Юлія Смаль - Сторінка 2 - Дитячий світ
Четвер, 08.12.2016, 05:04
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Юлія Смаль - Сторінка 2 - Дитячий світ






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8654

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
    Сторінка 2 з 2«12
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Юлія Смаль (м. Луцьк)
    Юлія Смаль
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:13 | Повідомлення # 16
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про перше вересня



    Сьогодні останній день літа. Вже куплені ручки, зошити. Одягнуті у новенькі обкладинки книжки сьогодні ночуватимуть на письмовому столі. Відпрасована мамою форма гарно складена на стільці. Даринка вкладається спати. Другий клас – це не жарти, вже почнуть ставити оцінки. Як цікаво буде всіх побачити після літа! Сама Даринка знає, як змінилася за цей час – виросла, засмагла. Гарна була пора, але вже й вчитися хочеться!!! Ой, як кортить, щоб швидше наступило завтра!

    Так, хвилюючись, Даринка не помітила, як заснула. Мама тихенько зазирнула у її кімнату, вкрила ковдрою, поправила подушку і поцілувала на ніч. Вже другий клас! Яка доросла донька! І коли виросла? Клацнув вимикач і зачинилися двері.

    – Даринко, доню, прокидайся, час вже вставати до школи.

    – Добре, мамо, встаю! – Даринка вскочила у капці і побігла до ванної умитись. Мама приготувала канапки, зробила запашного чаю.

    – Їж. Не поспішай, у нас ще є час.

    Та дівчинці зовсім не хочеться чекати. Даринка швиденько з’їла свій сніданок і побігла вдягатися. Нова форма виглядала дуже по-дорослому. Мама прикрасила кіски бантиками, дістала з вази букет айстр для вчительки. Ну. Нарешті, вибігла з хати. А по дорозі...

    – Привіт, Даринко, вітаю зі святом! – цвірінькнув горобець, який вистрибнув невідомо звідки перед самісіньким носом.

    – Добридень, дівчинко! Гарно вчися! – серйозно мовив надутий голуб.

    – Яке там "гаррррно"! Кому тррреба те гаррррно?! – проскрекотіла сорока.

    Від здивування Даруся завмерла. Птахи розмовляють? Ой, а де поділася мама? А де татко? Розгублена дівчинка озиралася навкруги і не впізнавала свого двору...

    – Де я?! – ледь не плачучи вигукнула вона.

    – Як це де? Як це де? – знову вставила свого гострого дзьоба у розмову Сорока. – В країні знань!

    – Але ж такої країни не існує!

    – Існує, дитино, ще й як існує, - зронила кілька червоних ягідок Горобина. – Ось, дивись, в тому кутку в нас район уроку "Україна і я" – там живуть вітри з тваринами, і герб з прапором. Ще є область математики. Он там, бачиш?

    Дерево простягло гілку і показало туди, де одиниці грали в шахи з двійками, а п’ятірки вирішували, додаватись їм до трійок, чи, краще, до четвірок. Вони довго вагались і, врешті додались самі до себе. П’ятірки зчинили такий галас, що всі цифри переплутались. Одинички опинилися біля дев’яток, двійки – біля четвірок.

    – Бачиш, Даринко, тобі доведеться допомогти цифрам стати по порядку, бо ж вони загородили дорогу.

    Ну, ось, нарешті, в області математики тиша і порядок.

    Дівчинка покрутила головою і побачила, що є ще й квартал читання, де цілі рядки букв ходили за руки одна з одною і про щось розповідали. З того місця, де стояла Даринка було чути лише тихе бубоніння. А потім ще стало видно область української мови. Суворі крапки і коми уважно дивилися на речення, визначаючи, чи є в ньому помилка. От, раптом, помилка знайшлась, комі довелося брати червону ручку, щоб її виправити. Помилка не давалась, пручалась, намагалася втекти . Знову Даринці довелося допомагати.

    Навколо поважно, у капелюхах і нових обгортках ходили підручники. От пройшла Читанка:

    – Добридень, люба дівчинко, – привіталась вона. – Сподіваюсь, ти добре умієш читати? Цього року доведеться часто брати мене до рук. Та, якщо ти не лінуватимешся, я допомагатиму!

    – Я люблю читати! – Вигукнула дівчинка.

    – Це добре! Бачу, ти гарно вчитимешся, бажаю тобі успіху. А тепер можеш бігти далі, ти дуже допомогла нашій країні. Біжи, не запізнись на перший урок.

    Слідом пробігла математика. Вічно заклопотана, вона лише встигла подякувати за допомогу цифрам. Тільки дівчинка розтулила рота, щоб відповісти, математика уже й зникла.

    Українська мова привіталася і не заговорила до Даринки, тільки лагідно всміхнулася. Дівчинка стисла свій букет, попрощалася з усіма. Дорогою їй траплялися вчені лисиці, кіт у чоботях з казками під лапою. І от, коли вона дійшла до школи і мала привітатися до однокласників...

    – Даринко, прокидайся, пора збиратися до школи!

    "О! То це був лише сон", – подумала Даринка, усміхнулась, вскочила у капці і побігла вмиватись!
    Прикріплення: 5258288.jpg(50Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:15 | Повідомлення # 17
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Інструменти



    У старого, але ще міцного Молотка сьогодні дуже багато роботи. Зрозуміло, що працює він не один, а з татом. Цілий місяць відкладалися усі "металеві" завдання. Сьогодні ж, нарешті, тато на пару з Молотком, взялися до справи. Як і усі речі в чарівної родини, працьовитий велет теж чарівний. Він уміє підморгувати маленьким гномикам, Маркові і Оленці, та ніколи не вдарить неуважного "майстра" по пальцю. Гномики завжди чемно віталися з інструментом, ґречно питаючи у нього, як справи. Молоток ніколи не сидів без діла: то сусіда візьме забити цвяхи, то комусь терміново треба збити цеглину в хаті, та й чи мало роботи в працелюбного інструмента?! Одного разу навіть його попросив допомогти Найсмішніший Жартун Найвеселішої країни найжартівливіших жартунів (чи як там ця країна називається!?).

    Марко і Оленка допомагали татові, підносячи йому то пилку, в якої загнувся один зуб, то граблі, що від старання почали дивитися в різні боки, то трохи зіржавілу лопату. А під кінець тато мав порівняти кілька майже рівних цвяхів і розклепати пані Косу. Маленькі гномики уважно стежили за злагодженою роботою.

    Ну, ви знаєте, для чого в господарстві пилка? Спиляти дерево, гілку, чи розрізати якусь дошку. Так от, зубата, небезпечна пилка зігнула одного зуба, коли розпилювала старезного зачаклованого дуба. На дуба наклав закляття дуже злий чарівник за те, що спекотного дня дерево не захотіло заховати його від пекучих сонячних променів. Лиходій розлютився і прокляв лісового красеня. За кілька років дуб вкрився дуплами, на ньому не родили жолуді і потрохи він засох. А для того, щоб зняти закляття, треба його спиляти, залишивши високого пенька. Робити це треба обов’язково ранньою весною, тоді нові пагони з’являться ще до першого тепла. Пилка спиляла дерево, а коли довелося його розрізати навпіл, застрягла у лихому проклятті. Тоді тато взяв електропилку і легко розділив стовбура. Нові прилади не так бояться чарів, як старі, добрі друзі.

    Молоток уважно обдивився хвору, потім не довго перемовлявся з татом і... Один дзвінкий СТУК і Пилка як нова! Подякувала лікарям і лягла спочити поруч на столі.

    Граблі у родині гномів були старезні-престарезні. Кажуть, що дісталися їм аж від прапрабабці, яка бачила справжніх мамонтів, але то, певно, спеціально вигадують, щоб надурити дітей. Граблі завжди ретельно збирали минулорічні листочки та друзочки, щоб почистити двір перед хатою до весни, аж ось, цього разу вони налетіли на невідомо звідки прибулого каменя! Всім було дуже прикро, а найбільше самому Каменю, який виявився приблудою з далеких гір. Він давно чув про чарівну родину, де можна було спокійно собі жити, не хвилюючись щоразу, коли повз проходять скелелази або геологи. Граблі від несподіванки погнулись (це ж вам серйозна штука, зіткнутися з незвичайним каменем), аж шкода на них дивитися. Маркові вони нагадали сусіда-домовика, згорбленого хворобою, а Оленці старого Криничника, оброслого слимачками та водоростями. Молоток же і так, і сяк заглядав до пацієнтів. Ніяк не міг вирішити, з якого ж боку до них, бідолашних, приступити. Нарешті легенько подзенькав з самого краєчку, вирівняв обідочок, а за тим взявся вирівнювати зуби. Через трохи часу тато з Молотком задоволено засяяли, а Граблі полегшено зітхнули і стали біля входу до майстерні.

    На почесному місці була й коса. Нею щовесни трохи підрівнювали траву, щоб гарно і рівно росла (щоправда, зараз доведеться в Каменя просити, щоб він кожного разу десь підсовувався). Коса за зиму трохи розлінилася, затупилася. То татові з молотком треба взяти зубило та точило, побити там, наточити там, стерти свіжу іржу, довести до ладу ручку. Весь час тато розмовляв зі своїм помічником, як краще зробити так чи так, куди вдарити, коли... Марко і Оленка заворожено спостерігали, як заблищала знову пані Коса, готова до праці. Аж загуділо її лезо від гострої посмішки.

    А наостанок тато залишив кілька чималих трохи зігнутих цвяхів. Ну, не викидати ж їх через те, що їм трошки не пощастило з впертою цеглиною чи дошкою або навіть, можливо, якщо сам пан Молоток був не в настрої... Цвяхи лежали один біля одного, чекаючи на свою чергу. Дзень – і рівненький цвях можна забити в стіну: причепити на нього поличку чи гачка, а, може, навіть, картину Оленки або одну з фотографій, зроблених Марком.

    Ну все, робота зроблена. Тато подякував працьовитим помічникам: Молоткові, Зубилу, Точилу і, звичайно, Маркові й Оленці. :)
    Прикріплення: 2302452.gif(7Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:16 | Повідомлення # 18
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казочка про ґумові чобітки



    В маленької Ляни були справжні ґумові чоботи. Ох і гарненькі, в квіточку, червоні. Взуваєш на ніжки – і гайда гасати по калюжах. Бризки навколо так і скачуть, так і скачуть, весело Ляночці, весело й чобіткам. Та от якось довго не було дощу. Дівчинка не діставала чобітки, аж вони бідолашні вкрилися порохом і зовсім засумували.

    І так стало прикро братикам чобіткам: Правому та Лівому, що вирішили вони йти геть, шукати кращої долі.

    – Не потрібні ми вже нашій Ляночці, в неї є інші друзі, про нас вже й не згадує, – сказав Лівий чобіт до Правого.

    – Так, братику, йдемо звідси, може, комусь ми знадобимося більше, - так і вирішили.

    Вночі братики-ґумовці підійшли до ліжечка, де спала Ляна і почали прощатися:

    – До побачення, наша маленька господинько, нам було добре з тобою, та ми вже тобі не потрібні, – та у відповідь почули лише тихеньке сопіння, дівчинка давно спала.

    – Ну от, ми їй справді не потрібні, - помітив хтось з братів.

    – Еге-гей, – зашурхотіло щось в кутку кімнати. – Що це ви собі надумали? Куди зібралися?

    До братів-чобітків вийшов зі свого закутка чорний кіт. Він був великий і пухнастий, знав в усьому порядок, завжди слідкував, щоб всі Лянині чобітки, черевички та босоніжки стояли на місці. Чоботи дуже боялися чорного Кота, бо він справді розлютився.

    – Що це ви собі вигадали? – почав сваритися він. – А якщо завтра дощ? Як Ляна піде гуляти? Ви про це подумали? Як же вам не соромно!?

    Червоні чоботи почервоніли ще більше.

    – А що, бачиш, ми прийшли прощатися, а вона навіть не ворухнула пальчиком, щоб нас затримати. На вулиці давно сухо і ми зовсім не потрібні нашій господині!

    – Ходіть зі мною! – наказав чорний Кіт, трошки подумавши.

    Чоботи почовгали за ним. Прочинилися двері і чоботи разом з котом опинилися на ґанку. Небо було чорне-чорне. Ніде не було видно ні однієї зірочки, ні одного промінчика місяця. А ще здіймався вітрисько.

    – Бачите? Завтра точно буде дощ. А якщо ви підете? Як Ляна зможе вибігти на вулицю до подружок? Як вона зможе вибігти в магазин по хліб? Через вас вона не допоможе мамі винести сміття!!! Чи вам не соромно?

    Лівий подивився на Правого, чобіткам було дійсно дуже соромно. Вони зовсім не подумали про свою маленьку господиню.

    – Ми більше ніколи не тікатимемо з дому, – пообіцяли вони пухнастику.

    – Ну, дивіться мені! А тепер, гайда на місце, вам давно пора спати! Завтра доведеться находитися і набігатися.

    Чобітки повернулися на полицю, стали на своє місце поміж рожевими босоніжками і бузковими туфельками. Туфельки сонно посунулись, щоб всі вмістилися. Як, насправді, добре дома!

    – Добраніч, Лівий!

    – Добраніч, Правий.

    Чобітки заснули і їм снилося, як вони разом з Ляною бігають по калюжах, а навколо розлітаються бризки.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:16 | Повідомлення # 19
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про горошку


    Коли добре пригріло сонечко, а ранкова роса щедро напоїла городніх мешканців, у затишному стручку народилася малесенька Горошка. У неї було ще шість сестричок-горошинок. Разом вони росли, дозрівали, мріяли про те, що робитимуть, коли прийде час покидати домівку. І от, коли усі зелені горошинки виросли у поважних жовтуватих пань, дбайлива рука господині зібрала їх у велику миску, щоб підсушити і зберегти до зими.

    Горошка уже приготувалася стрибнути в миску, аж раптом, підсохлий будиночок зігнувся і вистрелив її невідомо куди. Вона спочатку не зрозуміла, що сталося, лежала і чекала, поки підіймуть. Минав час, настав вечір, Горошці було дуже не затишно одній на порожньому городі. Проте, було тепло і поступово прийшов сон. Уві сні щасливі горошинки всі разом лежали у сухій теплій мисці, тихенько перемовлялися між собою так, щоб схоже було на шурхіт. У таку миску не зазирне мишка, бо дуже високо, господиня про все подбала.

    – Ой, перепрошую, – Горошка прокинулась від того, щоб на неї впала важка Крапля. – Дуже перепрошую, я зовсім не хотіла вас розбудити.

    – Та нічого, – посміхнулася Горошка до Краплі, - Бачте, ще й умили мене.

    – А чому ви тут самі? – продзвеніла криштальним голоском гостя.

    – Не знаю. Про мене забули.

    – Напевно, вам дуже сумно самій?

    – Сумно, – похнюпилася Горошка.

    – А давайте, поки мене не покличуть на хмаринку, я побуду з вами.

    – Це було б чудово.

    Добра Крапля розповідала Горошці про далекі краї. "Уявіть, в Африці зовсім немає гороху. Там дуже спекотно, ми намагаємося якомога рідше туди навідуватися, бо навіть не кожна моя сестричка може дістатися до землі – одразу тікає назад, на хамаринку". Горошинка дивувалася чарівним розповідям.

    – О, а є ще океани. Там дуже багато води! І зовсім немає землі.

    – Напевно, мені було б там дуже затишно… – замріяно прошепотіла Горошка.

    – Що ви, що ви! – Заперечила Крапелька. – Там дуже солона вода.

    Вони балакали так, поки сонечко не пригріло, а тоді новій подрузі нашої горошинки довелося бігти додому – з хмаринки вже кликали. Було так гарно мріяти про далекі краї, про величезні океани, де зовсім не можна посадити город, про спекотні країни, про холод. Непомітно для себе Горошка задрімала.

    Так минув якийсь час. Щоранку її будила Крапля, вони розмовляли, жартували, а потім прощалися.

    Одного дня, після якоїсь особливо холодної ночі Крапля не прийшла. Горошка сумно виглядала подругу, все глибше ховаючись від холоду в землю. Так минув день, другий, третій. Потім затягнув холодний дощ, серед стількох крапель годі було й намагатися знайти подругу. Горошка уже зовсім заховалася в землю, дуже хотілося спати.

    – Що ж ти тут робиш? – почула вона сварливий голос десь згори. – Бач, що вигадала, проростати на зиму. Хто ж так робить?

    – Я не спеціально, – спробувала захищатися Горошка. – Просто було волого і корінчики самі почали рости.

    – Ой, і що ж мені з тобою робити? – Виявилося, що це Мишка. – І з’їсти – не з’їсиш, і не давати ж тобі пропасти від морозів.

    – Пані Мишко, чи не зустрічали ви мою подругу, Краплю, десь тут, на городі?

    – Та ти що. Почалася осінь і краплі вже не можуть бігати в гості, тепер в них важка робота – щодня поливати землю дощем, щоб вона добре напилася перед зимою. Давай-но, я посаджу тебе в себе в нірці, там тепло, ти не замерзнеш, а весною ростимеш собі далі.

    Мишка обережно діставала лапками корінчики Горошки, потім поставила у гарненький, розмальований в квіти горщик, присипала землею і поставила в куток затишної нірки.

    – Добре, хоч не самій зимувати, – задоволено пропищала Мишка. – А ввечері ми з тобою питимемо чай.

    – Дякую вам, пані Мишко, – посміхнулася Горошка, їй було тепло і затишно, а весною вона зможе рости далі – пускати коріння, цвісти, а потім у затишних стручечках народяться маленькі горошинки.

    А ще весною Горошка зустріне свою невгамовну подругу Краплю. І вони знову будуть балакати про далекі подорожі, про моря і озера. "А ще, виявляється, миші зовсім-зовсім не страшні," – вже дрімаючи, подумала горошинка.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:17 | Повідомлення # 20
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Про сміливість, допомогу та вдячність




    Живуть в океані величезні хижаки – акули. Їдять різних тварин – риб, морських котиків, тюленів, навіть необережних крокодилів. Можуть відкусити шматок човна або з’їсти цілу консервну банку. Акули дуже небезпечні і немає в воді істоти, яка б їх не боялась... Крім маленького смугастого лосося – смачної невеликої рибки. Чому ж акули її не їдять?

    Все почалося дуже-дуже давно. Земля ще була молода, сонце світило яскравіше, і панували в світі величезні рептилії – динозаври. Панували майже скрізь – на суші, в повітрі, та не в воді. Володарем вод була акула – мастодонт. У небі ширяли птеродактилі – гігантські літаючі ящери, по суші ходили велетенські диплодоки та тиранозаври. Вони не дожили до наших днів, а акули й досі є...

    Одного разу, саме в ті далекі часи, велика біла акула вийшла на полювання. Родина лососів ховалася в тріщині на дні моря. Їх закривали від всевидячого акулячого ока водорості, тому рибки сиділи тихо, боячись навіть трошки ворухнути хвостиком. Та один непосидючий Лососик вигукнув:

    – Та ну! Сидіти цілий день в тісній ущелині не цікаво! Та й не бачив я ніколи цієї вашої АКУЛИ, яку всі так бояться. Краще я попливу бавитись.

    І, не встигли родичі й слова сказати, чкурнув у водорості. Пірнав і тішився собі погожим днем, поки не помітив між каменями величезну тінь. Допитлива рибка підпливла ближче і побачила найстрашнішу тварину в своєму житті. Вона завмерла з роззявленою пащею, зачепившись зубами за риф. Чудовисько знесилено рухало хвостом. Напівзакриті очі благали про допомогу. Маленький Лососик чимдуж помчав до страшної пащі. Один зазубрений зуб, виявилось, застряг і не давав відірватися. Зябра велетня важко опадали. Потрібно швидко рятувати, бо інакше ця риба загине!!! Лососик плавав між зубами-пилами. Хоч було дуже страшно, мусив порятувати бідолаху. Смугастий малюк розхитав зуба, штовхаючи його в різні боки. От, страховисько ще раз сіпнуло головою і зуб залишився в рифі, а воно звільнилось. Маленький Лососик від жаху зіщулився і розумів, що утекти від хижої пащі не встигне. Аж раптом почув:

    – Дякую тобі, крихітна рибко! – зітхнув порятований. – Знай, ти звільнив Акулу – володаря цих вод. Я б загинув. Дякую. Щоб віддячити тобі, обіцяю, що ніколи моя родина не зашкодить твоїй. І ніхто не зможе вас образити! А ти, мій маленький друже, можеш плавати зі мною. Завжди матимеш, що з’їсти, і будеш під моїм захистом.

    З тих пір морями та океанами плаває дивна пара – величезна хижа акула і маленький смугастий лососик.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:17 | Повідомлення # 21
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про великого собаку, який стереже сон маленьких гномиків



    Маленька Оленка дуже боялася спати сама в своїй кімнаті. Мама навіть залишала маленького світильничка з рибками над ліжком, щоб не було темно, але Оленка, все одно, дуже боялася. Коли вночі раптово відкривалися очки, то дівчинці весь час видавалося, що там, де закінчується світло, за лінією, де чорний оксамит не давав роздивитися далекі кутки, ворушиться хтось злий, щось собі буркоче, чатує, посміхається в сиві вуса. Одного разу дитина навіть покликала маму – відому чарівницю, щоб вона подивилася, чи не засів, бува, у засідці якийсь поганий відьмак або лісовик. Хто зна, що в них на думці, чого могли б залізти в хату до могутньої чаклунки. Мама прийшла і разом з Оленкою вони обдивилися всю кімнату, пошукали у шафках і шухлядках, нікого не було. З тих пір, якщо доводилося вночі прокидатися, дівчинка голосно промовляла: "Нікого тут немає, мені все мариться!", лягала на інший бік і засинала.

    Але сьогодні все було не так, Оленка розплющила очки від того, що у кімнаті точно хтось був. Що робити? Кроки наближались, ставало все страшніше. Колись, в майбутньому, дівчинка теж стане великою чарівницею, а поки що сила їй не доступна. Вона просто дівчинка. Здавалося морок за освітленою кулею згущується, стає такий непроглядний, аж ворушиться, щось все ближче і ближче загрозливо бубоніло собі під ніс...

    На височенному будинку, там, де всі люди ставлять дуже багато ріжок-голочок антен є чорний димар. Точніше, це всі люди думають, що це чорний димар, а насправді... Ви ж пам’ятаєте, що десь, де ми не бачимо, є чарівний світ. Його можуть побачити тільки діти або ще дорослі, які не забули, як це – бути дітьми. Так от, чорний димар, насправді, - це велетенський казковий пес, якому давно набридло жити в своєму, нікому не відомому будинку, читати свої, нікому не відомі книжки та газети, їсти свої, ні з ким не розділені сніданки. Димар стоїть на даху будинку і тільки краєм ока можна помітити, що кудлата голова зацікавлено озирається довкола. Там он, діти трохи сваряться, треба дивитись, щоб не побилися. А там п’яничка ліг спати на траві, ну, це звичайна справа, зараз літо, не застудиться. Ви вже здогадалися, що великий кудлатий димар, ой, пес – це рятівник. Він уважно стежить за тим, що робиться навколо і тихенько, щоб ніхто його не помітив розбороняє забіяк, відтягнувши найгарячішого за сорочку з кола. А тих, хто заблукав, закидає на спину і заносить додому. Так, інколи, з’являється на порозі зголодніла кішка, що забула, де живе. Як собака дізнається, де живе знайда? Так він же собака!!! У нього, знаєте, який нюх.

    Цього собаку не складно побачити навіть дорослому. Варто тільки повертатися додому у сутінках, коли величезний місяць зачіпає своїм неповоротким тілом крони високих тополь, коли небо багряніє на заході і вкривається темно-синім інієм на сході, коли солодко пахне скошеною травою і опалим листям, і, що найголовніше, коли гарний настрій... Дорослий нахиляється до синочка поправити рукава або втерти носа, аж раптом... з висоти антен на нього дивляться зацікавлені очі: чи не зібрався, часом, дати прочухана малому неслухові... Бо ж дітей бити не можна.

    Та про що це ми? Поки великий, чорний, кудлатий пес уважно розглядав, що там діється у темряві, маленька Оленка не знала, як зарадити собі в біді. Найлихіший з усіх чарівників Найсумнішого царства найвередливіших Плакс сидів на стільчику біля ліжка дівчинки, там, де закінчується світло. Вона не могла його добре бачити, але його верескливий, риплячий голос чула.

    – Ходи зі мною і ти станеш наймогутнішою відьмою на світі!

    – Я не хочу з тобою йти, та й сили я ще не маю, ти ж мав би знати, що я ще мала, – тремтячим голосом відповіла Оленка.

    Чаклун зло загукав, як сова на темному дереві, засміявся. Оленці навіть здалося, що темрява трохи підсунулася ближче до її ліжечка. Так страшно, як сьогодні, дівчинці не було ніколи.

    – Ти підеш зі мною, але якщо не погодишся добром, то я заберу тебе силою, ще й маму твою заберу і ув’язню її у найглибшій підземній в’язниці!

    – Не заподієш ти нам лиха, я ж знаю, ти боїшся світла, – насправді, світильничок з рибками, який розганяв морок у дитячій кімнаті був дуже не простий. Він був зачарований від усіх сил, що хотіли вчинити щось недобре, лиходій знав це і сидів там, де сила матусі гномиків оберігала їй найменше.

    – Не заподію, не заподію, але... – він знову моторошно загукав і... жарівка в чарівному світильничку тихенько дзенькнула і світло згасло.

    – Ой, – зойкнула Оленка.

    "Що ж робити!" – думала дівчинка, але її вже схопили міцні гачкуваті пальці .Як рятуватися? Хто допоможе.

    Аж раптом темряву осяяли два зелено-блакитних ліхтарі, ні, це очі, такі великі, як люстерка з Оленчиного велосипеда. Величезний пес став позаду Оленки і грізно загарчав на злого чаклуна. Кістляві руки поволі відпустили дівчинку і, коли вона озирнулася, то побачила найбільшого в своєму житті пса – великого, чорного, вухатого і кудлатого. Собака гарчав і було добре видно його неймовірні ікла – білі, розміром з усю долоню, ще й підсвічені якимось містичним синюватим сяйвом.

    – Перепрошую, – звернувся пес до чарівника. – Але ця дівчинка нікуди не піде. Вона чітко вам відмовила і використовувати проти неї магію ви не маєте права. Отож ідіть своєю дорогою, а дитину залиште в спокої.

    – Ця дівчинка моя, – заверещав злодій.

    – Я не його, я мамина! Він казав, що ув’язнить її. – Оленка від пережитого страху почала плакати. Собака посміхнувся дівчинці так, як це вміють робити тільки собаки, – весело, довірливо, щиро, хитнув хвостом і в одну мить перелетів через ліжко, схопивши відьмака за руку, що вже діставала чарівного кийка десь з-за спини. Той заволав, запищав, заскреготів.

    – Добре, добре, я відпущу цю дівчинку.

    – Пам’ятай, що де б я не був, завжди почую, що ти десь робиш щось погане, одразу прийду на допомогу скривдженому тобою, тоді вважай, таким добрим, як зараз не буду, більше тебе не відпущу! Ти ж знаєш, що у собак найкращий в світі нюх. А в чарівних собак – просто неперевершений.

    – А що маю тепер робити? Як же я тепер?

    – Мені однаково, – байдуже рикнув пес. – Йди геть! Забирайся і щоб ноги твоєї поза межами вашого сумного царства не було!

    Чарівник, похнюпившись, ще хвильку потупцявся на місці, а потім махнув рукою і зник.

    – Не бійся, більше він ніколи-ніколи не прийде до тебе!

    – Це добре! Мені було так страшно. Дуже дякую тобі, що врятував мене!

    – Ти гарна дівчинка, чемна. Я часто спостерігаю за тобою. Рости слухняною дівчинкою, помічницею і з тебе виросте чудова чародійка. А, якщо щось трапиться, ти не бійся, я завжди прийду на допомогу, бо завжди знаю, де ти. Ти ж знаєш, що в собак найкращий в світі нюх.

    – Ага, а в чарівних собак – просто неперевершений, – посміхнулася Оленка.

    Чорний пес знову засміявся, лизнув дівчинку у щоку своїм рожевим шершавим язиком і стрибнув за вікно.

    Вперше в житті Оленці так спокійно було, коли вона засинала... Бо знала дівчинка, що там, де будинок наїжачився в небо десятками антен завжди спостерігає за нею добрий чорний димар, ой, вибачте, пес з чарівного, невідомого нам світу.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:18 | Повідомлення # 22
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про гномиків і прогулянку зеленим гаєм


    Ну, от, одного ранку, коли ще два маленькі гномики дівчинка Оленка і хлопчик Марчик спали у воєму затишному ліжечку, в їхню кімнату заглянув сонячний Промінчик. Спочатку він був зовсім маленький і сором’язливо роззирався в самому куточку кімнати. Разом з промінчиком в кімнату заглянула мама-ластівка, яка мала гніздечко якраз над віконцем цієї кімнати.

    – Не буди їх ще, бач, як солодко сплять, - наказала вона жартівливому Промінчику.

    – Я й не збирався, мені ще треба трохи часу, щоб дійти до Маркового носика, а до тих пір я просто побавлюся їхніми іграшками, - торкнувся сіренького ведмедика. Ведмедик одразу став яскраво жовтим і Промінчик радісно засміявся. Штовхнув червоного м’ячика. М’ячик ледь відкотився і перетворився на оранжевий. – Ой як весело тут у них! Стільки іграшок!!! Бо в сусідній кімнаті, кімнаті їх батьків і нема з чим погратися. Там мої братики заглядають у дзеркало.

    Промінчик потихеньку, на пальчиках, зовсім-зовсім тихенько йшов кімнатою і вже опинився біля самого ліжечка. Він зіп’явся навшпиньки і торкнувся Маркового носика. Ластівка незадоволено похитала головою, але мусила летіти, бо треба було ловити мух своїм малятом. Вона почула, що ті теж якраз прокинулись.

    Марко незадоволено почухав носика, відвернув личко, але промінчик був дуже наполегливий. Він полоскотав за вушко, потроху підсунувся до п’ятки. І ось уже весь гномик яскраво жовтий від сонячного світла, ніяк не може відвернутися. Він встав і солодко-солодко потягнувся.

    – Вставай, сестричко, вже ранок, а мені такий сон дивний снився!

    – О-о-ой! – потягнулася й собі Оленка. – Що тобі снилося?

    – Мені снилося, ніби мене будить промінчик, а ластівка не дає, свариться на нього.

    – Ні, ні! Тобі це не снилося! Я й, насправді, тебе будив, - тихенько запищав малесенький сонячний Промінчик.

    – Марку, глянь! Тут маленький чоловічок. Дивись, який гарненький, рудий весь!

    – Не рудий, а сонячний, - набундючився Промінчик, а потім усміхнувся, всім вже давно відомо, що промінчики не вміють довго сердитись. – Будьмо знайомі. Мене звати Перший Промінчик.

    – Дуже приємно, - присіла в ґречному поклоні Оленка.

    – То ти мене-таки будив, ах ти ж бешкетник!

    – Ні, я не бешкетник, перепрошую, що довелося вас будити, але сьогодні на вас чекає надзвичайна прогулянка.

    – Прогулянка?

    – Але ж ми кожного дня гуляємо! Що надзвичайного може чекати нас сьогодні?

    – Сьогодні ви помандруєте до зеленого гаю. Але спочатку мусите вмитися, поїсти і почистити зубки, бо в зеленому гаї всі страшенно охайні і дуже не люблять нечепур.

    – Любий Промінчику, ми миттю. Ти дочекаєшся нас? – Аж підскочила від радості Оленка.

    – Так, ваша мама вже приготувала сніданок і він чекає вас на столі. Свіжі булочки із найсвіжішим вишневим варенням, а ще молочко. М-м-м-м. Яка ж смакота!

    – То, може, ти поснідаєш з нами?

    – О, ні, я вже снідав сьогодні, мама годувала мене полуницями :).

    Марко і Оленка побігли на кухню, де мама залишила смачний сніданок. Яке смачне варення сьогодні у мами! Діти вмилися і почистили зуби, Оленка заплела собі кіски червоними стрічками, які мама ще звечора попрасувала, щоб були гарненькі. Поклала в свій маленький наплечничок все необхідне (встигла зробити кілька канапок і чай), вдягла платтячко і босоніжки. Все, готова! Але де Марко?

    Вона заглянула до кімнати. Марко стояв і уважно дивився на дві сорочечки, очевидно, не знав, яку вдягти. Сестричка схопила ту, котра була ближче до неї і накинула брату на голову. Довелося одягати. Схопив босоніжки і так і побіг, на ходу, на лівій нозі, бо праву ще не взув до кінця.

    Сонячний промінчик, даруйте, Перший Промінчик, вже нетерпляче чекав біля дверей під’їзду.

    – О, ви швидко.

    – Нам дуже хочеться втрапити до зеленого гаю.

    – Тоді нам треба зайти за ту яблуню, за нею є чарівне підземелля, яким можна дістатися до нашого зеленого гаю, країни чепурунів і розумників. Вас вже давно чекають.

    – А я й не знав, - вигукнув Марко, - що за нашою старою яблунею є підземелля.

    – Ха, ти ще надто малий, щоб усе знати.

    – Ну, чому? Я знаю вже, як можна дістатися до Найвеселішої країни найсмішніших жартівників, чи як там вона називається. Навіть самі мешканці тої веселої країни не знають точно, як же вона називається.

    – То ти вже стільки знаєш? – захоплено запитав Промінчик. – І що, бачив Найсумніше царство найпохмуріших плакс? Яке воно? Я ж ніколи там не був!

    – Промінчику, воно б тобі зовсім не сподобалося: воно темне, сумне, усі там плачуть і ніколи не хочуть бачити сонечка.

    – Ой, і, справді, не сподобалося б... Ну, ось і наше підземелля. Спускайтесь східцями, Марко, візьми факел, але обережно, не попечись.

    Всі дружно вони спустилися у чарівне підземелля. Там веселі стрибунці співали серенади, а гордовиті жаби ходили вишукано вбрані. В них на лапках були білі рукавички. Жаби жінки були в довгих сукнях, а жаби чоловіки в чорних костюмах. Коли вони зустрічали дітей, то шанобливо їм вклонялися і йшли собі далі. Гномики були такі здивовані, що не помітили, як їхній шлях закінчився.

    Вийшли вони на галявині, де червоні мухомори в білу цятку танцювали хороводи з поважними білими грибами, які, щоб не дуже загоріти накривалися великими листочками. В траві то тут, то там усміхалися суничкки. Але...

    На галявині не було жодної стежечки-доріжечки. Куди йти? Галявина була круглою і оточували її однаковісінькі дерева.

    – Ой. – розгублено мовив Промінчик і озирнувся довкола. – Ой, а де це ми?

    – Як "де це ми"? – насупився Марко. – Ти ж сам нас сюди привів!

    – Марку, зачекай, Промінчику, що трапилося? - це як завжди спокійна і розсудлива Оленка вирішила не гарячкувати.

    – Ми вийшли в зовсім незнайомому місці. Я не знаю, куди йти далі, а запитати у родичів не можу, бачите, який густий тут ліс? Сюди рідко зазирають інші промінчики, бо навіть на галявинці темно. Де ж це ми?

    – А виходу теж вже нема? Звідки ми прийшли? Давайте повертатися, - налякалася Оленка.

    – Я не знаю, де вихід, - похнюпився Промінчик, - я зовсім не знаю, куди йти, і що нам робити, але якщо я довго не бачитиму Сонечко і братиків з сестричками, то захворію і навіть помру, бо не можу без світла.

    Гай став якимось непривітним, темним, навіть сунички почали ховатися у листочки, а мухомори наче почали рости. Повіяло холодом, а дерева обступали галявину все тісніше.

    – Та що це таке? Ми в гості прийшли, а нас тут так зустрічають! Більше до вас в гості не прийду, - Оленка від злості аж тупнула ніжкою.

    – От, що ти робиш? – запитала вона в мухомора, який підійшов і спробував пустити на нею хмарку отрути. – Тобі не соромно? Я тобі щось лихе заподіяла?

    Дівчинка аж помахала на гриба пальчиком. Взяла руки в боки і суворо на нього подивилась. Гриб знітився, він, напевно, не чекав такого натиску. Похилив свою червону в білі цятки голову і став перетворюватися на зайченя.

    – Доброго дня. – Промінчик і Марко тихенько спостерігали за Оленкою і засоромленим зайченям. Їхньому здивуванню не було меж.

    – Перепрошую, я не знав, хто ви, а зараз так часто трапляються злі люди, які тільки й мріють, що потрапити до нашого лісу і забрати з собою когось з чарівних істот, а ми в неволі гинемо, наші здібності зникають, от і захищаємося, як можемо.

    – Добре, але ж ви нас налякали! Тим більше, ви бачили, що з дітьми я, - виступив наперед Промінчик. – А серед нас не буває лиходіїв.

    – А раптом вас взяли в полон!

    – Це ні на що не подібно! – Марко, як завжди, розсердився. – Все, я хочу додому. Краще піду в гості до Непривітних Плакс, ніж сюди. Покажіть мені, де дорога додому, ми йдемо.

    – Що ви, що ви!!! Вихід не тут, тут лише пастка для гостей. – Здалося, чи зайченя насправді почервоніло. Але що це? Воно почало зникати. Спочатку стало прозорим... А за мить почувся звук, як від кульки, що луснула, і зайченя зникло. На його місці з’явився величезний коричневий олівець і така ж гумка.

    – Так. І що? Ми тепер маємо малювати???

    – Ага, Зайченя залишив нам олівця, щоб ми могли малювати собі дорогу, а гумка для того, щоб створювати собі місце для тієї дороги. – Оленка підійшла до найближчого дерева і тернула по ньому, частина стовбура зникла, ще раз, ще раз і от, вже крона. – Ну от, вихід готовий, Марко, бери олівець і малюй лінію, це буде наша дорога. Промінчику, ходи за нами. - Дерева розступились, сунички знову запосміхалися серед листочків. Оленка йшла попереду, витираючи перепони, які виникали на шляху мандрівників, а Марко малював стежину. Олівець був важким і Промінчику теж довелося взятися до роботи. Так вони йшли, співаючи кольорову пісеньку, і, нарешті, ще одна галявина, зовсім інша, не подібна до тієї, на яку втрапили одразу. Різні дерева: і горобина, і яблуня, і клен обступили її, а посередині росла стара груша.

    На зустріч нашим героям вийшли мешканці лісу розумників і чепурунів: сіре зайченя (діти впізнали недовірливого мухомора) в черевичках і червоному капелюшку в білу цятку:

    – Добридень, я Зайченя. Я – головний розумник цього лісу. Перепрошую за випробування, але вже все пояснив, сподіваюсь, ви не сердитеся. Я багато чув про вас, тому й вирішив вас запросити. Почувайтеся, будь ласка, як дома.

    Потім за ним йшла руда лисичка в білій сукні і рожевій хустинці.

    – Здрастуйте, здрастуйте, а я...я... найчепурніша чепурушка в цьому затишному гаї. Мені теж дуже прийшлася до снаги думка вас сюди запросити. Дуже приємно. – Протягнула руду лапку. – Сподіваюся, ви мили зранку руки, ви ж розумієте, я страшенно не люблю бруду.

    Лисичка так манірно говорила, що діти не стрималися і посміхнулися, а з ними засміялися і мешканці лісу.

    – Я Ведмідь-Ведмедисько, мене всі звуть кривоногим і незграбним, зате я найсильніший!

    – А я Сірий Вовк, я лікар, будуть якісь проблеми звертайтесь.

    З ким тільки не познайомилися того дня діти і з білочкою та білченятами. Одне білченя ніяк не хотіло ходити в садочок, то Марко і Оленка розповідали, як їм там весело. Друге не любило їсти горішки. Білочка запросила до столу гостей, а тим так засмакували лісові дари, що вони ледь не з’їли все. Коли вередливе білченя побачило, як швидко зникають з тарілки горішки, воно мерщій кинулося до них, щоб з’їсти хоч кілька штук. Обіцяло, що більше не буде вередувати. А ще гномики познайомилися з величезною сім’єю їжаків. Тато їжак якраз назбирав на свої голки багато-багато диких грушок, то ж пригостив і Оленку з братиком. Оленка, як дуже чемна дівчинка, ґречно подякувала.

    Птахи співали, звірі показували свої оселі, не помітили, як сонечко почало ховатися за лісові крони дерев.

    – Ой, – вигукнула Оленка, – ви всі чудові і нам дуже тут подобається, але ми мусимо йти додому, бо мама хвилюватиметься.

    – Так, вам пора, тим більше, що й Промінчику скоро треба буде повертатися. Не забувайте нас, приходьте.

    – Обов’язково прийдемо.

    Діти знову пішли підземеллям, зустрічали хробаків, які читали книжки, і жучків, які зосереджено тягли щось в свої нірки. Коли вийшли з підземелля, то в дворі вже було тихо, сутінки опускалися на вечірнє подвір’я.

    Зайшли до хати, а там мама кличе вечеряти :).
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:19 | Повідомлення # 23
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Гномики і три русалоньки


    Як ви вже знаєте, в одному місті, в одної матусі-чарівниці було двійко діток – гномиків. Синочка-грибочка звали Марко, а донечку-розумничку Оленка. Одного разу, коли мама мала дуже багато справ, а мешканці Зеленого гаю потребували термінової допомоги, мама відправила діток до бабусі, в село. Зібрали гномики речі, сіли на чарівне ліжко Марка і рушили в дорогу, хоч летіти й недалечко, але речей мама поклала багато і ліжечко летіло повільніше, ніж завжди. Діти мали час подивитися на те, що пропливало під ними, а було ж на що глянути: Зелений Гай радував око смарагдовою красою, а там було чаклунське болото, на якому жив старий чаклун. Хтось казав, що він злий і ніколи не робить добра, це була неправда, діти часто бігали до нього в гості, куштували свіжу журавлину, чорницю, суницю, пили чебрецево-м’ятний чай і слухали довгі-довгі історії. А далеко попереду виднілося надзвичайно красиве місто, де жили тільки дорослі чарівники, феї і чаклуни, Маркові і Оленці туди не можна аж до вісімнадцяти років, саме тоді вони вступлять у найсправжнісіньку чарівну школу.

    Сьогодні з гномиками не було, як звичайно, ні Промінчика, ні Жартуна, ні Мудрагеля, навіть Кузь не захотів з ними летіти, сказавши, що має безліч справ. Діти ще ніколи не були у бабусі в селі. Хоч вона часто приїжджала до них, але якось ніколи не доводилось гномикам у неї гостювати. Вони любили проводити час з бабусею: ходили з нею гуляти, потрапляли у нійрізноманітніші пригоди, їли морозиво і отримували гарні подарунки. Але зараз їх дивувало, що ніхто їх не провів, і, видно, ніхто не зустрічатиме. Мама склала клунки і побігла у справах, а бабуся сказала в чарофон тільки одне слово: "Чекаю!", і відключила зв’язок.

    – Напевно, бабуся думає, що ми заважатимемо, і не дуже хоче, щоб ми приїздили, - похмуро буркнув Марко.

    – Ні, я не думаю, може, в неї якісь справи. – Але наближалося подвір’я, ось і хата бабусина (на ній просто на даху великими буквами написано БАБУСИНА ХАТА, певно, спеціально для онуків), а нікого нема. Бабуся не вийшла їх зустрічати, на подвір’ї стояла тиша.

    – Ну, думаю, нас чекає найнудніший тиждень в нашому житті.

    – Що ж, ідемо всередину, - Оленка схопила наплечник і коробку з тортом.

    – Ідемо.

    Та не встигли вони стати на зелену-зелену траву, як щось навколо загуло-закрутило, завертіло. Світ почав змінюватися на очах, стало лоскотно і прохолодно. Перед гномиками з’явилися три русалоньки – маленькі дівчатка з зеленими кісоньками, вони були такого ж зросту, як Оленка, тільки мали величезні зелені очиська. Русалоньки весело сміялися.

    – Ой, як хороше, до нас приїхали друзі!

    – Нарешті, нам буде з ким бавитися, ура! Ви хоч бешкетувати любите??? – діти розгубилися, але після такого питання засміялися і захитали головами.

    – Ну, мерщій в дім, бабуся вже чекає! – і всі троє схопили по кульку з речами і потягли їх в хату. За русалоньками лишався мокрий слід, так, ніби від ніг кожної з них починалося джерельце.

    Всі, нагружені торбами, гостинцями і клунками зайшли в хату, а там... пахло свіжоспеченими пиріжками з вишнями, картопелькою з кропом і сушеними травами. А бабуся, ошатно вдягнена, в новому фартусі, якраз діставала з печі пиріжки. Власне, пиріжки вистрибували самі, бабуся керувала процесом. На кухні панував такий же безлад, як в мами, коли готувала їсти. Бабуся хвилювалася.

    – Ой, дітки, ви вже приїхали. А я, бачте, ще й прибрати не встигла. Що ж це я, – плеснула в долоні. – Заходьте, швидше заходьте! Це ваші речі? Дівчатка, русалоньки, що ж ви тут мені море розвели, ану в криницю, на обід приходьте, батька покличте.

    – Ні, бабусю, батько зовсім хворий.

    – А що сталося?

    – Ви ж знаєте, що в його криниці вже давно ніхто не бере води.

    – Добре, щось придумаємо, вилікуємо вашого батька. А зараз геть! Бач, що придумали, воду мені в хаті лити. Онучки, та що ж ви стоїте. – вона, раділа, що діти житимуть з нею аж цілий тиждень і витирала руки об спідницю. – Де там ваші речі. Що тут? О, торт! Це ваша мама? Бач, не забула, що я люблю. Це твоє, Оленка? Оп, все, в кімнаті , Марко? Ага, все, з речами розібрались, потім розкладете, як захочете. Ще треба вас переодягти. В селі ж не будете ходити одягнені в білі сорочечки!

    Тільки діти опустили очі, щоб подивитись, що ж не так з їхніми сорочечками, як виявилось, що на них кольорові майки і сині джинсові шорти.

    – Ну, а тепер мити руки, будемо снідати.

    – А русалоньки?

    – Вони прийдуть на обід. Їм дай волю, то не виходили б з цього дому. Зараз в русалок біда – мало хто користується криницями, від чого вода замулюється, джерельця, що живлять колодязі, вмирають, русалонькам і нема, де подітись. А ці ще й такі непосиди-бешкетниці. От і доводиться їх стримувати, весь час придумувати якісь справи.

    – А що тут близько є?

    – Що тут є? А що тебе цікавить?

    – Ну, річка, ліс, може, болото з цікавим болотяником.

    – А, я хіба вам не казала? Дивно. Річка за хатою, за городом, ліс трохи далеченько, але, як зберетеся, то скажете мені, покажу вам коротку дорогу. Болото... Ні, болота близько нема, а те що далеко, вам і не потрібне. Тільки ж ви, дітки, за русалоньок не забувайте, беріть їх в свою компанію.

    – Обов’язково, бабусю. От, чому матуся не послала з нами нікого з друзів, вона знала, що ми тут нових знайдемо.

    – Так! Бо ми думали, що тут буде нудно.

    – Хоч ваша бабуся і стара вже, але нудно з нею вам не буде. Добре, бігом мити руки, але щоб це зробити треба витягнути відро води з криниці. Справитеся?

    – Звичайно, - діти вибігли на вулицю, схопивши по дорозі зелене емальоване відро.

    – Поки вниз, то я кручу, - розсудила Оленка, - а потім ти, ти ж хлопчик.

    – Добре, - добродушно погодився Марко. Оленка почала крутити корбу донизу. Почула, як відро десь далеко знизу хлюпнуло об воду. Здалося, хтось засміявся.

    – Тепер ти.

    Тільки Марко почав піднімати відро догори, як щось ніби зірвалося з повного відра, воно захиталося, вода почала розхлюпуватися.

    – Певно, русалочки бавляться. – і дійсно, ще трохи проїхало відро доверху і знову щось хлюпнуло, відро дуже полегшало.

    – Що ж це таке? Вони ж нам всю воду вилили. - обурилася Оленка. – Гей, там, дівчата, припиніть, нам треба води набрати!

    Раптом щось потягло її донизу, різко стало холодно, Оленка опинилася в криничній оселі, Навколо, куди не глянь було по коліна холодної води, а русалоньки розступившись на крок, зацікавлено дивилися на дівчинку.

    – Агов, де моя сестра?

    – Марку, спускайся сюди!

    – Як, я ж розіб’юся?

    – Спускайся, тобі кажуть.

    – А-а-а. Що ж у вас тут так холодно? Привіт, дівчата!

    – Ви не ображайтеся, що ми вихлюпали вам воду, просто, нас так рідко хтось катає. Ми допоможемо вам ще одне відро набрати.

    – Та нічого, - гномики любили нові знайомства. – А чому у вас так багато дзеркал? - роздивився навколо Марко.

    – Та ні, це не дзеркала, це водоспади – переходи до інших криниць. Там, де дзеркала мутні, темні, там криниці закинуті, ніхто ними не користується, а там, де світлі, - то щасливі місця...

    – Ой, а можна торкнутися? – протягла пальчик зазвичай розсудлива Оленка.

    – Ні! Ні! – але було пізно, -

    Оленку затяг маленький вир і вона, вся мокра і замерзла, опинилася в зовсім іншому колодязі. Під дальньою стінкою сиділа скуйовджена постать, зелені очиська зиркали в різні боки. Щось, не відомо, що ж це таке, глянуло в Оленчин бік і грізно насупилось.

    – Брись!

    – Перепрошую?

    – Я сказав, геть звідси! Щоб ноги твоєї тут не було!

    – Вибачте, але я не спеціально вас потурбувала. Зараз я повернуся назад.

    – Ха! Чого ти полізла у водоспад?

    – Я не лізла, я тільки торкнулася.

    – Ха! Це називається "не лізла"? Ти ж не русалка?

    – Ні, а що?

    – Та нічого, от тільки повернутися тим самим шляхом ти назад не зможеш. Ці водоспади тільки для русалок.

    – Ой, і що я тепер маю робити?

    – А що тут зробиш?

    – Може, ви мені допоможете?

    – Ні!

    – Чому?

    – Я не допомагаю людям, тим більше, чарівникам.

    – Я не чарівниця.

    – Ти нею будеш. Але допоможіть мені хоча б піднятись нагору.

    – І що це тобі дасть? Ти можеш опинитися за сотні кілометрів від тої криниці, в яку ти застрибнула. Треба ж таке придумати, застрибнути в криницю!

    – Але що мені робити?

    – Не знаю....

    – Ну, добре, тоді побалакайте зі мною, розкажіть щось. Вам, напевно, рідко доводиться з кимось розмовляти.

    – Не хочу балакати, от же, нав’язалась на мою голову. Де ти взялася?

    – Впала в криницю.

    – Це я знаю.

    – Тоді чому питаєте?

    – Ну ти й нахабне дівчисько. – Волохатий дідуган нахмурив брови, але видно було, що сміливість дівчинки йому подобається. – Доведеться, видно, допомагати, бо інакше тебе не здихаєшся. Ох, лихо на мою стару голову. Ти чия така будеш?

    – Мамина, татова, братикова, бабусина.

    – Язиката... Як тебе звати?

    – Оленка.

    – А маму твою?

    – Вогнена, – насправді, маму звати зовсім по іншому, але в чарівному світі відоме саме це її ім’я. Дід-криничник аж тяжко зітхнув. – Тата Перелесник (це теж ім’я його в чарівному світі), а бабуся – Незвідана. От.

    – Ох, ох, ох. Для чого ж це мені? Ні, таки доведеться допомагати. – Криничник знав всіх родичів дівчинки. Це дуже сильні чарівники. Якщо щось трапиться з їхньою дитиною, буде біда. Але мама Оленки колись врятувала старого від злого Болотяника, не давши сильнішому і злішому створінню захопити в полон самітника. Він пам’ятав добро і був вдячний Вогнені за допомогу. Мусив відплатити тим самим Оленці. Але так не хотілося йти зі своєї затишної криниці.

    – А як вас звати? – поцікавилася Оленка.

    – Ніяк, – буркнув Водяник.

    – Що, таке ім’я? Бідолашний, – засміялася дівчинка.

    – Мене звати... – він так давно ні з ким не розмовляв, що забув, як це робити чемно. Озирнувся по своїй домівці: навколо не прибрано, в кутках звисає павутиння, давно не прибране ліжко, на підлозі вже аж жабуриння поросло в давно не чищених калюжах. – Мене звати Джерельний.

    – Дуже приємно, дідусю Джерельний. А чому у вас так брудно навколо?

    – Бо давно не прибирав.

    – Хочете, я вам допоможу?

    – А що ти за це хочеш?

    – Нічого, просто допоможу вам прибрати.

    – Гм...

    – А де в вас віник, відро, ганчірки?

    – Колись були десь тут, - криничний дідуган з гарним іменем почав щось шукати в якійсь старій коробці. – О, тут!

    Оленка позмітала павутиння і прогнала павуків у передпокій, там мух, все-одно, більше, але ніхто не ходить. Хай плетуть там свої сіті. Потім працьовита дівчинка поскладала розкидані речі до шафи, застелила ліжко, почистила калюжі, аж вони заіскрилися, і взялася мити посуд. Криничник не мив його багато років. Добре, що навколо вода. Прибирання тривало кілька годин і коли закінчилося, то домівка старого самітника аж сяяла від чистоти. Видно було, що дід задоволений.

    – Ну що ж, ходи, будемо шукати твою криницю.

    – Але як? Ви ж казали, що це дуже важко зробити!

    – Ми спробуємо. Я ж тепер знаю, хто ти, то ми можемо просто проплисти до твоєї криниці.

    А в цей час в криниці наших русалоньок був просто неймовірний рух: бабуся сварилася, Марко заглядав в кожне дзеркало, але не ризикував торкатися їх, бо бабуся пообіцяла зачинити його в кімнаті на цілий тиждень, щоб потім не мати мороки з пошуками. Русалоньки стрибали з дзеркала в дзеркало, але в них нічого не виходило. Щоб знайти Оленку, треба потратити багато днів, криниць же навколо – тисячі. Та раптом все стихло, бо зверху почувся голос дівчинки:

    – Агов! Ви там?

    – Ми то тут, а от що робиш ти там?

    – Припливла річкою, що за хатою.

    – І що я маю зараз тобі зробити? – насварилася бабуся. – В мене ледь не розірвалося серце – де шукати внучку, куди вона втрапила, та й чи жива, взагалі!!! А вона собі спокійно так каже, що припливла.

    – Я, насправді, потрапила в криницю до діда Джерельного і він мені допоміг.

    – Ну й добре.

    – То що, ми сьогодні їстимемо? – спитав Марко, який ще з самого ранку не мав і шматочка хліба в роті. Він побачив сестричку, заспокоївся і відчув просто страшний голод.

    – Ох, відчуваю, що найближчим часом мені не буде сумно, - похитала головою бабуся. Поправила зачіску і посміхнулася Джерельному, який подивився у свій водоспад.

    – Там все гаразд? – запитав він.

    – Та гаразд, дякую, - відповіла чарівниця.

    – Тоді бувай, і ще, не свари онуку, вона мені поприбирала, славна дитина, хоч і язиката... – старі зморщені щоки аж почервоніли від незвичних вражень, - Чисто так стало.... Ну, до побачення.

    – До побачення, криничнику.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:19 | Повідомлення # 24
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про гномиків і найсмішнішу країну найвеселіших жартунів



    В однієї матусі було двоє маленьких діток-гномиків, звали їх Оленка і Марко. Вони завжди весело бавилися, всі їх називали непосидами. Братик з сестричкою жили дуже-дуже дружно, хоча інколи і сварилися, але швидко мирилися, бо сумували за іграми і новими пригодами. Одного дня трапилося так, що Марко не захотів бавитися з Оленкою - тихенько лежав в ліжечку, а вона не могла його розважити. Вже й м’ячик йому кидала і книжечки з машинками приносила, співала пісеньку, навіть знайшла мамині окуляри. Ні, Марчик не хотів бавитися. Засумувала й Оленка.

    Аж раптом перед нею з’явився малесенький жартун-веселун, в величезному зеленому капелюсі, червоній безрукавці і оранжевих в синій горошок штанцях.

    – Привіт, Оленко! Пішли зі мною бавитися! Помандруємо з тобою найвеселішою країною найсмішніших жартунів! – І засміявся так, що затанцювали широченні поли його зеленого капелюха.

    – Не можу, - похнюпилась Оленка, - в мене хворий братик. – Сумно-сумно мовила вона, аж слізка скотилася по щічці.

    – Це нічого, ми його з собою візьмемо, адже в нашій найсмішній країні найвеселіших жартунів (ха-ха, завжди плутаю таку довжелезну назву) всі їздять на своїх ліжечках і багато сміються, швидко виліковуються і більше не хворіють!

    – Ну, Жартуне-Веселуне, спитайся в Марчика, щось йому дуже погано. Я й не знаю, чи захоче він кататися на своєму ліжечку по вашій веселій країні.

    – А давай ми не будемо в нього питати, просто схопимо його ліжечко, поки він спить і помчимо всі разом!

    – О, яка чудова ідея! Давай. Він якраз спить!

    – Але пам’ятай: треба швиденько заскочити на ліжко, заплющити очі і голосно гукнути: «Вперед, ракето, до найсмішнішої країни найжартівливіших веселунів!» (або як там згадаєш). І ми помчимо тоді швидше від вітру, дивись, не можна затриматись ні на мить, бо інакше потрапимо ми до найсумнішого цартсва найзаплаканіших вередунів. Тоді буде непереливки, ми залишимося там назавжди, захворіємо і станемо вередунами.

    – Тоді, не зволікаймо, летимо! Вперед ракето, до найжартівливішої країни найвеселіших сміхунів! Ой, якось не так згадала.

    – Це нічого, основне, що загадала і про сміх, і про веселість, і про жарти! А тепер вперед до веселки, саме там наша країна. Ура! Обганяй цих ворон, вони з царства вередунів!

    – О, з нами летять ластівки!

    – Так, вони теж веселуни! Вітер несе нас прямо до мети, підняти парус! Вперед! Вперед!

    Сонце світило перед цим незвичайним човном, Марко тихенько спав, навіть не підозрюючи, які пригоди чекали на нього попереду, а Оленка з Жартуном-Веселуном сміливо керувала човном-ракетою-ліжком прямо до райдуги, до нових пригод і до найкращого лікаря для Марка – сміху і пригод.

    Чи довго летіли вони чи ні, не помітили, бо так гарно було навколо: зелені ліси, жовті поля, синє небо, тепле сонечко, веселі ластівки. Пролітали і повз сумне царство найвердливіших плакс (певно, теж наплутала але основне ж згадала smile ). Оленці жахливо не сподобалось – ліс непрохідний, темний якийсь, самі хащі і болота, навколо в’ються ворони і комарі, а всі істоти страшенно сумні, хлюпаючі носом і заплакані. Всі замотані в шаліки, червоні носи сигналізують, що сюди зовсім-зовсім не варто потрапляти маленьким дітям, а ще щось їх намагалося збити, щоб всі потрапили до цього неприємного місця. Довелося летіти ще швидше, аж вітер гудів в вушках, Оленка мусила їх закрити долоньками, а Жартун-Веселун придумав, що якщо стати проти вітру і голосно-голосно співати, то до вух вітер не заглядає. Веселка наближалася, наші друзі пролітали над найрозумнішою країною найдопитливіших мудрагелів, перепрошую, якщо щось не так, але ж ви пам’ятаєте, що основне назвати всі головні слова.

    От, нарешті, прилетіли, приземлятись довелося прямо на ценральну площу перед палацом найнайнайвеселішого Жартуна-Сміхотуна. Вся вулиця була розмальована барвами веселки – червоні кульки весело танцювали з помаранчовими апельсинами на зелених чудо-деревах з синіми стовбурами. Фіалкові стіни палацу гарно відбивалися в блакитних водах чарівного фонтану, а жовті квіти співали смішні пісеньки про мешканців цього дивного краю. Всі ходили усміхнені і дуже-дуже чудернацько одягенні. Різноманітні капелюшки і капелюхи – рожеві з хвостами, блакитні з квітами, малинові з кущами самої малини і ще ціла купа всіляких головних уборів, на які не вистачило Оленки, але які розважали усіх сусідів, подорожніх, туристів :). В блакитному ставку плавали різнокольорові качки, коли Оленка роззирнулася, то побачила, що в одному місці маленький жартун розмальовує білих качечок в усі барви акварелями, качки задоволено відпливали від нього, але з часом фарба змивалася, і качки підпливали знову, а жартун розмальовував їх в бузковий, вишневий, буряковий, темно-синій, золотий, зелений в червону крапочку, жовтий в брунатну квіточку. Качки були дуже задоволені. А в іншому місці ціла юрба заклопотаних сміхотунок розфарбовували клумбу троянд. Весело стало Оленці. Аж тут відкрив очі Марчик, його червоне личко виглядало дуже стомленим, набряклі повіки ледь відкривалися, було видно, як йому не добре. Яскраве сонечко болюче різало, від легенького вітерцю ставало дуже холодно, він замотався в ковдру і благально дивився на сестричку.

    – Марчику-братику, відкрий очки, подивися, як гарно навколо.

    – Я не можу, мені боляче! – захникав Марко.

    Навколо залунала тривога, загуділо, зауукало, завило, з репродукторів донеслося:

    – Увага, увага, увага! На території країни завівся шпигун з ворожого царства! Будьте обережно, не заразіться сльозами і поганим настроєм.

    – Він не шпигун! Він мій братик! І він хворий, йому погано, бачите, як йому все болить! – сміливо закрила Марка Оленка. Вона нікому не дасть образити братика.

    – У-у-у-у-у-ух. Опа, я тут! Ха-ха-ха-ха! – почав заразно сміятися веселий чоловічок в різнобарвному комбінезоні в кружечки і лінієчки. Його роздвоєна з дзвіночками шапка була не схожа на жоден з капелюхів, раніше бачених Оленкою. – Я найнайнайнайвеселіший Жартун-Сміхотун, а ще трохи лікар. Показуйте хворого! О, друже мій, тут все складніше, ніж я думав... А ти знаєш, що подібний до бурячка, але в крапочку? Ні? А тоді ще, є така жаба в прищики, ропуха зветься, ми ніжно її звемо ропушенька, вона така зелена, гарна, підходить під колір моїх штанів.

    – Ваші ж штани червоно-синьо-оранжеві. Як до них підходить зелена жаба?

    – Ха-ха-ха! Дівчинко, в цьому вся чарівність. Уяви, як гарно виглядає зелене на такому кольоровому тлі! Але я не про те, отож, Марчику, ти мені чимось нагадуєш цю жабку – ропушеньку. Хочеш, я вас познайомлю? Ви будете пасувати один одному: вона зелена в прищики, а ти червоний! Ха-ха-ха.

    – Хі-хі-хі, - стало смішно й Оленці, коли вона уявила, як Марко пасує до жаби smile :). Подивилася на братика, він теж усміхався.

    – Слухай, хлопче, досить лежати, зараз я тебе розфарбую, щоб ти не був такий одноманітно червоний і йди, допомагай іншим розфарбовувати світ. Хочеш я дам тобі великого пензля? Або можу дати три маленьких...

    – А можна і великого, і три маленьких?

    – Ну, звичайно можна. А що ти хочеш розмальовувати?

    – Стіни палацу!

    – Ура, нарешті я матиму розфарбований палац, чомусь ніхто не хоче його розмальовувати.

    – А можна й мені помалювати? – спитала Оленка.

    – А співати ти вмієш?

    – Так, вмію!

    – Тоді, звичайно, можеш малювати і обов’язково співай при цьому пісеньку. - Оленка заспівала пісеньку про маленьких гномиків, які так люблять мандрувати. Маркові стало весело-весело, він підхопив гарну Оленчину пісеньку, засміявся і чим довше він сміявся, тим краще йому ставало, почали сходити прищики і він вже зовсім не нагадував жабку-ропушеньку, а просто розмальованого хлопчика. Разом з сестричкою вони розфарбували фіолетові стіни Сміхунового палацу. Чого там тільки не було і весела райдуга, і смішні чоловічки, і зелений ліс, і ліжко-ракета. Коли все було закінчено, діти помітили, що вже сідає сонечко і їм пора додому. Сіли на ліжечко і помчали, сонечко світило їм в спини, вітерець лагідно тріпав біляве волосся, а Марко і Оленка все співали і співали веселу пісеньку про гномиків, не помітили навіть, як долетіли, о, і матуся кличе вечеряти :)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:20 | Повідомлення # 25
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про Незника


    Жили собі братик і сестричка. Жили гарно і дружно в хатині невеличкій. Хоч хатинка була маленька, але діти і мама прибирали її чистенько. Діти у мами були слухняні-слухняні і дуже чемні.

    Одного разу сестричка, братик і їхній друг, песик Бровко пішли до лісу по ягоди. Зайшли до лісу, а там суниці, чорниці, малинка, ожинка.

    Збирають вони ягоди, збирають, трішки балакають, веселі пісеньки співають. Аж раптом:

    – Хник-хник!

    – Ти хто?

    – Я хлопчик Зник.

    – Ой, Зник, а куди ж ти зник?

    – Я не спеціально, хник-хник. Я став невидимий!

    – Знику, знику, не гуди, не вий. Як тобі допомогти?

    – Треба злого лісовика перемогти!

    – А як?

    – А так! Назбирати до заходу сонця суниць, чорниць, малини і ожини більше, ніж він.

    – От такої, нас двоє, а він один!

    – Вас-то двоє, а він швидкий, хитрий і лютий...

    – То, як кажеш, його гукнути?

    – Тричі прокувікати, двічі прокукурікати.

    – Кувік, кувік, кувіку, кукуріку-кукуріку!

    Виліз з хащ лісовик, злий-презлий, страшний-престрашний!

    – Хто тут шумить-біжить, мені спати заважає?

    – Це ми тебе до бою за Зника викликаємо!

    – Покажіться-но мені, такі сміливі, щоб я знав, кого перетворю на сорок галасливих!

    – Це ми будемо з тобою змагатися, суниці-малину збирати – Зника у тебе забирати!

    – Охохо! Ти ба! Ну давайте. Хе-хе, раніше від мене й починайте.

    Збирають братик з сестричкою ягоди, збирають, а ті ягоди з їхніх кошичків зникають. Лісовик лежить собі, в вус не дує, тільки знай собі чаклує. У лісовика ягід все більше і більше, а захід сонця все ближче і ближче.

    – Треба нам швиденько думати-гадати, як же лісовика-шахрая подолати?

    – Я вам допоможу, – мовив Бровко. Як підбіг до лісовика, як гавкнув на нього, той і перелякався, аж гикавка напала. Гикає лісовик, гикає, ніяк не може чарівних слів вимовити – чари повернути.

    Вхопив Бровко кошик з ягодами і відніс дітям. Вони ще трохи назбирали, та ось і захід сонця.

    – Ой-ой-ой! – Заплакав лісовик. – Як же я тепер без Зника, я ж так до нього звик! Хто мені хату замете, їсти зварить, на ніч похникає?

    – Як же тобі не соромно?! Хіба можна маленьких ображати? Будеш тепер жити один, а Зника ми заберемо з собою у дім.

    – Та, який же він тепер Зник? – знову за своє лісовик. – Хник, хник, гик, гик! Ви ж мене перемогли! Чари зняли. Тепер він Незник, хник-хник!

    – Ну, то й добре. Ходімо додому.

    Тільки діти зібралися йти, як лісовик гукнув.

    – Та ж зачекайте, які ви швидкі! Раз ви вже сміливці такі, що зняли чари зі зника, дружні, працьовиті і невтомні, то я допоможу вам швидше потрапити додому. А ще цей кошик з ягодами подарую, хоч за ним і не раз пошкодую. Бувайте.

    А ввечері смачними лісовими ягодами ласували братик, сестричка, тато, мама, Бровко і хлопчик Незник, невеличкий.
     
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Юлія Смаль (м. Луцьк)
    Сторінка 2 з 2«12
    Пошук: