Юлія Смаль - Дитячий світ
Субота, 10.12.2016, 11:53
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Юлія Смаль - Дитячий світ






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8660

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
    Сторінка 1 з 212»
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Юлія Смаль (м. Луцьк)
    Юлія Смаль
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:34 | Повідомлення # 1
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0


    Юля Смаль
    м. Луцьк
    Прикріплення: 7795169.jpg(9Kb)
     
    natalyagurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:34 | Повідомлення # 2
    Admin
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3137
    Репутація: 0
    Перша казочка з циклу "Живе Джерельце"

    Живе Джерельце. Любов

    Ну от. Розкажу я вам сьогодні не просто казку, - сказала своїм дітям мама, беручи до рук спиці і недов’язаний шалик. – Я вам розкажу справжнісіньку історію про найсправжнісіньке джерельце. Воно було таке ж маленьке, як ви. От, що з ним трапилося.
    Пізній зимовий вечір зазирав у шибки, а за вікном двоє дітей уважно слухали мамину казочку. Скоро їм треба буде йти спати, але спочатку...
    - Бдзинь-бдзинь, - пробриніла маленька краплинка, яка зірвалася з бурульки. – Ой, перепрошую, я вас зачепила.
    Пригріло сонечко і з товстих бурульок на гілках дерев почали одна за одною скапувати крапельки, збираючись у калюжку. Дорогою вони обов’язково зачіпали маленького проліска, примушуючи його весь час незадоволено нахиляти голівку. Пролісок нічого не казав, бо дуже вже йому подобалися весняні мелодії, які наспівували краплинки.
    Скоро калюжа стала така велика, що вже не вміщалася у невеличку заглибину біля кореня дерева. І от ще одна краплина плюснула донизу і покотився веселий весняний Струмок, пробиваючи собі доріжку в ще замерзлій землі. Струмок собі котився і котився, до нього приєднувалися інші і скоро з маленької цівочки води він перетворився у справжнісіньку річечку, що бігла лісовою галявиною. Сонце припікало, весело дзвеніла вода у лісі.
    Тим часом прокидалися і інші лісові мешканці. Виліз на теплий камінь вуж, незадоволено забурчав старий бабак, хотів було влягтися спати далі, він такий, справжній сонько, та до нього в гості якраз завітав ховрах – де ж тут поспиш!? Під кущем калини, якраз на межі галявини забило веселе Джерельце. Цілу зиму воно чемно спало під крижаною ковдрою, йому снилися гарні веселі сни, та от, пригріло сонечко, пора братися до роботи. Весняні квіти, трави чекають свіжої підземної води, щоб зацвісти, забуяти. Джерельце потягнувшись весело взялося до роботи. Спочатку хлюпнуло на свої бережки, щоб змити порох – а раптом хтось прийде напитися! І побігло собі у справах.
    Так минув день, другий, минув тиждень. Струмочок весело збирав калюжки і бурульки, дзвенів та вигравав, скоро час йому буде повертатися на хмарину, бо вже пригріває сонце, залишилося мало снігу, сухішає земля, та й первоцвіти всі вже зацвіли, напившись Струмочкової води, далі вже тільки Джерельця і дощики будуть напувати лісових мешканців. Та одного разу довелося Струмочкові пробігати повз калюжу, яка вже майже висохла. А в тій калюжці плавала справжнісінька рибка!!!
    - Що ж ти тут робиш? Тобі тут не можна – загинеш! – Стривожено вигукнув Струмочок.
    - Розумієш, - сумно відповіла рибка. – Минулої осені, коли я ще була дуже маленькою, сильний вітрисько схопив мене з річки, йому було цікаво, що ж я за істота. Мені було важко дихати, а вітер в цей час вже був над лісом, то ж він взяв і вкинув мене в холодну осінню калюжу. Та скоро настала зима і я заснула. А тепер от, бачиш, я не можу потрапити додому.

     
    natalyagurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:34 | Повідомлення # 3
    Admin
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3137
    Репутація: 0
    Рибка була дуже красива, її срібляста луска грала на сонці різними кольорами. Стало шкода її Струмочкові, але чим він міг допомогти, він вже й сам пересихав.
    - Ану, зачекай! – І Струмок чимдуж побіг до свого найкращого друга – живого Джерельця.
    Він розповів, що там, посеред галявинки є калюжа, в якій бідкається маленька срібляста рибка.
    - Як же нам їй допомогти? – запитало Джерельце.
    - Давай я спробую хлюпнути водою в її калюжу, щоб калюжа перетікла в моє русло, а разом з нею й рибка, а тоді ти забереш рибку у мене! – вигукнув Струмок.
    - Давай.
    Так і вирішили. Джерельце нетерпляче чекало друга. Та Струмочок не зміг плюснути водою в калюжу. Води вже було мало, а земля навколо не така вогка, як раніше. Тільки Струмок набирав в долоню води, щоб вилити її в калюжу, як її одразу вбирала земля. Джерельце трішки почекало друга, зрозуміло, що там щось трапилося. Хвилюючись, воно не придумало нічого іншого, як застрибнути в русло до Струмочка. „Ой, як тут тісно,” – подумало Джерельце і покотилося туди, де друг ніяк не міг дістати рибки. Струмочок в цей час ледь не плакав від безсилля, але раптом його щось штовхнуло.
    - Ой, друже, це ти?! – Вигукнув Струмочок. – Ану, штовхни-но мене ще раз!
    Гоп! І рибка перестрибнула в долоню Струмка. Друзі довго чудувалися її красою, а рибка тішилася простором Струмкового русла.
    - Як же в вас тут просторо! – раділа вона.
    - Тут просторо? – здивувалося Джерельце. – Та ж тут тісно, от, я тебе віднесу назад в річку, там по-справжньому просторо!
    От так, розмовляючи, вони не помітили, що в їхню бесіду не вступає Струмок. Він зовсім знесилився.
    - Друже, друже, що сталося? - стурбовано запитало Джерельце.
    - Мені вже час повертатися додому. Я вже зробив свою роботу, зібрав усі розталі бурульки докупи. Ще трішки і я зовсім вже випаруюсь на хмаринку. Та ви не турбуйтеся так, - усміхнувся Струмок. – Я приходитиму до вас з літнім дощем, з осіннім туманом, а наступної весни повернуся знову. А зараз вам вже час бігти до річки.
    Останнім зусиллям Струмок виштовхнув Джерельце зі свого русла і легенькою хмаринкою полетів наверх, понад кронами дерев. Сумно стало на галявині без Струмочка. Джерельце запросило рибку пливти разом з ним до річки. Так, розмовляючи, вони не помітили, як дісталися до луки.
    - Ну от, ти дома. – Засумувало Джерельце. – А мені час повертатися.
    - Не сумуй, я теж припливатиму до тебе у гості, от, тільки дочекаюся літнього дощу, одразу завітаю, та й ти не забувайся. Ласкаво прошу, буду завжди рада бачити тебе.
    - Бувай, рибко, мушу бігти назад, там стільки роботи! Весна ж тільки почалася.
    - Бувай, Джерельце, не забувайся!
    Повернувшись додому, під рідний кущ калини, Джерельце ще довго думало про своїх друзів, про те, як полюбився йому за цю весну Струмок, яка гарна і добра рибка живе десь зовсім поруч. „Все-таки, мені дуже пощастило, що я зустріло таких добрих друзів,” – засинаючи думало Джерельце. – „Мені дуже пощастило...”
    Мама закінчила розповідати казку, а діти вже майже спали. Засинаючи, вони мріяли, що колись теж порятують когось з біди, зустрінуть таких добрих друзів...
     
    ЕленаДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:34 | Повідомлення # 4
    Група: Гости





    потрясающая сказка!!!
     
    ГістьДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:34 | Повідомлення # 5
    Група: Гости





    дуже цікава казочка smile
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 14:59 | Повідомлення # 6
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Друга казочка з циклу "Живе Джерельце"


    Про радість


    Весна уже набралася сили, все тепліше пригрівало сонечко, міцнішими і зеленішими ставали листочки на деревах, наливалася смарагдовим блиском молода трава. Усе в світі раділо весні. Співали пташки, чекаючи на народження своїх малят, висовували носики з нірок малі лисенята, гріли боки на теплому камінні ящірки. Разом з усім Божим світом раділо і Джерельце. Хоч багато було у нього роботи, та в радість. Треба було щодня нести водичку до річки, щоб вона не обміліла, не пересохла, треба напоювати свіжою, смачною водою корені усіх рослин, а інколи до джерельця підбігали напитися олені чи їжаки. Як же тут не радіти.

    Одного такого весняного дня, коли Джерельце весело хлюпотіло між берегами, сміючись з жартів водомірок, воно почуло чийсь плач.

    - Хник, хник, - чулося десь з боку. І тут в кришталево чисту воду упало дві солоні крапельки.

    - Що за диво? – подумало Джерельце. Зроду такого не пробувало. Визирнуло з-за куща, а там… маленька дівчинка сиділа на березі і гірко-прегірко плакала. – Ти чого сумуєш?

    - Я заблукала, - хлипнула дівчинка, розвівши ручками. – Ми приїхали сюди з батьками відпочивати і поки вони там розкладали речі, я пішла збирати квіти а віночок, бачиш, половину вже й сплела. Але ж я не знаю, де мої батьки, куди йти їх шукати, а ліс навколо такий темний!

    - Ліс темний? – здивовано озирнулося навколо Джерельце. – Ти що? Подивися, тут же навколо сонечко, зелень, пташки.

    - Тільки немає моїх батькі-і-ів, - знову заплакала маленька.

    - Слухай, а як тебе звати?

    - Мене звати Надійка.

    - Дуже приємно, а я Джерельце, давай, ти зі мною трішки побавишся, а я подумаю, як тобі допомогти.

    Джерельце гукнуло на допомогу невгамовних водомірок. Вони, наче на ковзанах, гасали по поверхні, здавалося, що танцюють. Та такі вони були веселі, що дівчинка й не помітила, як почала разом з ними сміятися, хлюпати по воді ручкою, намагаючись піймати веселуна. І от, їй здалося, що ліс розступився, стало так світло і хороше, а пташки заспівали так радісно, що страх десь сам і подівся. Джерельце тим часом відступилося трішки від Надійки і закликало на допомогу друзів: зайченят, горобців і бджілок, аби швидше знайшли батьків дівчинки. Ті швиденько розбіглися й розлетілися, аж за ними закурилося. Джерельце бавилося з маленькою дівчинкою, не даючи їй сумувати та все думало: коли ж з’являться друзі, бо хоч і весна, та ще на вулиці прохолодно і Надійка швидше замерзне. Аж от, на галявині з’явилися зайчики, високо стрибаючи у траві, вони озиралися: йдуть чи не йдуть за ними Надійчині батьки. На гілках з’явилися горобці, які радісно цвірінькали, кличучи людей за собою. Зрозуміло, що не обійшлося без бджілок. Джерельце їх побачило вже коли батьки дівчинки з’явилися біля кущів, де воно ховалося. Бджоли гуділи над вухами дорослих, нашіптуючи правильну дорогу.

    - Надійко, дитинко! – зраділа мама. – Ми вже боялися, що зовсім тебе загубили, обшукали все навколо.

    - Мамо, а я ж хотіла віночка сплести, йшла по квіточки, не помітила, як закінчилася стежечка. Мені тут Джерельце не давало сумувати, поки ми вас чекали.

    Радісний тато обійняв Надійку разом з мамою, всі подякували живому Джерельцю і під веселе цвірінькання горобців, гудіння бджіл та стрибання зайчиків пішли назад, скоро вже й вечір, час збиратися додому.

    Радісно стало Джерельцю: які хороші люди, як люблять одне одного, а ще, які ж хороші у нього друзі, справжні друзі, найкращі. Вже сідало сонечко і в лісі потихеньку сутеніло. Весняні ночі ще холодні, пташки надували пір’ячко, комахи ховалися по хатинках, а звірі гріли носи в теплому хутрі. Тихенько похлюпуючи, засинало й Джерельце, а йому снилася маленька Надійка і радісні посмішки її батьків.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:00 | Повідомлення # 7
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Бедриків Великдень



    Пригріло сонечко. Маленькому жучкові бедрику-сонечку вже не хотілося спати, довелося розплющити очки і подивитися, що ж там робиться. Фіалка, на листочку якої Бедрик спав цілу зиму, стояла на балконі і її пухнасті листочки були теплими! Жучкові сонечку снилися Різдво, сніг, колядки, а тепер, коли він прокинувся, навколо квітне весна!

    Насправді, Бедрик зовсім не знав, що таке весна, бо народився минулого літа, встиг побачити осінь з золотими листочками, відсвяткувати Різдво зі своїми друзями-дітьми. А тепер він дуже хотів подивитися, що ж таке весна!

    Розпрямивши крильця, Бедрик кілька разів тріпнув ними, загудів легесенько і полетів! Внизу розквітали маленькі кольорові квіточки, схожі на зірочки, з’являлися тоненькі, гострі, як шпички, травинки, весело співали пташки, комашки, діти. О! Треба було б відвідати свою добру подругу – маленьку зелену Гусіньку! Жучок не бачив її ще з осені!

    Він підлетів до куща шипшини, де зазвичай собі полуднувала Гусінька і не побачив її! Вона ще, напевно, не прокинулась! Подумав він і подивився на загадкову пухнасту колисочку, ніби в неї була замотана лялька. Може, це і є хатинка Гусіньки? Тільки він це подумав, як з хатинки з’явився жовтокрилий метелик.

    - О, привіт, друже! – сказав він. – Рада тебе бачити!

    - А ми хіба знайомі? – відповів Бедрик.

    - Ну, звичайно, я ж була Гусінькою! А зараз, бачиш, я найсправжнісінький Метелик!

    - Ого! Яка ж ти стала гарна!

    - Так, - засоромилася Метелик. – На жаль, не така гарна, як багато інших метеликів, але мені подобається. Бути Метеликом краще, ніж бути Гусінькою.

    - А чому?

    - Тому що можна літати! І замість листочків, які часто бувають гіркими, їсти солодкий-пресолодкий нектар з квіточок. Ти, до речі, не бачив поруч квіточок?

    - Бачив-бачив, летімо, я покажу.

    Метелик-Гусінька і жучок Бедрик полетіли разом до кольорових квіток. Поки вони летіли, Бедрик розповів Метелику, як гарно святкував Різдво з дітками. А Метелик розповіла, що ще минулого літа чула від інших, що усі жучки, метелики та комашки прокидаються якраз до свята Великодня. Це велике свято, до якого готуються усі люди.

    - От би гарно було, - замріяно промовив Бедрик, - подивитися, як вони святкують і це свято!

    - Я б теж з задоволенням відсвяткувала його з усіма іншими. Чула я, що Великдень – це свято, коли Месія – спаситель у цей день воскрес із мертвих, щоб цим засвідчити найбільше диво, яке колись ставалось. Він врятував своєю смертю усіх людей від гріхів. І ми тепер святкуємо радісну подію.

    - Але ж чому він помер? – вигукнув жучок.

    - Я не знаю, треба було б запитати в когось – що й до чого.

    Тут жучок-сонечко побачив у вікно своїх друзів. Ще минулого літа він бачив, як ці діти допомагали дорослим, були чемними з квіточками і комашками. І от… вони робили щось надзвичайне. В руках у них були чарівні кольорові яйця, а ще гострі олівці, які час від часу вмочали в ароматний бджолиний віск. Бедрик був такий зачарований тим, що роблять діти, аж не витримав і залетів у відчинену кватирку. Метелик-Гусінька гукнула, що прилетить, як тільки пообідає. Бедрик залетів в квартиру і сів на стіл, де працювали діти. Біля нього лежали уже розписані яйця – і чого тут тільки не було: сонце, місяць, зорі, чарівні-безкінечні візерунки.

    - Ой, жучок! – гукнула хлопчика дівчинка. – Глянь, Андрійку.

    - Це ж Бедрик! – погодився хлопчик. – Треба його випустити на вулицю.

    - Не треба! – запротестував Бедрик. – Я хочу з вами! Ви щось дуже цікаве робите!

    - Ну, добре, тоді допоможи мені! Вмочи лапки в оцю фарбу і пробіжися про яйцеві!

    Бедрик з захватом вмочив лапки в синє і швиденько-швиденько побіг по червоному. За ним залишався цікавий слід в дрібненьку крапочку. Спочатку він оббіг яйце вздовж. Потім впоперек. Потім ще так і сяк. Як же у нього гарно вийшло!

    - Чудово! – вигукнув Андрійко. – Галина писанка-крапанка буде найкраща!

    - Егеж, - задоволено відказала Галя. – Нікому не допомагав крапати крапанку Бедрик!

    - А ще мені допоможи! – попросив Андрійко. – Тільки якось інакше.

    Бедрик подумав, подумав. Вмочив лапки в зелене, підлетів і став усіма чотирма лапками в одному місці на пелюстку чудернацької квітки. Знову підлетів – і знову став. Квіти на писанці заграли дуже цікаво.

    - О, і в мене тепер чудова писанка! – зрадів Андрійко.

    - Скажіть мені, - попросив Бедрик. – А що це ми щойно робили?

    - Ми розписували писанки. За кілька днів у нас Великдень, ми готуємося до цього світлого і радісного свята. Чи ти знаєш, що це за свято?

    - Метелик-Гусінька мені розповіла, що в цей день воскрес Месія – Ісус. Але чому він помер, я не знаю, - сумно сказав жучок.

    - То ми розповімо тобі! – у квартиру влетіла ще й Метелик-Гусінька. – Слухай.

    Сталося це дуже-дуже давно. Ісус ходив по землі, допомагав хворим і стражденним, творив дива і розповідав усім про Бога. Він знав, що Господь – Його Батько, послав його на землю, щоб врятувати людство від гріхів, від загибелі. Одного дня, коли Ісус з апостолами вечеряли разом, Він попередив своїх учнів, що один з них скоро його зрадить. І справді, того ж вечора, Йуда Іскаріот виказав Ісуса, ще й неправдиво на нього свідчив. Солдати схопили Ісуса, мучили йогою, а на третій день, розіп’яли на хресті на горі Голгофі. Всі оплакували безгрішного Ісуса, та на третій день він воскрес. Жінки, які йшли омивати тіло, побачили, що гробниця, де був похований Месія, відчинена, величезний важкий камінь відвалений вбік, а всередині печери сидить Ангел. Він і повідомив жінок про радісну звістку: Христос Воскрес!

    Жінки радісно бігли у місто і всіх сповіщали: Христос Воскрес! Спочатку ніхто їм не вірив, і лише, коли вони побачили живого Ісуса, відповіли: Воістину воскрес!

    - От таке свято ми готуємося святкувати! Підемо вночі на службу, візьмемо з собою кошички, покладемо до них паски, яйця, м’ясо та сир. Співатимемо славних пісень з усіма християнами світу.

    - А можна ми з вами, - тихенько запитала Метелик-Гусінька?

    - Звичайно!

    - Але усі жучки та метелики вночі сплять, що ж робити?

    - Ви прилітайте до нас звечора, ляжете спати в наших кошичках, а коли прийде час, ми вас збудимо.

    Настала святкова ніч. Діти, ошатно вбралися, взяли з собою кошички, гарні вишиті рушники, щоб накрити їжу, їх покликали батьки і всі разом рушили до церкви. В одному кошичку поки мирно спав жучок Бедрик, а в іншому Метелик-Гусінька.

    Діти, прийшовши до церкви, тихенько розбудили своїх нових друзів. Вже час! Жучок сів на плече Андрійкові, а Метелик заховалася між квітів на Галинчиній хустинці. Ох, яка ж це була служба! Які ж радісні і піднесені були люди навколо! І вже, як зорожевіло небо на сході, священик оголосив: Христос Воскрес!

    - Воістину Воскрес! – відгукнулися прихожани.

    - Воістину Воскрес, - тихенько відповів Бедрик.

    - Воістину Воскрес, - тріпотіла крильцями Метелик-Гусінька. Вона так розхвилювалася, що здійнялася над хустинкою. Люди взялися обійматися, цілуватися, вітати одне одного.

    Потихеньку усі розійшлися додому – розносити радісну вістку та снідати. Залишилися тільки Бедрик з Метеликом. Вони були дуже втомлені, тому знайшли маленьку квітку, зручно вмостилися в ній і позасинали. І обом їм снилося, як вони сидять на великому камені біля печери і бачать Ангела, який сповіщає їм радісну звістку: Христос Воскрес!
    Прикріплення: 2454726.jpg(11Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:01 | Повідомлення # 8
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Стрітенська казочка. Як Промінець з Морозцем сперечалися



    - Дзінь, дзелень, - бринять на лютневому сонечку дрібні крапельки, зриваючись
    з гостродзьобих буруль на дахах будинків.- Хрусь, хрусь, - хрустить під ногами пухнастий сніг на морозі.
    Такий він уже місяць, лютий, і дзеленчить, і тріщить, і за носика щипає і
    синичку вранці будить, щоб дзвінко співала. Весело дітям кататися на санчатах,
    дорослі дивляться на це все і всміхаються радісно, тільки бабусі трохи бубонять
    про себе, що ходити слизько, та й вони щораз порадіють за гамірних онуків.
    - Ой, ти хто? – здивовано почухав лоба маленький світлоокий хлопчик в високих теплих чоботах.
    -А ти? – у відповідь потер гудзя у себе на потилиці інший, весь у ластовинні і в яскравій шапці.
    -Я Морозець-пустунець! За щічки щипаю, за пальчики піймаю, шапку на вуха одягти заставлю. Але, бач, - він повів рукою навколо. – Як мене усі люблять!
    Особливо діти. І на санчатах, і на лижах, і на ковзанах катаються, і снігові
    фортеці ліплять! От який я! То ж кажи швидко, ти хто?
    -А я – Весняний Промінчик! І ластовинням носи прикрашу, і ластівку в гості запрошу, і кожну травинку швидше рости припрошу. Он, бачиш, як весело дзеленчить
    з дахів, як мружаться дитячі очі від сміху – це все моя робота!
    -Все ж, мене більше люблять! – вперся Морозець.
    - Ні, мене! Мене он, як усі чекають, млинці печуть, пісні співають, весну закликають, а тебе вже чекають, не дочекаються, аби швидше на поріг виставити!
    -Ох, ти ж! Ну, я тобі! – І Морозець, наставивши маленькі кулачки, поліз у бійку.
    -А я тобі, на ось, отримуй! – Не менш впертий Промінчик і собі наготував кулаки до бійки.
    Очі в хлопців блищать, чуби настовбурчилися, щоки розрум’янилися. Де один
    ступить, там земля мліє, сніг під ногами тане, проліски голівки показують, чи,
    бува, не пора вже розквітнути. А де другий чобіток поставить, там сніг мете,
    морозом грудочки беруться. От так боролися, боролися, аж попріли, тільки ніхто
    перемогти не може.
    Подивилися: діти в хати поховалися від негоди, бабусі за голови побралися –
    бо ж куди, так швидко погода міняється, голова болить. Хто на вулицю й покаже
    носа, то бігом біжить, не знає, чи під парасолю ховатися, чи в шалика
    мотатися.
    - Ет, дивись, як ми з тобою такий гарний день зіпсували, - засмутився Промінець. Всім так весело було, аж треба було нам побитися!
    -Не кажи, - і собі похнюпився Морозець. – Та що ж нам робити? Як дізнатися, кого з нас люди більше люблять?
    -У мене ідея! Давай у вікна зазирати, послухаємо, що хто скаже!
    -Точно! Гарна ідея! Давай!-Хлопчаки поправили шапки, підтягнули штанці, які в бійці трохи, таки,
    сповзли. І пішли у вікна зазирати.
    Ой, швидше б весна, - обурювався маленький хлопчик, аж Морозець почервонів. – І навіщо нам, людям, зима? Краще б не було її ніколи.
    -Не скажи, онучку, - похитала головою бабуся, перекладаючи насіння, дивлячись, чого ще немає. – За зиму, коли мороз та сніг землю сковують, вона й
    відпочити встигає, і виспатися, щоб на літо сили набратися, нам урожай
    виростити. А не було б зими, то не росли б у нас ні пшениця, ні картопля, ні
    буряки з огірочками.
    -Але…-Здавна так повелося: людина мусить вночі спати, щоб за день встигнути усе-усе поробити, а земля взимку спить, від сонця й тепла відпочиває, щоб потім
    працювати добре. Тому всьому свій час! Та й не довго ще зимі панувати! Ще трішки
    і поборе її красуня-весна.-Морозець заплескав у долоні! От, навіть бабуся його любить. Але ж не тільки
    його, Промінця з весною теж он, в гості чекають. Ох, як же весни хочеться, - потягнувся за іншим вікном тато, Промінець усміхнувся. – Щоб вже, нарешті, не мерзнути, теплих шапок-курток не носити, та й
    сонечко щоб пригріло, небо розвидніло.
    -Тату, але ж зима така коротка! – гукнула з порогу доня. – Не встигнеш озирнутися, вже й свята минули, і саночки ховати треба! А я так люблю з гірки на
    санчатах кататися! З усіма-усіма своїми друзями, це так весело! Нічого, що
    одягатися доводиться, але ж хіба ще колись буває так весело, як взимку?
    -Ну, чого ж, - не погодився тато. – Влітку і в річці можна поплавати, і в гори сходити, можна на велосипеді кататися, на самокаті, гойдалках, щоб аж вітер
    у вухах свистів.
    -Так, - мрійливо погодилася дівчинка. – Тільки ж хіба знатимеш, як гарно навесні, влітку, якщо взимку добряче не розважишся? О! Сонечко визирнуло! Біжу я
    ще з дівчатками на гірці покатаюся!-Задумався Промінець. А й справді, і весною гарно, і взимку весело. Підбіг до
    Морозця, вхопив за руку і запросив теж на санчатах покататися, поки сонечко
    визирнуло і дітвора на гірках збирається.-Стій! – вперся Морозець. – То ж кого люди більше люблять, тебе чи мене?
    Обох! Обох люблять! Обох в гості чекають, обом радіють, тільки, кажуть, що всьому свій час! То ж, поки ще зима, будемо на санчатах кататися, а, як тільки
    весна прийде, доведеться тобі додому вертатися, до наступного року, коли земля
    спати лягатиме.
    -Ну, добре тоді, - недовірливо подивився Морозець. – Гайда кататися!-До самого вечора дітвора каталася на санчатах, лижах, навіть у якихось мисках
    з гірки спускалися, ловлячи рукавичками вітер. Ніхто так і не здогадався, які
    дивовижні гості з ними сьогодні веселилися. А ввечері Морозець узявся до роботи,
    поправив усе, що встиг наробити за день Промінець: підморозив бурульки,
    притрусив снігом розігріті дахи, прихопив міцніше кригу на річці. Як-не-як, до
    весни ще трохи є часу, рано ще землі прокидатися. А Промінець повернувся до
    сонечка, що тихо сопіло собі в пухнастій білій хмарі, з якої час від часу
    вилітала сніжинка-пушинка. Дійсно, ще трішки часу є, можна й відпочити. Усьому ж бо свій час…
    Прикріплення: 1767407.gif(37Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:03 | Повідомлення # 9
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Небесна сотня (казка)



    - Мамо, чуєш? – спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. – А хто нас охороняє?
    - Ангели, сину.
    - Ангели? Хто це?
    - Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.
    - Але ж, мамо, хіба поганого не стається?
    - Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.
    - А які вони?
    - Хто?
    - Ангели, мамо.
    - Ну, це довга історія, - усміхнулася мама, підбиваючи сину подушку.
    - Розкажи.
    - І ти ляжеш уже спати?
    - Так, мамо.
    - Гаразд. Було колись…
    - Давно? – перебив Максимко.
    - Та не те, щоб, та уже минуло, - спокійно відповіла мама. – Не перебивай, бо не розповідатиму.
    - Не буду.
    - Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди – така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в’язниці. Хоча й це не найгірше… І зайшло сонце над країною.
    - Як це? – запитав Максимко.
    - Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.
    - А.
    - Але ж ці люди, вони скинули володаря?
    - Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.
    - І що? – хлопчик вболівав за чудесну країну з її сміливими мешканцями.
    - Не злякався мужній народ. Беззбройні, та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.
    - Мамо, а де ж про ангелів?
    - Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій – їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.
    - Мамо, а наш тато, він теж ангел?
    - Так, сину. І наш тато – ангел. Найсміливіший ангел, маленький, а ти так на нього схожий.
    Хлопчик уже спав, уві сні йдучи посеред райського саду за руку із золотим крилатим воїном. А мама ще довго сиділа над ліжком сина, уже не стримуючи сліз.
    Прикріплення: 6423369.jpg(11Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:04 | Повідомлення # 10
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про Бабая


    Жив був на світі Бабай. Ні, ні, ви не зрозуміли, жив був на світі маленький Бабай, дуже-дуже маленький, найменший, зовсім крихітний. Такий він був маленький, що мама-нічка називала його своїм малесеньким хлопчиком, а тато-місяць завжди весело посміхався, коли бачив синочка.

    Бабай, разом з мамою і татком жили у найтемніших закутках. Вдень вони спали, а вночі мама з татом йшли на роботу, а маленький Бабайчик – до садочка. Одного разу вихователька в садочку розповіла про страшних Хлопчиків і Дівчаток. Вони жили на світлі, з’являлися там, де горіли жарівки, свічки, світильники і решта не дуже приємних для маленького Бабайка речей. Так от, Хлопчики і Дівчатка хапали маленьких бабаїв і несли їх туди, де світло, особливо вони полюбляли тих, хто не слухався батьків та вихователів.

    Малий Бабайчик був дуже допитливим. Кожної ночі, коли десь з’являлося світло, він дуже хотів побачити, що ж там, які ті Хлопчики та Дівчатка, дуже страшні? Одного разу, коли мама не змогла завести Бабайка до садочка, бо в нього був нежить, а бабуся якраз в’язала онукові шапочку, неслух визирнув тихенько туди, де яскраво світило світло.

    - Мамо, я не піду на кухню, - верещав хтось звідти. – Там бабай, я боюсь!

    - Синочку, ти тільки візьми свою кружечку з водою і швиденько повертайся, я ж тут, зовсім поруч, а бабай боїться мами.

    "Ще й як боїться," – подумав малий Бабайко, ховаюсь в найтемнішому місці, от-от, зроби ще крочок і опинишся там, де майже видно, світло з кімнати аж тут відсвічувало на підлогу.

    Кроки хлопчика наближалися.

    - Туп, туп, туп, - тупотів він.

    "Ой, як же страшно", - думав Бабайчик, та нічого не міг вдіяти, двері комори залишалися за спиною хлопчика. – "Навіщо я сюди поліз?" Величезна тінь з’явилася на підлозі, зі страшною волохатою головою, здоровезними ручиськами.

    - ААА, мамо, мамочко, - зойкнув наляканий Бабай.

    - ААА, мамо, мамочко, - гукнув такий же наляканий зовсім-зовсім малесенький хлопчик. – Ти, взагалі, хто такий?

    - Я Бабай. А ти?

    - А я Максим. То ти Бабай? Це мене тобою так лякали? – Хлопчик усміхнувся. – Та ти ж зовсім не страшний!

    - А мене тобою лякали! Нам в садочку страшні історії розповідали про Хлопчиків і Дівчаток. То, може, ці Дівчатка страшні?

    - Дівчиська? Та не сміши, вони тільки й можуть, що рюмсати і в ляльки бавитися!

    - То ти, таки, зовсім не страшний, - сказав Бабайко.

    - Я ні, я ж маленький. І ти не страшний.

    - І я ні, я теж маленький.

    - А чому ти в темряві ховаєшся?

    - Я тут живу. А ти чого на світлі?

    - Бо я живу саме на світлі. Я без нього нічого не бачу, - пояснив хлопчик. – А, може, б ти прийшов, коли мама мене вкладає спати? Тоді мені вимикають світло, а спати ще зовсім-зовсім не хочеться.

    - Ой, не знаю, мені ж зовсім пізно треба вставати та йти до садочка. Хіба що сьогодні ще раз зайду. Я зараз трішки хворий, у мене нежить, то зі мною бабуся сидить.

    - О, і в мене нежить, то приходь, я чекатиму.

    - Максиме, де ти там? – гукнула з кімнати мама. – Ти попив водички?

    - Так, мамо, вже йду! – голосно відповів малесенький хлопчик. – Ну, мені пора, приходь ввечері, я тобі свої машинки покажу, навіть дам погратися.

    - Добре! А я ще своїх захоплю, - Бабайко прошмигнув до комори.

    І зовсім маленькі хлопчики не страшні, думав він, малюючи кольоровими олівцями. От, сьогодні, я матиму ще з ким погратися. Бабуся продовжувала в’язати онукові шапку, мама керувала своїми підлеглими – Тишею та Темрявою, весь час заповнювала якісь документи, а татко іноді підморгував у вікно. "І чого я боявся?"- згадував маленький Бабайко такого ж маленького Максимка.

    "І чого я боявся?" – думав, прибираючи іграшки у себе в кімнаті хлопчик.

    "Він же зовсім не страшний і такий схожий на мене!" – думали обидва малюки разом…
    Прикріплення: 1537032.jpg(17Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:05 | Повідомлення # 11
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про гномиків і їхню маму


    І.

    Одного дня маленькі гномики прокинулися, вибігли на кухню, щоб привітатися з мамою і з’їсти смачний сніданок. Але мами там не було!!! Не пахло свіжими булочками з хрусткою скоринкою, не стояло на столі свіже молоко.

    – Що трапилося? – розгублено спитала Оленка в Марка

    – Не знаю, мама зникла.

    – А куди вона могла піти?

    – Я думаю, що нашу маму хтось викрав. – задумано промовив братик.

    – Ой, а як же ми без неї?

    – А ніяк! Рушаймо шукати маму. А на допомогу ми можемо покликати Промінчика, Жартуна і Мудрагеля.

    – Добре, тоді я зберу речі, - Оленка була така засмучена, що на війках у неї висіла слізка.

    Вона побігла до кімнати, щоб покласти до наплечника линву, компас, плюшевого зайця, а на кухні вона захопила термос з чаєм і нашвидкоруч зробила кілька канапок. Не забула й про те, що вони з братиком ще не снідали: налила молока, дістала вчорашні булочки з шафки, намастила їх медом, поставила все це на стіл.

    – О, привіт! – гукнув, всівшись на підвіконня Сонячний Промінчик.

    – Доброго ранку, Промінчику! Снідати будеш?

    – Звичайно! Я не встиг поснідати вдома, почув, що Марко мене кличе. – В кухню увійшов Марко з Зайченятком – Мудрагелем.

    – Зараз ще має прилетіти Жартун, йому ж найдалі.

    – Ну, тоді до столу, - гостинно запросила всіх Оленка, - давайте снідати.

    – Добридень! Що у вас трапилося? – вже з порога зашумів Жартун-Веселун.

    – У нас зникла мама, ми думаємо, що її викрали. Терміново рушаємо на порятунок. – Серйозно розказав Марко, - просимо вас нам допомогти.

    – Звичайно допоможемо, - засміявся Промінчик.

    – Ура! Пригоди! – Вигукнув Жартун – Сміхотун (хтозна, як, насправді, його звати). Подивився на сумних дітей, засоромився. – Звичайно, ми допоможемо врятувати вашу маму.

    – Я теж буду допомагати, - поважно мовило зайченя.

    – І я, візьміть і мене з собою! – запищало щось з підлоги.

    – Але де ти? Хто? Покажись, - здивувались усі.

    – Я ось, - підскочив високо коник-стрибунець. – Доброго дня, мене звати Далекострибаючийвисоколітаючийдзвінкокрилий Кузь.

    – Ой, яке довжелезне ім’я! – Вигукнула Оленка і страшенно засмутилася. – А я не запам’ятаю.

    – Можете називати мене просто Кузь.

    – Гаразд, - посміхнулася дівчинка. – Дуже приємно, мене звати Оленка, а це Марко, мій братик, Жартун-Веселун із Найсмішнішої країни найвеселіших жартунів, Перший Сонячний Промінчик з Сонячного королівства, і Мудрагель – зайченятко з Зеленого Гаю. А чому ти хочеш іти з нами?

    – Ваша мама колись врятувала мене від лап лютого павука, що вже добирався до мене по своїх сітях. Тепер я мушу їй віддячити і допомогти вам врятувати вашу маму.

    Всі поснідали і рушили в дорогу. Жартун сказав, що, коли летів сюди, то бачив незвичний рух у Найсумнішому царстві Найнепривітніших Плакс. Чомусь всі бігали, галасували. Жартун подумав, чи не почав найвеселіший шпигун розвідку. Коли найвеселіші шпигуни потрапляли в іншу країну на розвідку, то навколо ставало дуже-дуже весело і гамірно, навіть у Найпохмурішому царстві. Але коли Жартун уважніше придивився, виявилося, що ніхто не розважається. Просто всі страшенно заклопотані і зайняті чимось. Тоді Жартун не звернув уваги, але зараз подумав, чи не туди, бува, потрапила мама Оленки та Марка. Отже, всі рушили у Найсумніше царство Найпохмуріших Плакс.

    – Але, як ми будемо відбирати нашу маму? – спитала Оленка. – Їх багато, а нас всього шестеро з Кузем та Мудрагелем.

    – Зате вони сумні і злі, а ми веселі і завзяті! – сказав Жартун.

    – Ми налякаємо їх сонячним світлом, бо ж зі мною завжди дуже багато моїх братиків і сестричок, – прожебонів Промінчик.

    – А ще... серед них точно немає таких розумників, як я, - мовив Мудрагель.

    – І вже точно, ніхто з них не вміє так дзвінко сюрчати крильцями і так високо стрибати, як я!

    – Ну, – засміявся Марко. – З такою командою ми точно здолаємо всіх Плакс.

    – Тільки пам’ятайте, що в Найсумнішому царстві не можна зронити жодної сльозинки, бо назавжди залишишся підданим їхнього царя. Що б не трапилося, мусимо посміхатися, навіть, якщо здається, що зараз пора плакати. Посмішка – це єдине, чого бояться всі мешканці цього похмурого царства. – Посерйознішав Жартун.

    – Добре, Веселуне, ми не забудемо, – дружно загули всі і поквапилися на відомий вже літальний апарат – Маркове ліжечко.

    Марко з Оленкою сіли посередині, Кузь заховався під простирадлом, щоб його не здуло вітром. Мудрагель вхопився лапками за бильще, щоб можна було добре роздивитися, що там внизу. Промінчик всівся з самого краю, звісив тоненькі ніжки з ліжка і щось собі наспівував. Ну, а Жартун-Сміхотун вирішив не летіти на ліжку. Він був з казкової країни і, як всі казкові істоти вмів гарно літати.

    – Лети, лети ракето! Лети швидко, обганяй вітер! Вперед, до Найсумнішої країни Найнепривітніших Плакс.

    Ліжечко легко здійнялося і майнуло в блакитне небо. Всі зачаровано дивилися вниз. Під ними пропливали вині річечки, зелені ліси, жовті поля. Інколи до них прилітали ластівки, подивитись, що за дивний птах з’явився серед хмаринок. Та, коли вони бачили Промінчика, розуміли, що у нього, напевно, якісь важливі справи і, нічого не запитуючи, летіли собі геть. І ось на горизонті з’явилася темна пляма лісу-болота Найплаксивішого царства Найпохмуріших Злюк (чи як там воно називається, те огидне царство). До цієї плями навіть наближатися не хотілося, така вона була сумна і непривітна. Але гномики вже тужили за мамою і ладні були зробити все, аби тільки її врятувати. Отож друзі напружились: Промінчик засвітився яскравіше, Мудрагель аж вухами засмикав, так сильно почав думати. Жартун пригадав щось веселе і засміявся, а Кузь дзвінко засюрчав. Діти вдивлялися в щораз зростаючу громаду темного лісу.

    – Не забувайте посміхатися, – нагадав Жартун.

    – Не забудемо, - серйозно відповів Марко.
    ІІ.

    Ми мало знаємо про маму гномиків. Певно, прийшов час про неї розповісти. Вона чарівниця. Ні, не та, що махає чарівною паличкою і виконує бажання, а справжня. Усім допомагає, лікує звіряток, одного разу довелося їй побувати і в Зеленому гаю, там якраз похворіли всі звірята. Рятує слабших від сильніших, допомагає сонечку розмальовувати світ. А ще... ще вміє пекти надзвичайні пиріжки і булочки з хрусткою скоринкою. Мама гномиків дуже любить сміятися і, на думку Марка і Оленки, немає гарнішої і кращої від неї чарівниці. Вона завжди зайнята, тому доглядати діток їй допомагають щирі друзі – Сонечко, Таємничий володар Зеленого гаю (який, насправді, не такий вже й таємничий, просто зайченятко-Мудрагель попросило свого тата стати Таємничим, щоб друзі не стали обходити його стороною), Найголовніший Сміхотун Найсмішнішої країни найвеселіших жартунів. У відповідь на добро вони чим могли віддячували, відсилали своїх дітей і друзів, щоб займали Марка і Оленку чимось дуже-дуже цікавим.

    Тато гномиків працював у чудо-технологічній компанії і був таким сильним чарівником, що ніколи не мав часу. Але інколи, коли у тата траплявся вихідний, усі разом вони вибиралися десь у цікаве місце, розважалися і багато сміялися.

    Сьогодні, маму гномиків терміново викликали на нараду чарівників і чарівниць і вона не встигла до сніданку. Бігла додому і думала, що роблять там її діти. Яке ж було її здивування, коли вона побачила, що дома порожньо, дітей нема, а з шафки зникли булочки і термос. Чайник ще був гарячим, тому вони не могли піти далеко. На столі вона побачила чорний слід-пропалину, такий міг залишити тільки промінчик, а з дитячої кімнати зникло Маркове ліжечко. Мама-чарівниця захвилювалася, що могло трапитися, щоб діти так рано вже кудись подалися. Стала дзвонити сонечкові, куди подівся його син – Перший Сонячний Промінчик.

    – Як? Ти вдома? Всі думали, що тебе викрали Плакси і полетіли тебе рятувати. – повідомило здивоване Сонце.

    – Куди? Кого? Що ж робити? Лишенько. – мама гномиків стала швиденько збиратися в дорогу. Не можна запізнитися!
    ІІІ.

    Оленці було дуже прикро, так прикро, що хотілося плакати. Вже півгодини вони у цій глушині, а про маму нічого не чути.

    – Не плач, посміхайся! – наказав Марко, посміхаючись у натовп непривітних фізіономій.

    – Я більше не можу. Я хочу до мами.

    – І я не можу, вперше в житті я не можу посміхатися, - від напруженого посміхання у Жартуна боліли щоки.

    – Робіть щось, бо я скоро взагалі згасну, ми не можемо світити у такому темному місці.

    – Слухайте, хлопці, - зважилося, нарешті, зайченя. – А що сьогодні у вас була за пригода, що ви були такі схвильовані?

    – Не твоя справа, коротуне!

    – Ні, все-таки, нас дуже цікавить відповідь на це питання.

    – Привели бранку-полонянку. Тепер вона навіки наша. – загудів-заревів натовп.

    – Мама! – вигукнула Оленка і тяжко понурилася.

    – Тримайте дівчисько, дивіться, дівчисько от-от заплаче! Який гарний у нас сьогодні день! Аж двоє свіжих Плакс-Злюк прибуло до нас.

    – Я не злюка і зовсім не плакса. – посміхнулася через силу Оленка, ледь-ледь стримуючи сльози.

    – Треба щось робити, викликаю допомогу, - вигукнув Промінчик. Одразу звідусіль почали пробиватися ще промінчики, вони яскраво-яскраво засвітили, засміялись, залоскотали усім носи і щічки. Навіть Плакси стали виглядати значно краще, позбувшись вічно блідого кольору обличчя.

    – Ай-ай-ай! Рятуйте! На нас напали!

    – Я теж кличу на допомогу, - засюрчав коник, з трави почали вилазити усілякі жучки, коники, мушки, всі вони розповзлися по Плаксах-Злюках. А хто ж зможе стриматися, якщо його лоскочуть! Всім стало страшенно смішно і всі плакси, чесалися, посміхалися, каталися по землі.

    – Тоді й я спробую щось зробити, – промовило зайченя, і стало розповідати смішні-смішні історії. Знало воно їх багато, на те ж і було Мудрагелем. Плакси і діти стали дружно сміятися, дивитися одне одному в обличчя, обійматися. Давні слуги похмурого царства звільнялися від багаторічної похмурості.

    – А де ж наша мама? – все ще посміхаючись, мовила Оленка.

    – Та ось же вона, наша полонянка, ну, тепер вже, ніби, і не полонянка. Добре, ви тут розбирайтеся, а ми будемо розходитися по домівках. – Темний ліс раптом став яскравим, зеленим, усміхненим. Болото швидко сохло під жаром сонячних промінчиків, але дітям було сумно. Полонянка була зовсім не їхньою мамою.

    Тут щось загуло, засвистіло над колишнім темним лісом. Мама! Мама гномиків, як вихор летіла рятувати діток. Коли вона дізналася, що дітки врятували стільки мешканців похмурого королівства, то перестала хвилюватися, обняла сміливого сина і розумницю доню. А потім запросила всіх на смачний обід. Оленчині канапки давно з’їли, чай випили і були голодні, тому з радістю погодилися.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:07 | Повідомлення # 12
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Побрехенька, або задомнапередники


    - Ну, що, любі мої, - хитро усміхнулася бабуся Орисі. – Розкажу я вам історію, таку давню, аж ще й мій дід, певно, не пам’ятав.

    Значить, так. Давно, давно, коли ще люди ходили чи-то догори ногами, чи-то задом наперед (хто їх, тих давніх людей зна, як вони ходили), були собі діти. І що вони не робили – все виходило навпаки! Хотіли посадити в землю цибулю, а виростала з того квасоля, з квасолі у них росли парасольки, а замість домашніх завдань дома писали класні роботи. Светрики вони одягали обов’язково на виворіт, а замість цукерок їли їхні обгортки. Не життя – а жах. І поплакати б бідним дітям, та все ж у них навпаки – замість плакати, сміються! Та ще й так весело, ніби, насправді, все у них гаразд.

    Проте, що вони робили краще від усього, це вигадувати неправду – побрехеньки. І такі ті небилиці виходили правдиві, що, попри задомнапередність наших дітей, їм вірили!

    Уявіть собі, коли люди навколо ходили задом-наперед, ну чи догори ногами, дітям ніяк не вдавалося дивитися позад себе, щоб постійно не спіткатися, а йти прямо. Тому їм доводилося ходити так, щоб очі завжди дивилися вперед. А тоді ж ще ніхто-ніхто так не ходив!

    Пам’ятаєте, що найкращим талантом наших нещасливих дітей, було вигадування усіляких побрехеньок?

    Так от, якось поверталися вони додому. У них були важелезні портфелики, бо ж замість книжок вони мусили носити з собою цеглини. Зрозуміло, що це був не портфель зі знаннями, але ж нічого іншого в їхніх сумках бути не могло. Це ж діти – задомнапередники! От так ідуть вони, ідуть, сумують, ну, і зрозуміло, страшенно сміються. Аж от на зустріч їм задкує, наче рак, дядько.

    - Добридень, дядьку, - кажуть малі.

    - А, добридень, халамидники, як там воно сьогодні?

    - Та, нічогенько, дядьку, вранці в нас зима була, а до обіду вже й літо. І сніг-не-сніг, і тепло-не-тепло. Таке щось.

    - Ну, та й так. Весна. А я от сьогодні урожай зібрав. – Бідолашні давні люди все робили навпаки. Восени садили – а весною збирали. – Он де, бачите, скільки редьки і картоплі. Та, якась не хороша, певно, доведеться ще й на літо пересаджувати. Чомусь воно все влітку ліпше росте.

    На возі лежала поморщена від зимових морозів редька і так ж картопля, як дядько збирався її їсти було геть не ясно.

    - А що, дядьку, як то ваш син живе?

    - Та нічого, ото вже й перший дзвоник скоро, а там і до садочка піде. – Все у тих людей йшло ззаду наперед, навіть навчання в школі: починали зі складного, а поверталися у перший клас.

    - А, ну, то й вітання йому, - збиралися йти далі задомнапередники.

    - Та ні, малі, скажіть-но мені яку побрехеньку, щоб ото я вам одразу повірив!

    - Ні, дядьку, зараз геть немає часу.

    - А що ж так?

    - Та зараз за старою хатою на краю села приїхала машина – за віз бурякової гички дає два вози буряків! То ми йдемо додому, щоб батькам сказали, бо ж усі буряки розберуть!

    - Як так? – буркнув дядько і швидше позадкував додому.

    Дома він гарненько зібрав усю гичку, що міг знайти, навіть до сусідів зайшов, попросив гички худобі, як мають. Правда, нічого їм за буряки не сказав. Зібрав гичку гарненько на воза і поїхав до старої хати. Приїхав… А там нікого. Зрозумів дядько, що діти виконали його прохання, засміявся і пішов додому. Та, думаючи про них, згадав, як дивно вони ходять – вперед обличчям. Спробував! Аж як то зручно! Не потрібно весь час озиратися чи не йдеш в яму або чи не перечепишся де. Та так припало до душі дядькові те ходіння, що він і дружину свою навчив, і сина,ще й сусідів намовив. А за гарну побрехеньку задомнапередникам подарував по солодкому гостинцю.
    - От така моя казочка, маленькі. З тих пір, правда, люди стали жити зовсім вже й не задом наперед, сіють весною, а збирають врожай восени. Проте посеред нас так і залишилися задомнапередники, які одягають черевики не на ту ногу, светрика навиворіт, а найкращим їхнім талантом є вигадування усіляких побрехеньок. Тому завжди-завжди думайте, чи, бува, не дурить вас хто!
    Прикріплення: 7237200.gif(29Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:08 | Повідомлення # 13
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Новорічна казка


    Ось і прийшли довгоочікувані зимові свята. На замовлення маленьких гномиків у їхній кімнати постійно падав сніг, росли ялинки і світилися різнобарвні гирлянди. І хоча сніг був холодний, маленькі гномики не мерзли, бо бабуся подарувала їм теплі рукавички та шалики. Марко та Оленка бавилися у сніжки, ліпили снігових баб і цілі фортеці. З ними часто бавився Жартун з Найвеселішої країни Найсмішніших жартунів (чи як там вона називається) та Сонячний Промінчик. Кузь та Русалоньки зараз спали аж до літа. Не приєднувалося до них і Наймудріше Зайченя, воно якраз змінювало шубку і ніяк не могло вийти з дому, щоб не потрапити до лап лисиці або вовкові. Хоча гномики сумували за старими друзями, та їм пощастило познайомитись зі Снігуром та Синичкою. Ну, ви знаєте, маленькі такі пташечки, їх треба підгодовувати взимку, підсипати весь час зернятка до годувальниці. Але ці Снігур та Синичка були незвичайні (мама і тато гномиків – визначні чарівники, дуже зайняті, тому діток їм допомагають доглядати чарівні істоти).

    Снігур, насправді, Снічептах – сторічний чаклун, якому набридло людське товариство і він подався до лісу, вивчати тварин. Інколи він перетворювався на вовка і бігав зі зграєю, інколи – на ширяючого в піднебессі орла. А зараз от, він вирішив спробувати прожити зиму снігуром. Хоч чарівникові й було сто років, але він любив побавитися, посміятися та поганяти за сніжинками.

    Синичка – справжня пташечка, яка зустріла колись Снічептаха, навчилась говорити, поступово зрозуміла, що таке "чари" і ... зуміла перетворитися на людину. Їй ще було важко, адже вона ще зовсім-зовсім молода, але вчилася Синичка затято, а у вільний час бавилася з дітьми.

    Маркові і Оленці не потрібно боятися застуд, адже їхня мама – відома лікарка! Вона не дає болячці підступитися до діток, а якщо якась підступна інфекція пробереться, таки, в горлечко, то малина і чарівний мед одразу виганяли її геть.

    Сьогодні особливий день! Мама і тато таємничо переглядаються між собою, тихенько перемовляються і ховають щось за спинами. Приїхали бабусі і варять на кухні кутю, там вже є все: і мед, і родзинки, і мак, і горішки, і навіть дрельовані вишні. По хаті гуляють пироги, так пахне, що їсти хочеться цілий день. В найнайбільшій кімнаті стоїть величезна ялинка. Мама пророщувала її ще аж з позавчора, а татові для цього довелося розбирати підлогу. А верхівка ялини тікала десь аж за дах. На дереві висило безліч цукерок в яскравих обгортках, гирлянди, ліхтарі, сніжинки, які вирізали самі гномики.

    Марко і Оленка знали, що сьогодні Різдво. Весь світ сьогодні співає колядки, діти отримують подарунки, а на столі стоїть смачна кутя та пироги. Поприбиравши і поскладавши свої речі, чемні гномики не хотіли заважати батькам і тихенько пішли до своєї кімнати... А там...

    Чорний вихор крутив посеред кімнати, тягнучи все всередину. Вже не було видно ні шафи, ні хмаринки зі снігом, залишилося тільки чарівне Маркове ліжечко, а за нього з усіх сил чіплялися лапками Снігур і Синичка. Сил було дуже мало і птахи от-от зірвуться в страшне крутовило. Марко відпустив ручку дверей і рвонувся рятувати друзів, Оленка мусила допомогти братові. Світ закрутився навколо, почорнів і діти опинилися на іншому боці світу. Бабуся розповідала їм, що є таке місце, де світ закінчується, і з нього можна звісити ноги та покричати вниз. Що там знизу ніхто не знає, оскільки все навколо вкрите густими хмарами, такими густими, аж ними можна ходити. Так от. Марко, Оленка, поважний Снічептах та Синичка раптом опинились на самому краю світу. З одного боку неба світило яскраве сонечко, з іншого – сяяли зорі, а он, ген-ген, падає сніг, а там, зліва, - дощить і райдуга. Гномики подивилися туди, де зима, там їхній дім!!! Як же так? Що трапилось?

    – Не бійтеся мене, діти! Я дуже потребую вашої допомоги, - вимовив з-за каменя голос.

    – Ми вас і не боїмося, ми боїмося, що за нас хвилюватимуться родичі, бо ми зникли.

    – Не турбуйтесь, маленькі. Я вимушений був викликати вас та шановного Снічептаха на допомогу, оскільки всі дорослі чарівники зайняті підготовкою до Різдва і мені дуже незручно відривати їх від роботи. – На зустріч дітям виліз величезний слимак зі справжнісінькою хаткою на спині. З хатки стирчав димар, і смачно пахло малиновим чаєм. Марко жадібно затягнув повітря. Він так хвилювався за подарунки, що забув зранку поїсти.

    – Що трапилося, шановний? - Діловито поцікавився Снігур, поправляючи окуляри на дзьобі. – Ви ж розумієте, що до припинення дії закляття, я нічого не вартий, як чарівник, а дітям ще не можна чаклувати.

    – Ой, ні-ні! Мені ні в якому разі не потрібна чарівна допомога. Насправді так трапилося, що я загнав у свою черевоногу величезну скалку. Якби я викликав справжнього лікаря, то він одразу втратив би свідомість, а про інших я вже сказав.

    – Ну добре, давайте тоді подивимось. Як же нам вас, шановний, називати?

    – Мене звати просто Слимак.

    – Дуже приємно. Я Снічептах, це малі гноми – Марко і Оленка, діти вельмиповажних Вогнени і Перелесника, а невеличка пташечка – Синичка. До справи.

    Снічептах дістав крихітну валізу з-під крильця, звідти лінзу, почав уважно обдивлятися велику черевоногу Слимака. Аж от, він задоволено зацвірінькав, підкликаючи дітей. Показав їм краєчок скалки. Марко поплював на долоні, взявся тягти, скалка трошки піддалася і далі ні на сантиметр!!! Братикові стала допомагати Оленка, схопила його за сведрика, потягли вони разом, до Оленка ще приєдналася Синичка, тягнучи її за кіску. А Снічептах крапав ефірну олію, щоб розм’якшити тверду шкіру на черевонозі. Скалка похиталася, похиталася і пішла наверх. Показалося трошки, потім більше-більше, в черевонозі Слимака застрягло ціле дерево, яке хтось зрубав і залишив сохнути на березі річки... Снігур дав Оленці банку зеленки і показав, як правильно змазати ранку. Слимак полегшено зітхнув.

    – Дякую, вам, любі мої помічники. Як же мені тепер віддячити?

    – А чому ви самі собі не витягли скалки? Ви ж чарівний Слимак!

    – Бачиш, хлопчику, не можна чаклувати над тим, про що навіть не здогадуєшся. Я поняття не мав, що потрапило мені в підошву, тому й не міг це витягти.

    – Зрозуміло. – Як завжди розсудлива Оленка зупинила брата на півслові. – Скажіть, якщо ви той чарівний Слимак, про якого нам розповідала бабуся, адже ви живете на самому краю світу, то у вас, напевно, є друг – Синій Птах. Розумієте, сьогодні Різдво, і нам би дуже хотілося полетіти додому саме на ньому, якщо це не складно. Могли б ви запитати у Синього Птаха, чи йому не складно злітати до нашої хати, о-о-он там, де йде сніг?

    – Ну, я здогадувався про це ваше бажання, ви ж онуки своєї бабусі. – Посміхнувся Слимак. – Синіх Птах – мій брат, він от-от має бути тут, ми з ним ще за півгодини до вашого прибуття домовились, що він завезе вас додому. Шановні Снічептаху та Синичко, якщо ваша ласка, то брат завезе й вас.

    За мить небо затьмарилося. Оленка і Марко зачаровано слідкували за величезним, на все небо птахом, навіть не синім, а таким, як нічне сніжне небо – темно-сіро-синім. Птах зупинився, опустив крило, запрошуючи маленьких пасажирів.

    – Дякую вам, любі діти, щасливого Різдва!

    – І вам, шановний Слимаче, смачної куті!

    – До побачення!

    – До побачення!

    Птах кружляв в небі. Спочатку в нічному, потім – в дощовому і, нарешті, сніговому... Сніжинки танцювали собі зимовий танець, влягалися на щічки, кусали холодом, діти сміялися і червоніли. З хати на вулицю повиходили батьки і бабусі, махали руками і сміялися.

    – Мамо, тату, бабусю, ми тільки що побували на краю світу! Там у Слимака була величезна скалка, а ще, а ще... – Маркові не вистачало слів.

    – Та годі вже, йдіть додому, гляньте, темно вже надворі, пора до столу, - засміялася мама, обіймаючи діток. – По дорозі, помийте руки і загляньте до ялинки.

    Гномики, голодні і веселі побігли до рукомийника, ретельно помили руки і витерли їх рушничком. А під ялинкою їх чекала чарівна машина і майжеживалялька Марта. Скільки ще пригод буде в гномиків!!! Але зараз вони поспішають до столу, до родини, до куті, до пирогів.

    Добрий вечір тобі,
    Пане-господарю,
    Радуйся, ой радуйся Земле,
    Син Божий народився!
    Прикріплення: 1981311.gif(14Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:09 | Повідомлення # 14
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Різдвяна пригода


    Тримай його, тримай! – гукнула мама Максиму. Вона стояла на порозі в капцях, хлопчик якраз закінчував одягати сніговика. Вночі прихопив мороз і зліплений вчора Льодяник мав би простояти всі Різдвяні свята.

    Максимко обернувся за Бровком, що чимдуж біг, несучи в зубах саморобну різдвяну зірку.

    – Біжи за ним! – гукнула мама. – Він не втече далеко. Довго не будь. Зайди по дорозі до тітки Орисі, поклич на вечерю.

    – Добре, мамо, – Максим дременув за собакою. – Бровко!

    Та тільки він ступив за ворота, як світ навколо закружляв. Ой, лихо! Хлопчик озирнувся: «Де це я?»

    – Не бійся, я з тобою! – прогавкав Бровко. – Ми в чарівному світі, нам терміново треба знайти Чортеня, воно вкрало різдвяну зорю.

    – Ой, а як же Різдво без зірки? І для чого тобі моя?

    – Не може бути Свята без зорі! А саморобна зірка налякає Чортеня. Ти її робив для того, щоб нести радість людям – Ісус народився.

    – То ж гайда! Треба поспішати, до вечора мало часу, а мені ще треба до тітки Орисі.

    – Гав!

    Максим з Бровком бігли стежками чарівної країни, дивуючись з чудернацьких птахів, золотих дерев і білих-пухнастих хмаринок прямо на дахах будинків.

    – Я з вами! Я знаю, де бешкетник! – Маленьке Ангелятко в теплому білому светрику сіло на золотій гілці. – Сам я не дам йому ради. Швидше.

    – Ха-ха! – Засміявся чортик, коли стежка повернула за ріг дивовижної ратуші. – Я не віддам вам зорі, навіть не просіть.

    – Але ж без зорі не може бути Святої вечері. Всі діти чекають на зорю, щоб повідомити радісну новину! – вигукнув Максим.

    – Мені все-одно!

    – Віддай зорю! – грізно гавкнув Бровко. – Або ж начувайся!

    – Ні.

    – Ти сам винен, - взяв до рук свою зірочку хлопчик.

    За спиною в нього з’явилося Ангелятко, насупивши брівки. В Бровка дибки стала шерсть, якщо Чортеня вирішить втікати, то пес зловить його!

    – Ааа! Так не чесно, - вигукнув неслух і спробував утекти. А ні! Бровко міцно вчепився в хвоста, Ангелятко стало перед Чортеням – руки в боки, а Максим високо підняв свою зірку.

    – Не чесно красти зорю, красти свято! – сердито мовив хлопчик, забрав в Чортеняти зорю і повернувся до Ангелятка. Присоромлене Чортеня тихенько втекло. – От, тримай, віднеси її на місце.

    – Дякую! Дякую! Так добре, що зоря повернулася!

    – Гав! Нам пора! – світ знову закружляв.

    – Бувайте, – почулося. Максим з Бровком опинилися біля воріт тітки. Хлопчик запросив її на вечерю і побіг додому.

    А ввечері на небі вийшла зоря, всі раділи, колядували. Христос народився!
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 15:09 | Повідомлення # 15
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Перед Святвечором



    На дворі вже майже ніч. Швидко темніє передріздвяною порою. Маленький Ангелик дуже втомився – цілісінькій день натирав найм’якшою ганчірочкою Першу Зірку. Вона має бути така чиста і блискуча, щоб кожна дитина на землі змогла її побачити, щоб промінь від неї був такий яскравий, як в ту ніч, коли народився Ісус. Тоді, більше двох тисяч років тому, Зірка сяяла так, що три східних мудреці змогли дійти до маленької кошари з Божим Дитям.

    – Ну, що там, Маленький Ангелику, ти встиг, бо пора вже. Чуєш? – Підійшов до Ангелика дорослий Ангел. – Вже і Ангели, і люди почали співати коляди, скоро закінчиться служба і треба сідати до святої вечері.

    – Так, так. Я дуже старався!

    – Ти молодець. А тепер, нумо, доєднаймося до Ангельського хору, будемо колядкою та молитвою славити народження маленького Ісуса.

    Маленький Ангелик за руку з дорослим Ангелом пішли небесною стежкою до інших, щоб сьогодні, у святвечір, разом з усіма-усіма колядувати і радіти новій надії – Різдву Ісуса Христа.

    – Синку, ти встиг? – підійшов татко до малого Тараса. Тарас цілісінький день прикрашав дідуха, вішав на нього яблучка та горіхи, а ще вирізав справжнісіньку зірку, щоб можна було завтра колядувати.

    – Так, я дуже старався!

    – Ти молодець, а тепер ідемо до церкви, щоб разом з людьми та ангелами співати колядки і славити народження Ісуса.

    Тато одягнув на Тараса теплу куртку і засніженою стежкою, за руку, вони пішли до церкви, щоб разом з усіма-усіма колядувати і радіти новій надій – Різдву Ісуса Христа.

    Маленький Ангелик разом з маленьким Тарасиком радісно співають різдвяних колядок.

    «Христос народився!» – прошепотів Тарасик.

    «Славімо його!» – так само пошепки відповів Ангелик.
     
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Юлія Смаль (м. Луцьк)
    Сторінка 1 з 212»
    Пошук: