів.
    Немало в доробку Івана Низового прозових і публіцистичних творів. Це книги: "Опісля присмерку", "Зустрічі без прощань" (2003), "Загублене відлуння", "Десь там, за соняшниками" (2004), "Там, де я ніколи не плакав", "Там, де я сміюся крізь сльози" (2006), "Давно вже не виходив з берегів (2007), "Сльоза сльозу не здоганяє" (2009), "Там, де ми були, і є, і будемо" (2010).
    Збірки "Сóрок сорóк" (2002), "Мóрок морóк", "Летючий кінь", "Річки-малючки", "Блакитні вени України", "Крізь віки – вовіки" (2003), "Страдноцвіт" (2005), "Ми єсть народ", "Річки-потічки" (2007), "Гомінкі струмочки", "Ой, Комуно моя – Ойкумено..." (2009) і "Винятковість" (2010) було написано Іваном Низовим для дітей.
    Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську й інших містах України. Його твори перекладалися болгарською, польською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською, російською мовами.
    Іван Низовий – лауреат республіканських премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію "Лелече". Нагороджений медаллю "Будівничий України".
    …30 вересня 2011 року помер після тривалої хвороби. Похований у Луганську на цвинтарі Заріччя.
    На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, а 2013 року завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича, друзів доньки Лесі не тільки з усієї України, але й Італії, США та Ізраїлю (поетів, учителів, підприємців) на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник…
    Леся Низова
    Прикріплення: 3256399.jpg(80Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Середа, 08.01.2014, 11:50 | Повідомлення # 2
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах "сваряться" між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий "трипілець-козарлюга", підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
    Були, є і будемо!

    Чому в Луганську так мало природно-українського і, якщо ширше, властиво-європейського?
    Перша, рефлексивна, відповідь – лежить на поверхні. Таж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
    Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. "Да, скифы мы, да, азиаты мы!" – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді "украинского языка не было и нет…".
    Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, "Літопис Руський", "Влесову книгу" і "Повість врем’яних літ", Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
    Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому "трикутнику" кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у "дикому полі" було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
    Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про "старшого брата" (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися "малоросами", майже "руськими, найліпшими і найцивілізованішими". Добросердим "цивілізаторам-благодійникам" щиро допомагали "малоросійщити" прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали "цілину"... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й з північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – "насєлєніє руськоговорящеє", по-сучасному – "совки", а по-нашому, донбаському – "регіонали". Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах "сваряться" між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий "трипілець-козарлюга", підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
    Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється "океан повен" українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – різні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачно калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою "почесну московську приставку викинули як непотріб прозріли нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим "сепаратистом", а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське "Любіть Україну", чаркуються не на "брудершафт", бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! "Від Сяну до Дону! – кричать (як поляки – "Від можа до можа!", як московити – "От окіяна до окіяна!"). "Схід і Захід – разом!" І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
    Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є "регіонально-расєйськоязичним". Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
    Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм "сепаратистським" уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
    А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! У Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!

    08.06.2006.

    (із книги "Там, де я ніколи не плакав", 2006)
     
    natalya-gurkinaДата: Середа, 08.01.2014, 11:50 | Повідомлення # 3
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    ***

    Як жити, я нікого не повчав.
    Мовчав і слухав. Слухавши, навчався
    Мовчати про своє.
    Мовчав, хоча
    В собі кричав,
    Аж зовсім закричався
    До німоти.
    А слухати – навчивсь.
    Навчився шанувати мудре слово
    І сам до нього тихо прилучивсь,
    До слова,
    Мов до Господа самого.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 10.01.2014, 10:26 | Повідомлення # 4
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    "Боже, як гарно було колись! Уважні до слова і чулі до краси луганці, харків’яни, кияни захоплено слухали спів Солов’яненка і Ніни Матвієнко, чудову лірику Вінграновського і Бориса Олійника... слухали – і розуміли. І ставали добрішими, кращими. І єднались у братерстві, у ділах і помислах своїх."
    Самі себе не чуємо

    Ми не чуємо один одного! Уловлюємо окремі слова (російські, українські, суржикову мішанину), але суті не вловлюємо. Порозумінню не допомагає вже й інтернаціональний мат: "твою... мою... вашу-нашу..." Мабуть, перевертаються в зотлілих гробах таємничі джурджені – творці безсмертної матірної мови.
    "Бу, бу, бу..." – гундосить радіоприймач.
    "Ля, ля, ля..." – випромінює телеящик.
    "Гав, гав, гав..." – какофонить натовп.
    Шуму-ґвалту надміру, а слова окремого, мови зрозумілої – вуха наші не вловлюють. Бо не радари, не локатори. Вуха, на яких рясно зависає демагогічна локшина.
    Зрідка ходжу на демонстрації, мітинги, пікети. Разом з усіма кричу "Геть!", "Ганьба!", "Набридло!". Докричався до того, що й самому вже пора забиратися геть (куди?), що й сам почуваюся розганебно (поводжуся ж на грані хуліганства!), що й самому все обридло: моя кричуща безпорадність, цілковите безсилля і тотальна безправність моя в політизовано-криміналізованому казані суспільства.
    "Чого ти хочеш, душе моя? – питаю.
    "А добра хочу та світла, жити хочу по-людськи", – відповідає душа.
    Забагато хоче моя душа, приглушена політичними громами.
    Обласний політик-оратор, скажімо, той же Іванов-Петров-Сидоров, – рупор, він кричить і не слухає відгомону.
    "Усенародний" – той уже тягне на громовержця, сам себе глушить, добиваючи й без того замордований натовп. Це такий собі Колєсніченко – Кисельов - Ківалов... нєсть їм числа.
    А вже всепланетарна Вітренчиха – то не просто конотопська відьма, а медуза-горгона, содом і гоморра, мата-харі й шура-бура разом узяті! Де вона ораторствує (оракулить чи оракультить), там Кощею Безсмертному (навіть Безсмертному Романові) місця немає, там все горить-спопеляється... пані Наталці й не треба, щоб її почули і зрозуміли, – їй досить і того, що вона репетує, глаголить, вітійствує, витинає... вона – в ударі, в образі, у шалі натхнення. Головне – на виду, аж із Москви бачать солов’ї-розбійники жириновські й затуліни. Головне – сама себе любить, славить, возносить!
    Боже, як гарно було колись! Уважні до слова і чулі до краси луганці, харків’яни, кияни захоплено слухали спів Солов’яненка і Ніни Матвієнко, чудову лірику Вінграновського і Бориса Олійника... слухали – і розуміли. І ставали добрішими, кращими. І єднались у братерстві, у ділах і помислах своїх.
    Щоправда, були й "затички". Ідеологічні. Затикали "націоналістичні пельки" – тюрмою і сумою. А кому – і передчасною могилою.
    А зараз нічого й затикати: один натовп – одна пелька. Шуму-ґвалту надміру, а Слова, а мови – не чути. Нехай випускають зайвий пар, аби казан не вибухнув... Тим часом ті, хто "над юрбою, над народом волаючим", тихесенько-любесенько підгрібають під себе все – людське і боже. Чуже і ще чужіше. У селі найглухішому, у райцентрі середньовічному, у місті вавилонському, на безмежжі трубно-єрихонському.
    "Пробі!" – не чуємо.
    "Ґвалт!" – не второпаємо.
    "Алярм!" – не розуміємо.
    – Давайте поб’ємося!
    Побилися.
    – Давайте нап’ємося!
    Аж перепилися. Не прохмелившись як слід, не прочумавшись, обвішані синцями, як орденами, розбрелися: у «Регіони», у «Батьківщину», у «Нашу Україну». Там – свої-наші, там кричати зручніше і слухати не обов’язково, а розуміти... А що розуміти?! Регіони – чужинське слово, ним просто підмінили свої поняття-означення територій. Батьківщина – вона і є Батьківщина, земля батьків. І Україна – на всіх одна, тому й "наша". Хіба що ми кричимо-не-чуємо не про своє кровне, не про наше кореневе, одвічно-довічне, а про чуже, дядькове, ефемерно-ірреальне.
    – Жінко, відріж скибку борщу, – каже дурень, – хочу пити, аж засинаю від збурення почуттів.
    – Сам спечи та й сьорбай, допоки сон додивляєшся, – відповідає язиката жінка, – а я цілуватиму тебе під райською яблунькою.
    Ідилія – та й годі.
    – Ходімо у Європу, – запрошує "просунутий" політичний діяч другого "продвинутого".
    – Та потьопали, – згоджується "колега", – тільки ж воно через Магадан ближче.
    Нісенітниця? Ні, наша реальність.
    Скільки вже десятиліть не може докричатися до нас, грамотних і розумних, колишній кріпак Тарас Шевченко?!
    Ми й самі себе не чуємо, не те що Пророка. Бо ми геть заглушили світ і Всесвіт. Кри-чи-мо... во-ла-є-мо...
    Сиджу на своєму острівці тихо: може, щось таки й почую?

    2006
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 10.01.2014, 10:28 | Повідомлення # 5
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    "Народне господарство. По правді, його вже й нема. Усе, що мало ціну і перспективу на розвиток, – прихватизоване. Тепер воно належить Партії Регіонів, і це дуже надійно, оскільки ПР – розум, честь і совість епохи. А очільники партії – охоронці й оборонці всіх своїх прав і свобод. І народних "прав" і "свобод" також. Суттєво ще й те, що в Лугарії немає гнобителів і пригноблених – усі без винятку трудо(алко?)голіки!"
    Лугарія – країна крайнощів
    "Життя – це вічний стаханівський рух!"

    Партійна мудрість
    Лугарія (у просторіччі – Луганщина) в офіційних документах державної ваги обов’язково розшифровується як Луганська Ударно-Гвардійська Автохтонна Республіка Імені Януковича. Для поетів та ура-патріотів цю абревіатуру дозволяється трактувати дещо інакше: Луганська Унікально-Гордійська Регіонія Ієрихонського Янгола.
    Загальні відомості. Лугарія як суверенна регіональна територія самоутворилася в сумнозвісний період боротьби помаранчево-диявольських і біло-блакитних янголо-архангельських сил (2004 – 2006 рр.) на перехресті двох століть і тисячоліть. Розташована на крайньому Південному Сході (Дикопіллі) так званої України (Малоросії), у межах "ісконної Азіопії". Омивається цілющими водами билинного Сєвєрного (не Сіверського, як твердять уперті бандерівці) Донца (а не Дінця, як писав хохляцький лірик Сосюра!) і його приток – Лугані, Айдару, Деркулу, Красної, Білої, Великої Кам’янки, Міусу, Комишної, Євсуга з Ковсугом, Жеребця, Борової та Вільхової, у яких міститься вся таблиця Мендєлєєва та всі інші, ще не зафіксовані наукою елементи й компоненти. Межує Лугарія з процвітаючою путінсько-лужковською Московією (близько тисячі верст братерського кордону) і дружньою Донбасією... До складу інтернаціональної Лугарії входять буквально всі достеменно руськоязичні міста й містечка, кількадесять язичницьких сіл та жменька без’язиких вимираючих нібитоукраїнських заїмок-хуторів. Поділяється на 14+17 регіональних міст і районів, інші селища, села та хутори – теж регіональні, аякже! (У нас, у Лугарії, усе оригінальне, себто – регіональне).
    Державний лад. Лугарія – особлива кланово-планова (недруги зі злості придумали "ярлик" – кримінально-бандитська) держава, що мріє влитися в російське імперське море. Найвищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган від Красного Луча на півдні й Троїцького на півночі – одностайна Партія Регіонів з незначними вкрапленнями прогресивно-соціалістських і кепеусівських кольорів: Лугарська асамблея самопризначених слуг різношерстого лугарського електорату. Цей вельми пихатий та амбітний орган працює злагоджено, оскільки керує (хороводить) ним найвидатніший учень найгеніальнішого патріарха сепаратизму владики Тихона (чи як там його, заслужонного?) – Гоголенко (може, прямий нащадок самого Гоголя?), переконаний і доконаний оригінальний регіонал, загартований ще в комсомолах. Цей високопосадовець настільки компетентний, що йому не сміють опонувати ні домашні, виконавчі та розпорядчі органи, ні президенти київські, варшавські та навіть і лондонські з вашингтонськими (сказав – зав’язав!). Має двох достойних заступників, цілий штат усілякої чиновницької обслуги, підтакувачів і підлизувачів. Обирається до нової і вже остаточної "побєди" своїх над чужими.
    Природа. Колись була розкішна: ковилові степи, ліси та байраки, молочні ріки в кисільних берегах, семицвітні райдуги аркодужно перевисали до народів... А тепер... Поля буйно бур’яніють, ліси щезають, ніби їх корова язиком злизує, ріки втікають невідомо у які казкові вирії, де ще немає прогресу й цивілізації... Біло-синє марево зависло над усім лугарським регіоном і численними лугарщанськими регіончиками.
    Населення. Основне населення – руськоязичники (понад 90 відсотків, як уважають "регіонали"). Існують іще й ідеологічно близькі малороси, затуркані хохли, усілякі інородці – усього понад 130 видів і підвидів. Кількість лояльних до регіонального державного утворення неухильно зростає; нелояльних – природно зменшується за рахунок пояничарення та партійного перефарбування. Це – логічний процес.
    Першими поселенцями на території Лугарії після битви на ріці Калці були байбаки, а вже вони насвистіли на вільні землі хазяйновитих сербів і волохів, німчиків і данців. Ударними темпами піднімали дикополівську цілину комсомольці-добровольці петровсько-катерининського призову Гаскойни та Гартмани, не шкодуючи рук, будували могутню індустрію, мускулисті донські козарлюги-платовці пильно охороняли "устроїтелів" від набігів кримчаків та їх посібників – запорозьких п’яничок і волоцюг. Найвидатніші та найпрогресивніші лугаряни під орудою Єрмака "освоювали" Сибір, гуляли по Волзі вкупі з Разею Степаном, творили історію під проводом Пугача, Булави, а в ближчі до нас часи – під стягами Ворошилова та Будьонного.
    Радянський період в історії Лугарії свідомо не розглядаємо, оскільки він відомий усім без винятку та вважається воістину героїчним. Населення купалось у щасті, пило до ризоположення, об’їдалося найкращою у світі ковбасою по дві рублі двадцять копійок за повноваговий кеге.
    Нинішнє населення Лугарії, загартоване в епоху кравчукізму, кучкізму, змужніле в крикливо-майданній боротьбі з "нашизмом" і "нативізмом", живе привільно, весело і "просвєтльонно". "Свої" упевнено йдуть у регіональне майбутнє, "чужі" догнивають на "смітнику" учорашнього незалежництва.
    Народне господарство. По правді, його вже й нема. Усе, що мало ціну і перспективу на розвиток, – прихватизоване. Тепер воно належить Партії Регіонів, і це дуже надійно, оскільки ПР – розум, честь і совість епохи. А очільники партії – охоронці й оборонці всіх своїх прав і свобод. І народних "прав" і "свобод" також. Суттєво ще й те, що в Лугарії немає гнобителів і пригноблених – усі без винятку трудо(алко?)голіки!
    Усюди – заєдинство, братання пролетарів та олігархів. Усі називають один одного "братанами". Шахтар – братан, і власник шахти – братан. Нардеп – братан, і бомж Петя – братан. Прямо рай небесний!
    Вирує-кипить "братансько-братерське" вжененародне господарство. І слава Богу!
    Преса, радіомовлення, телебачення. Усі засоби масової інформації загальнодоступні. Бо дуже масові та безцензурно-інформативні. Особливо такі загальноулюблені "шпаргалки", як "Известия Луганщины", "Ракурс-плюс", "ХХ век", "Наша газета", а найпаче – ЛКТ (Луганська кобельна телепатія?). Правду, тільки правду, і нічого, крім правди! – але "свою" правду, "регіонально-лугарську", щодня доносять до населення невтомні бійці пера, мікрофона і камери. Чудесно! Завдяки луганським ЗМІ ми достеменно знаємо про те, що в Києві засіли "американці", а в славному Львові – "бандерівці", що істинний патріархат – Московський, а Київський – богохульники, єретики і схизмати; що єдиним істинним богом є Віктор Федорович, а насланим з берегів Гудзону сатаною є інший Віктор; зрештою, що ніякої України ніколи не було, немає і не буде! Молодці наші мірошники, кудінови, северини, панкови та ще ціла вервечка представників другої найдержавнішої професії! Віват їм та ще й салям алейкум!
    Архітектура. Переважно ще сталинсько-хрущовська. Занедбана дуже, нагально потребує реставрації. Та нікому цим займатися, і коштів немає. Усі "архітектори" будують своє особисте (і партійне) благополуччя, кожна зайва гривня-копійка в обігу – бережуть, як мовиться, приватно-кланові мільйони та мільярди. Збереглися, щоправда, найцінніші пам’ятники скороминущої совєцької епохи: триєдиний Ілліч, комонний Єфремович (не Єфремов, Боже збав!) і кришталево-чистісінький Сігізмундович. А от архітектурні прикраси на державному "білому домі" бандерівський засланець Тадейович, знехтувавши гарячі сльози руськоязичників, варварськи знищив. Ото вже вар’ят, як у Львові "ґварствують"! Себто – балакають "по ґварі"…
    Образотворче мистецтво. Подейкують старі інородці, що Лугарія в темний історичний період (а який?) була окупована численними художниками та скульпторами. І серед них були навіть відомі: В.Х. Федченко, І.П. Овчаренко, І.М. Чумак, М.М. Щербаков… А тепер "окупації" уже нема – усе образотворче мистецтво виставлено на білбордах: милуйтеся, насолоджуйтесь…
    Література. Як особливий вид людської діяльності, спрямований на примноження знань і збагачення духовності народу, уже протягом багатьох років задихається у глибокому підпіллі. Доходять чутки, що хтось там щось пописує; пліткують, що окремі творці "партизанять" по всій Україні та за її рубежами (Василь Голобородько, Василь Старун), а окремішні писаки час від часу насмілюються робити вилазки в рідному "регіоні" (Івани – Світличний, Низовий, Доніч, Шкурай; Миколи – Малахута, Тютюнник, Сенчило, Ночовний; Тетяни – Дейнегіна та Литвинова; Ганни – Гайворонська і Пустовіт)… Є й інші "праведники слова", лиш не такі сміливі, як згадані повище. За великим же рахунком – літературне затишшя перед великою класичною бурею…
    Натомість на поетично-прозових обширах Лугарії гримлять і засліплюють очі лугарям і лугаркам салюти "уродзьоних" графоманів-регіоналів. Бурхливо розвивається і так звана "політіческая" література. Її провідним маяком і флагманом одностайно визнано неповторного пана-товариша Т. (криптонім).

    2006
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 10.01.2014, 10:29 | Повідомлення # 6
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    "Адже українською мовою можна лише вітати гостей, любити рідних, близьких і далеких, співати пісень, по-доброму жартувати. Українська мова, на відміну від мови північного сусіда, не терпить хамства, мату, а тим паче ненависті."
    Іронічний роздум з присмаком печалі

    Серпоносні й молотоподібні, які свого часу не склали іспит на "павликів морозових", уже в зрілому віці, переростками, поспіхом надолужують прогаяне в боротьбі за своє місце під сонцем і за сяючий нерозмінний срібняк у власній кишені – творять нетлінний подвиг в ім’я міфічної московської справедливості.
    О, як воно наболіло степовим хохлам... даруйте, орлам, що "великий і могутній язик", той "шершавий і картавий", яким провіщав сам Ілліч, повсюдно гине-пропадає, тоне-захлинається в бурхливій повені петлюрівсько-бандерівської мови! Треба рятувати найдорожчий скарб "чєловєчества" від повного його викорінення "зайшлими із запада нашистами" на "іздрєвлєруськоязичній зємлє"!
    І зібрали велике партійне регіональне віче вічні недоноски двох матерів, сиріч безбатченки всіх часів і народів, і почали рятувати останнє, найдорожче, бо вже й так усе втратили. І придумали для свого так званого "руськоязичія" особливий, ще не знаний спеціальній науці, надспеціальний статус "регіонального" (оригінального, може, так воно було б зрозуміліше), гордозвучащого язика. Хоч і глупство несусвітнє, повна нісенітниця в принципі, зате – боротьба! Народ оцінить, Янукович похвалить, нащадки увічнять у помпезних символах.
    Услід за обласними регіональними маргіналами "історіческоє рєшеніє" прийняли й запопадливі станично-луганські козачки. І пішло, як то кажуть, і покотилося. Натхненні голенками-ненями-пристюками голови райрад, міськрад, селищних рад і сільських, активісти хуторів і безіменних висілків заходилися готувати доленосні закони-рішення про надання районним, міським, селищним, сільським, хутірським і безіменно-виселковим говіркам особливого рятувально-спасенного статусу.
    Почин "ворошиловських стрільців" підхопили бунтівні маргінали всіх мастей на всій неосяжності колись Дикого, а нині геть здичавілого Поля...
    І пригадався мені один випадок.
    Якось, ще на початку дев’яностих, тодішній керівник всеобласних культури і мистецтв Черняк Андрій Мусійович подзвонив мені: сходи, мовляв, до обласної бібліотеки імені великого роса Горького – там відбудеться зустріч з депутатом Держдуми великої і неділимої Расєї.
    Я пішов. Бо дуже захотілося побачити справжнього депутата справжньої Держдуми (це ж не якась там Верховна Рада), поспілкуватися з ним про насущне-накипіле.
    – Ми требуєм двуязичія в нашій особливій зоні, – слізно молили чужого молодика з чужої держави присутні на "форумі" нікому й ніде невідомі представники культури та мистецтв. – Ми задихаємся в українськой єдиномовності.
    Держдеп уважно слухав, кивав головою.
    І тоді слова попросив я. І ось що я сказав – російською і українською мовами:
    – Уважаемый депутат. Из всех тридцати-сорока, примерно, сидящих в этом зале, один я, если не совершенно, то вполне прилично владею и русским, и украинским языками. Все остальные, пусть не обижаются на правду, толком не овладели ни одним, ни другим. Они – полуязычные, то есть украинский забыли, а русского, за леностью, не доучили.
    На що "держдеп" (їй-богу, правда!) усміхнено відповів: "А моя мама була українкою... Ми у своїй московській сім’ї спілкуємось обома мовами".
    "Полуязичниє" мої землячки проковтнули гострі язички. Бо їм нічого було сказати. Бо за великим рахунком вони – хуторяни! Отож бідні культура й мистецтво, якими заправляють "ніякомовні" язикаті Хвеськи!
    Живучи в Росії та Казахстані, навчаючись у Москві, я послуговувався російською мовою. І ніхто навіть запідозрити не міг, що я "семь раз не русский". Приїжджаючи в рідне село на Сумщині чи в синів та онуків Львів, я легко переходжу на місцеві діалекти української мови. Я, зрештою, блискуче володію російським "есперанто" – матом. Багатоповерховим до того ж. Це викликає щире захоплення навіть у найзалізобетонніших шовінюг.
    Маючи великий досвіт літературних виступів у найрізноманітніших аудиторіях, авторитетно заявляю: українську мову, особливо в царині поезії та пісні, розуміють не лише від Сяну до Дону, але й від Тиси до Уссурі. Бо нашого цвіту, як сказав колись Максим Рильський, та й по всьому світу. Мене сприймали у столичній Москві, у Челябінську та Магнітогорську, у Прибалтиці й на Кавказі. Мої вірші, без підрядників, перекладали російські, татарські, азербайджанські, чуваські поети-друзі.
    Гей, ви, регіонали-маргінали, козаки-розбійники! Ви хочете особливого статусу для свого "полуязичія", то чому б нашим братам-українцям у Росії не домагатися всеросійського, нехай і вторинного, статусу української мови, як державної чи офіційної, або навіть і регіональної?! Це ж закономірно, це ж збагатить букет братської дружби, об’єднає народи, заткне пельки ксенофобам і шовінюгам.
    Схаменіться, вождики Донбасу, Криму та Харкова! Заговоріть з високих трибун насправді не чужою для вас державною мовою України. Цим ви одразу і назавжди виправдаєте себе перед усім багатомовним і різноголосим світом. Навіщо вам залізні нотки, чавунні матюки і брутальні гасла? Вони не притаманні доброму народові нашому. Адже українською мовою можна лише вітати гостей, любити рідних, близьких і далеких, співати пісень, по-доброму жартувати. Українська мова, на відміну від мови північного сусіда, не терпить хамства, мату, а тим паче ненависті.
    Заплющую очі та уявляю собі милу картинку: голова облради нашої відкриває чергову сесію: "Високоповажані пани-товариші депутати! Почнемо свою роботу віршем нашого славетного земляка Сосюри "Любіть Україну". І – з Богом, в ім’я рідної держави, любого нам народу українського...".

    2006
    (із книги "Там, де я ніколи не плакав", 2006)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 10.01.2014, 10:30 | Повідомлення # 7
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    "Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорновому; розкололи Рух різні Бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі..."
    Жертви перемог і поразок

    "Потрійні" президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
    Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з "пірровою" перемогою, інші – з цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. "Газову війну", слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
    Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності "нашоукраїнців", у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, "батьківщинці" цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм "сином" Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, з тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш "регіоналів", "вітренківців" і "комуняк" на рідній нам Луганщині.
    І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалося помстою "батьків Донбасу", під’южувалось як своїми, так і заїжджими "місіонерами" від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували "регіоналу" Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, все ширших обертів!
    Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! "Янукович – Бог!" "Ющенко – фашист!" "Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!" "За Родіну, за Сталіна!" "За Расєю, за Путіна!" "Бий бандерівських націоналістів!" і т. п.
    Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорновому; розкололи Рух різні Бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
    Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. "Позбулися?" – іронічно запитує мене моє друге "я". Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у "герої" вийшли "кучмісти" медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
    А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! "Романтичний" вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – в тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – "Регіон". А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між "нашими" і "ненашими" поширшала і поглибшала. Ми заручники "великої", а насправді підлої та брудної політики: вчора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
    Так, я впевнений, що обидві "харизматичні" особи (не особистості) вже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
    А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. "Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!", – погрожував мені днями п’яний від "творчих успіхів великий російський поет" Вова Прокопенко-Казмін. "Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед "святими" образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці "старшим братанам", як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...".
    Бог з ним, з Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, "похеривши" воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. "А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця".
    Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень "зайди" (за визначенням вовчика) з бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (Народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і "суржикомовних" українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
    А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників української держави. Залякані вождями "Регіонів" і обдурені провідниками "Нашої (не нашої) України", ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом. Я особисто йшов і йтиму під помаранчевим стягом Юлії Тимошенко – української Жанни д’Арк. Сьогодні їй вірять близько двадцяти трьох відсотків виборців, а завтра ж повірять удвічі більше. Тендітна й сталево-незламна Юля об’єднає багатостраждальну, окрадену й оббріхану Україну.
    У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою і україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!
    Не бійтесь, люди, Юлю Володимирівну, бо вона жінка, мудра і справді розважлива, патріотична і передбачувана. Бійтеся самих себе, лікуйтеся від небезпечної ракової пухлини, яка називається древнім словом: яничарство.

    2006

    (із книги "Там, де я ніколи не плакав", 2006)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 10.01.2014, 10:30 | Повідомлення # 8
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    "Ми боремося за право говорити рідною мовою на своїй рідній землі. За право їсти хліб, посіяний, вирощений і спечений власними руками. За право знати свою правдиву, а не перекроєну "московитами-москалями" історію, нехай криваву, зате ж рідну! "
    Ми довго боролись...*

    "Борітеся – поборете... "
    Т.Г. Шевченко

    Ми довго боролись – під Крутами й Базаром, у Холодному Яру та в Чорному лісі. Кров стікала ручаями в Тясмин і Ворсклу, зустрічалися ручаї багрові у хвилях Славути-Дніпра, проносилися китайковою стрічкою мимо скорбного й величного Канева, мимо Черкас преславних і зрадженого Переяслава, мимо стольного колись Чигирина й розрито-могильного Суботова... Перехлюпувалася через усі дніпровські пороги, змивала пил забуття з козацьких січей, виносила в Руське море печаль і скорботу великої країни – України.
    Світ бачив це і не здригався від жаху. А Москва п’яно реготала над горем України.
    Ми боролись, великий пророче Тарасе, понад триста літ. Ми поклали мільйони життів у золотий чорнозем, щоб щедро родили жито-пшениця, а нас та ж Москва ліниво-жадібно прирікала на голодну смерть. Це на її приспаній совісті моторошні роки 33-й та 47-й!
    Світ бачив це і... не провалювався у безодню.
    А "Москва-столица, сердце всей России" сито відригувала наш хліб і сало, наші тіла і душі.
    Ми боролися, Кобзарю! Ми й сьогодні боремось, хоч і не всі бачимо свого ворога перед собою, не всі усвідомлюємо, звідки, коли і хто встромить нам підлого ножа між ребра. Ми боремося за вистраждану суверенність і недоторканність наших (так штучно зву-жених!) кордонів, за право на Крим і так звані "Новоросію" та "Криворізько-Донецьку республіку", за нашу національну армію і споконвіку наш Чорноморський флот.
    Ми боремося за право говорити рідною мовою на своїй рідній землі. За право їсти хліб, посіяний, вирощений і спечений власними руками. За право знати свою правдиву, а не перекроєну "московитами-москалями" історію, нехай криваву, зате ж рідну! За право бути українцями – твоїми земляками й нащадками, великий мученику Тарасе! За право читати твого безсмертного "Кобзаря" без царських та більшовицьких цензуровань та купюр!
    "Борітеся – поборете, вам Бог помагає!" Так, ми поборемо, ми вже поборюємо свій страх перед Москвою, свої дрімучі лінощі, свою космічну неповноцінність. Ми таки й справді великий європейський народ, якому нічого соромитись і є чим пишатись.
    Ми пишаємося тим, що ми – нащадки всесвітнього генія Ше-вченка. Ми з глибоким душевним піднесенням відкриваємо сьогодні цей пам’ятний знак – святу обіцянку свідомим і несвідомим луганцям: невдовзі тут, у центрі міста постане велична постать пророка України Тараса Григоровича Шевченка! Це станеться, це збудеться! Дай то, Боже, без довгих зволікань!
    Слава Україні!

    1992

    *Виступ Івана Низового на площі в Луганську .
     
    natalya-gurkinaДата: Неділя, 12.01.2014, 11:04 | Повідомлення # 9
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    "Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: "Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!". Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки."
    Про славу і неславу свою і несвою

    Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, "цінує" нашу гостинність і щедрість, на правах "старшого брата" зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше "малоросійство" і свої малі та великі борги. Він – "старший", а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і "правильніший" за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад.
    Де вже йому пам’ятати про те, що Київ удвічі древніший від Москви і на два з половиною століття раніше за неї охрестився та просвітився візантійством, месіанством Андрія Первозванного та братів Кирила і Мефодія?! А навіщо йому пам’ятати про те, що протягом довгих століть у всіх новопосталих московських церквах правили службу кияни-українці, а в школах навчали грамоти київські дяки-просвітителі за граматикою русича Мелетія Смотрицького?!
    Навіщо йому знати, що:
    на Куликовому полі головною ударною силою, яка забезпечила перемогу над ордою Мамая, був добре вишколений і загартований у битвах литовсько-український полк князя Боброка Волинського;
    що Азов та Ізмаїл брали запорозькі козарлюги;
    що майбутніх московських царів-імператорів суворо "вишколював" упертий "малорос" Феофан Прокопович;
    що найбільшим стовпом "Московської" церкви був українець Дмитро Туптало;
    що всі оті великі "москалі" – Лизогуби, Родзинки, Безбородки, Капністи, Гоголі, Милорадовичі, Раєвські, Достоєвські, Чехови та Рєпіни – мають українське коріння;
    що наше українське підсоння випестувало Міклуху-Маклая і Вернадського, Кибальчича і Ціолковського, Корольова і Кондратюка, Грабовського (сина) і Козловського, Поповича і Крутого, Бондарчука і Петренка, Клару Лучко і Людмилу Гурченко...
    Або: навіщо північному сусідові пам’ятати, скажімо, про таке: герой Кримської війни "матрос Кошка" є насправді вінницьким селянином Кішкою, а єдиний справжній герой у ганебній для Росії війні з Японією – українець-генерал Кондратенко?
    Я розумію сусіду-старшобрата. І я хотів би забути про те, що моїми родичами-малоросами були Кочубей і Скоропадський (не Павло), Примаков і Коцюбинський (син), Щорс і Галицький, Маланчук і Щербицький... І мені неприємно знати, що сучасні росієлюби і україноненависники Кучма, Медведчук, Тихонов, Марченко, Добкін, Йоффе, Вітренко, Базолюк і проч., і проч. – мої земляки.
    І я охоче забув би про підлу Переяславську раду (зраду), про полтавську поразку Мазепи та капітуляцію останньої козацької Січі, про багато і багато чого...
    Але я пам’ятатиму завжди (і пишатимусь) Вишневецьким і Дорошенком, Сірком і Виговським, Махном і Зеленим, Петлюрою і Волохом, Боровцем і Шухевичем: вони ніколи не ламали шапку перед "старшим братом", а самі часто-густо давали йому по шапці. Учили делікатності та скромності. На жаль, не навчили, бо не на того трапили.
    У мене особисто немає зненависті до братів-росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) з москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу "старшобратську" бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні:
    за нищення Києва Андрієм Боголюбським і викрадення ним найбільшої святині – ікони Богородиці Вишгородської;
    за підлу Переяславську зраду;
    за потоплення у крові гетьманського Батурина, за спалення Лебедина і Веприка;
    за знищення Січі, за вбивство Калнишевського і Полуботка;
    за викорінення національної освіти, книгодрукування, заборону (неодноразову) рідної нашої мови, за закріпачення вільного народу;
    за фальшування української історії; за викрадення культурних, церковних, природних та інших багатств; за присвоєння нашої древньої назви – Русь;
    за революцію, привезену з російських боліт і пущ; за голодомори двадцятих, тридцятих і сорокових років; за вбивство тисяч і тисяч найвідоміших, найкращих синів і дочок України;
    за мільйони знищених у тюрмах і таборах Мордовії, Сибіру, Заполяр’я, Казахстану, Колими; за мільйони зросійщених і пояничарених колишніх дітей України;
    за обкрадання моєї землі й мого народу – з давніх часів і до сьогодні;
    за брутальне втручання в наші внутрішні справи, за фальсифікації виборів, за цькування і залякування...
    Знаю, що не вибачитесь, не повернете вкрадене, не відступитесь від імперських амбіцій: повернути Україну в лоно Вєлікой Расєї, московської церкви, ординської матірньої культури. Тому й не наполягаю на оплаті виставлених мною рахунків, до речі, далеко не всіх (я перелічів по пам’яті)... Можете не повертати прикрадені наші території, висмоктані з наших надр нафту і газ, найкраще вугілля, що вигребли по-браконьєрському; заощадження українських вкладників (вони майже всі вже повмирали)... Користуйтеся вже "приватизованим" і "експропрійованим". Можете ще й забрати в нас дещо – усіх патріотів Росії, які заважають нам жити.
    Не посягайте тільки на залишки – вони нам згодяться й самим, бо треба щось їсти-пити, аби сила не пропадала в "менших братів" ваших. Не лізьте до Криму, бо він – татарський. А татари хочуть жити з Україною. Не зазіхайте на Одесу – вона належить українським євреям, росіянам, молдованам, болгарам, грекам, вірменам, гагаузам. І українцям, звичайно ж. І Харків не ваш, і Запоріжжя, і Луганськ та Донецьк були засновані українськими козаками, і степи приазовські та чорноморські розорані нашими дідами-прадідами.
    Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: "Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!". Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки.
    Я ж хочу завершити свої експресивні й ненаукові роздуми одвічним і незаперечним: "Не так страшні москалі, як наші рідні перевертні!".
    ...Охоче випив би по чарці-другій з Пушкіним і Колею Осіним, а от з Кочубеєм і Маланчуком навіть не привітався б. Із Миколою Рубцовим і Рубцовим Славиком пішов би в розвідку, а з Павліком Морозовим і Бауліним Павлом на одному гектарі не захотів би (даруйте!) присісти.
    Їй-богу, я, закоренілий український патріот, щиро люблю розчудесну російську природу, могутню російську літературу, московське пиво і квас, "бородінський" хліб, грузді солоні, капусту квашену; обожнюю Нікуліна і Папанова, Астаф’єва і Вознесенського – багато що і багато кого люблю.
    Та ще більше я не люблю: гулаги і "стройкі вєка", Івана Лютого і Петра-зарізяку, Затуліна і Жириновського, Лужкова і Зюганова, "героїв" чеченських воєн і юних російських лимоновців і фашистів; анітрішечки не симпатизую "обожнюваним" народними безликими масами сучасним вождям і вождикам Великої (справді великої) Росії. Такий уже в мене характер – мазепинський, петлюрівський, махновський...
    Тож слава моїй Україні!
    І слава всьому російському – хорошому і доброму, талановитому і чесному, європейському і прогресивному!

    (із кн. "Там, де я ніколи не плакав", 2006)
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 14.01.2014, 09:32 | Повідомлення # 10
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Ніхто й ніщо не похитне
    Моєї віри в Україну…
    Хай світла доля обмине
    Мій дім;
    зневажать хай мене
    У ріднім краї…
    До загину
    В душі палатиме одне:
    Люблю і вірю в Україну!
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 14.01.2014, 19:20 | Повідомлення # 11
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    ***
    Людей я насправді люблю і жалію, як усе живе. Вони мені великого зла не заподіяли, принаймні свідомо. Просто багато хто не любить мене за те, що я винятковий: по мові, культурі, ідеології. Комусь я – бандерівець, а комусь і на фашиста схожий. Дурні! Я ні те, ні се... Я просто Іван, який пам’ятає своє "родство".
    ...Земля вже відтанула, набирається сонячного тепла. Ще трохи – і я посію в глибині саду зернята соняхів і кукурудзи, які мені прислав товариш дитячих літ із Сумщини. Влітку ховатимусь від чужого світу в заростях рідної природи. І думатиму про майбутнє, якого в мене немає. А наді мною джмелі гудітимуть – маленькі гелікоптери. І по мені повзатимуть "божі корівки".
    А донька приноситиме мені в сховок ліки: "Пий, тату, проживеш іще сто літ...".
    І питиму, хоча й знаю, що безсмертя є лише у богів. А всі люди – смертні. Навіть генії. А що вже я, пігмей, і куди мені зазіхати на вічність?!
    Вічність – це ж фантастика, фантасмагорія! А я фантастики давно вже не читаю. І в містику перестав вірити.
    Може, дарма?

    (уривок із повісті "Винятковість" у кн. "Лелечі клекоти в тумані", 2010)
     
    natalya-gurkinaДата: Субота, 18.01.2014, 10:29 | Повідомлення # 12
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    НЕТРАДИЦІЙНИЙ СЮЖЕТ

    Мене сиротою зробили свої ж –
    Комуністи,
    А першим жалільником
    Був чужоземний солдат:
    Він гладив мене по голівці,
    Давав щось поїсти,
    Од вітру ховав
    Під благенький трофейний бушлат,
    Наспівував щось…
    І чия то була колискова –
    Німецька, словацька,
    А чи італійська –
    Мені
    Не взнати ніколи,
    Та, власне, й не обов’язково
    Це знати –
    Важливо,
    Що я засинав на війні
    Під наспіви мирні!
    …Бездомного,
    У п’ятдесяті
    Від голоду,
    Холоду,
    Може, й від смерті,
    Завжди,
    Чужі мені люди,
    Що звалися “зеки закляті”,
    В пекельнім гулазі південніше Караганди,
    Гуртом берегли…
    Недаремно ж я згадую досі
    Вірменина Жору,
    Суворих чеченок-жінок,
    Які на засланні й самі бідували
    В ту пору,
    Одначе для сиріт
    Знаходили хліба шматок!
    …Отці-командири
    Здирали із мене три шкури
    За борг неіснуючий,
    Крили мене матюком –
    Та лиш я виходив
    За львівські казармені мури,
    Мені усміхалась “бандерівка” Віра Франко,
    Славетного діда чудова онука!
    Я з нею
    Ставав українцем,
    Хоч лахи москальські носив, –
    Я вперше почув
    Про святу українську ідею
    І вперше дізнався,
    Якої ж я матері син.
    Життя моє повнилось іншим,
    Осмисленим,
    Змістом –
    Я став маскуватись:
    Для вигляду владу хвалив,
    Насправді ставав я
    Запеклим антикомуністом
    І світ на червоних і білих уже не ділив.
    Я знав уже, ким замордовані батько і мати
    І весь мій великий,
    Козацького кореня,
    Рід –
    Своїх ворогів
    Я навчався розпізнавати
    Й гидливо плювати
    Наїзникам з півночі
    Вслід.
    Я знаю багато хороших людей серед німців,
    Казахів, чеченців, бандерівців з Галичини,
    Та бачу й “своїх” –
    О які вони підлі та ниці,
    Вкраїнці так звані…
    Та ні, не вкраїнці вони!
    Я матиму кожну порядну людину за друга
    І вип’ю по чарці із будь-ким:
    Хай негр чи монгол –
    Та хай не підходять до мене
    Брудний москалюга
    І брат його менший –
    Смердючий червоний хохол!
    Я звів би зі світа й запеклого антисеміта
    І всіх шовіністів до лисого біса послав,
    Аби лиш земля,
    Вселюдською любов’ю зігріта,
    Вітчизною спільною
    Кожному в світі
    Була!

    2001
     
    natalya-gurkinaДата: Субота, 18.01.2014, 18:52 | Повідомлення # 13
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    НА БАТЬКІВЩИНІ КАМЕНЯРА

    Розмитий зливою Дрогобич
    Сплив непоміченим проміж
    Туманних пагорбів пообіч
    І заростів пооберіж...
    Аж в Нагуєвичах, по зливі,
    Щось увиразнилось мені,
    Як покотився сонця зливок
    По прикарпатській стороні.
    Франкова стежка в смеречині
    Від хат в гущавину втекла,
    Пройшлась узгір’ям,
    І в долині
    Влилась в дорогу до села.
    Вже ось і хата ковалева,
    Стодола, яблуні в садку...
    Отак я, втомлений, заледве
    Здолав мандрівку неблизьку,
    Щоб уклонитися Франкові
    Від всіх луганців
    І знайти
    В його відстояному слові
    Оцінку власної мети.
    Я не питав у Президента,
    Що, був, приїхав:
    Що й почім...
    Хотів наблизитись –
    Та де там:
    У нього ж сонце на плечі!
    Воно ж засліплюючим німбом
    Затінювало і Франка!
    І відсахнувся я,
    І ніби
    Ніде нічого не шукав.
    Три посестри із Прикарпаття
    Сиділи поруч в холодку
    Й народних вишивок багаття
    Сліпило зір мандрівнику
    До сліз розчулення...
    З жінками
    Про щось я стиха гомонів.
    Франкові яблуні над нами
    Схилялись – світ заяблунів,
    Забджолокрилився по зливі
    У Нагуєвичах, в селі,
    Де всі ми – четверо – щасливі
    Ділили радощі й жалі...

    2006
    с. Нагуєвичі
     
    natalya-gurkinaДата: Субота, 18.01.2014, 18:54 | Повідомлення # 14
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    * * *

    Звичайно ж, можуть вкоротити
    І язика. і навіть віку
    Пригріті владою бандити
    Незгідливому чоловіку.

    Всім заправляють нині "ґазди"
    З печерська – нелюди печерні...
    (Відтяли ж голову Гонгадзе
    Не просто так – на острах "черні"!)

    Та вже боятися несила –
    Всі почуття повстали, вперті:
    Нема нічого вище смерті!
    Й не всіх принижує могила...

    (Іван Низовий)
     
    natalya-gurkinaДата: Субота, 18.01.2014, 19:01 | Повідомлення # 15
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    * * *

    Україно моя!
    Після потопту бійся потопу
    В океані брехні,
    Де загуслий міфічний туман...
    Через Азію ти
    Не потрапиш ніколи в Європу –
    Недовчив географію
    Нинішній твій капітан!

    Через кола пекельні
    Не знайдеш дороги до раю –
    Твій пастух не спромігся
    Завчити святий "Заповіт" –
    Там "Кайдани порвіте!"
    Лунає від краю до краю,
    Аж здригається світ
    Й опадає калиновий цвіт.

    Атлантидо моя!
    Зберігай свою первісну вроду,
    Пригадай свою славу,
    Аби подолати ганьбу, –
    Окрім тебе, такої,
    Нема вже нічого в народу,
    Що свій гнів проміняв
    На плаксиву вербову журбу!

    Атлантидо моя –
    Україно моя богоданна,
    Піднімися з колін
    І лежачих дітей підніми –
    Та не може ж так буть,
    Що не знайдеться знову Богдана,
    Що не вдарять громи
    Й не розірвуть завісу пітьми!

    2002
     
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Класики » Іван Низовий
    Сторінка 1 з 912389»
    Пошук: