Віталія Савченко - Дитячий світ
Субота, 10.12.2016, 05:58
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Віталія Савченко - Дитячий світ






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8660

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
    Сторінка 1 з 11
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Віталія Савченко (Івано- Франківськ)
    Віталія Савченко
    natalya-gurkinaДата: Середа, 01.10.2014, 03:17 | Повідомлення # 1
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Віталія Савченко
    Івано- Франківськ

    Прикріплення: 1581524.jpg(230Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Середа, 01.10.2014, 03:37 | Повідомлення # 2
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Гостинці для Поні


    Тарасик дуже любить вихідні дні. Вранці Татусь та Матуся п’ють каву, а він уплітає смачний сніданок. Тоді тато каже:
    – То що? Йдемо сьогодні на прогулянку? – і весело підморгує Тарасикові.
    – Ура! – кричить малюк не тямлячись від щастя й захвату. Бо прогулянка це – так весело й цікаво.
    – Гаразд, – каже мама, – піду підготую все для прогулянки.
    А тоді вони втрьох за будь якої погоди йдуть гуляти. І зовсім не важливо куди саме. Чи до озера, чи до парку, де так багато всіляких атракціонів, гойдалок, каруселей, батутів, гірок, ігрових майданчиків. А ще смачного морозива, солодкої вати, та найголовніше для Тарасика – катання на Поні. Ці маленькі конячки так подобаються малому. Сидячи верхи хлопчик уявляє себе лицарем на коні. А ще Поні дуже лагідні та милі, Тарасик весь час просить татуся купити йому цього коника, щоб мати друга у себе вдома і завжди гратися з ним. Але тато у відповідь тільки хитає головою і каже:
    - Поні, синку, не іграшка це – жива істота. За ним треба дуже добре доглядати, годувати, прибирати. Та й жити Поні не може в квартирі, бо йому потрібне свіже повітря, простір, травичка. Інакше він просто захворіє. Та й коштує дорого мабуть.
    Тарасик звичайно засмучується, розуміє, та все одно мріє про Поні.
    Сьогодні субота, отже всі дружно поснідавши, одяглися і вирушили до парку. Дорогою Тарасик аж підстрибує від нетерплячки, так йому хочеться чим швидше дістатися до Поні. Надворі сонячно й тепло, у парку весело та гамірно. Тарасик вже покатався на усіх каруселях, пострибав трохи на батуті, навіть морозивом поласував. Отже тепер бігом на доріжку де катає діток на Поні добрий та кумедний дядечко Клоун. Але що це? Де Поні? На доріжці сьогодні тихо та пусто, лише сумний дядечко Клоун самотньо сидить на лавочці під деревом. Тарасик підійшов до нього і поторсав його за рукав:
    – Дядечку Клоун, а де Поні?
    – Захворів наш Поні, сумно відказав той, – лікаря викликали, а він сказав, що кілька днів не можна Поні турбувати.
    – А чи можна прийти провідати Поні, принести йому гостинців? – запитав хлопчик, бо він згадав, як колись захворіла Бабуся, і вони з Мамою ходили її навідати. Тоді Мама купила фрукти, печиво та йогурт – гостинці для Бабусі.
    – Гадаю, що завтра можна буде прийти, – відказав дядечко Клоун.
    – А які гостинці можна принести для Поні? – поцікавився Тато.
    – Поні люблять солодку моркву, капустяні листочки, бурячок, шматочки яблук та хліба, – порадив Клоун.
    – А цукерки й печиво можна? – з надією спитав Тарасик.
    – Ні хлопчику для Поні солодощі шкідливі. Правда іноді ми даємо їм кубики цукру.
    – Зрозуміло, – сказав малий.
    Дорогою до дому Тарасик довго думав над тим, що виявляється не так просто все, як він собі уявляв. За Поні й справді потрібно старанно доглядати, знати чим можна, а чим ні годувати, і ще багато усілякого різного.
    – Я думав Татку, що солодощі найсмачніші гостинці, а виявляється, що для Поні вони не корисні.
    – Солодощі синочку, смачні для людей, та й то треба міру знати, багато їх не їсти, бо й людям шкодить не лише Поні.
    – Я пам’ятаю, – тихо сказав малий, бо якось одного разу теж переїв цукерок і в нього дуже болів животик.
    – Завтра ми понесемо Поні корисні гостинці, – пообіцяла Тарасикові Мама.
    Наступного дня хлопчик не міг дочекатися часу, коли вони з Мамою підуть до парку, бо так хотілося провідати улюбленого Поні. Набравши смачних та корисних гостинців Мама з Тарасиком вирушили до парку. Там працівники їм підказали куди йти далі і незабаром хлопчик стояв перед загородою, де жили різні тваринки. Були тут і кролики, і дикий кабанчик, і гарні птахи павичі. Тарасик відразу побачив недалечко Поні. Було їх аж троє. чорний, білий і рудий з білими плямками. Саме до нього і прийшов сьогодні хлопчик. Мама вийняла гостинці з торбинки. Дала Тарасикові морквину, а він простягнув її через огорожу. Білий Поні взяв з маминих рук капустяний листочок, чорний теж потягнувся за капусткою, а руденький підійшов до хлопчика за морквою. Глянув на Тарасика своїми великими і сумними очима, ніби питав чи можна. Хлопчик прошепотів йому:
    – Бери, пригощайся, і видужуй скоріше, я за тобою так сумую.
    Поні обережно взяв з рук хлопчика морквинку і кілька разів махнув головою, ніби подякував за гостинці. Підійшов дядечко Клоун, зняв свого картатого капелюха, і сказав:
    – В тебе добре і не байдуже серденько, спасибі тобі від мене, і від Поні за те, що прийшов, провідав, за гостинці спасибі. Приходи наступних вихідних, Поні вже одужає і буде розважати малечу. І залюбки тебе покатає.
    Прикріплення: 9267841.gif(12Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Середа, 01.10.2014, 03:43 | Повідомлення # 3
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Лисеняткова наука



    Лисенятко Лесик цього року пішло у перший клас. У лісовій школі йому дуже подобається, ось тільки писати Лесик дуже не любить. Ну ніяк ті палички та гачечки, бублички та кривульки у нього не виходять. То маленькі, то кривенькі, то падають в різні боки, біда та й годі. А ще наше лисенятко дуже непосидюче, завжди кудись квапиться і поспішає. Сяк-так напише, і гайда гратися, бо це ж набагато цікавіше, аніж сидіти і виводити набридлі букви та цифри.
    Якось трапилася з Лесиком пригода, яка геть змінила лисеняткову думку про навчання і письмо.
    Одного дня коли Лесик грався у своїй кімнаті у двері хатинки постукав поштар Лелека.
    - Доброго дня! Чи є хто дома?
    - Добрий день, - відповів Лесик. – Дома тільки я, а татусь з матусею ще на роботі.
    - Овва, то мені доведеться ще раз до вас завітати. Я оце приніс посилочку від бабуні Лиски, та віддати не можу, бо потрібно підпис про отримання поставити, порядок у нас такий. А ти, мабуть писати ще не вмієш.
    Лесик густо почервонів, він бо не любив писати. І завжди вважав, що письмо геть не потрібний і не важливий урок. А бабуся, мабуть щось смачненьке прислала з іншого краю лісу, - розмірковувало лисеня.
    - Дядечку Лелеко, я трохи вмію писати, - промовив Лесик. – Може спробую, а ви підкажете що та як, аби вам не довелося ще раз до нас літати.
    Почухав поштар лоба, подумав та й погодився.
    - Гаразд Лесику, спробуй. Ось тут, напиши своє прізвище.
    Лисенятко висолопивши язичка старанно нашкрябало своє ім’я та прізвище. Лелека глянувши, знову почухав лоба, махнув крилом та віддав пакунок. Тоді попрощавшись полетів у своїх поштарських справах.
    Наступного разу про письмо Лесикові довелося згадати, коли бабуся Куниця, розбивши ненароком свої окуляри, попросила лисенятка їй допомогти.
    - Лесику, дитино, допоможи-но мені. У сестри іменини, хочу привітати її гарною листівкою, а без окулярів, геть нічого не бачу.
    - А що треба зробити бабусю, - запитало лисенятко.
    - Потрібно написати невеличке привітання ось тут, а тоді я відправлю лісовою поштою своїй сестрі.
    Що робити? Не зручно якось признаватися бабусі Куниці, що писати він не дуже любить, не дуже вміє. Тому й погодився. Ох і намучився Лесик, аж спітнів від такої важливої, і не легкої для нього роботи. Він старався аж сопів висолопивши язичка, та ще й хвилювався, аби не зіпсувати часом листівку. Тому добре зрозумів, що навчитися писати, читати та рахувати – дуже важливо. Адже в житті ще не один раз знадобиться, так татко завжди каже.
    З того часу лисенятко змінило свою думку про навчання, і дуже скоро стало успішно та старанно вчитися в школі. За це його часто хвалила вчителька, а матуся з татусем неймовірно пишалися Лесиком, а це було лисеняткові дуже приємно. Своїм друзям Лесик також завжди нагадував: «Треба добре всьому вчитися, бо не раз може згодитися».
    Прикріплення: 2647149.gif(9Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Середа, 08.10.2014, 16:10 | Повідомлення # 4
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Котик Рудик та Метелик

    Якось котик Рудик вирішив метеликів поганяти. Вийшов на подвір’я, потягнувся, і влігся на зелену травичку, чекати, коли прилетять метелики. Та метеликів чомусь довго не було. Незабаром Рудик розніжившись на сонечку задрімав.
    І сниться котикові великий квітковий луг де пурхають з квітки на квітку різнобарвні метелики, а сам Рудик підстрибуючи ловить їх. Ось він побачив великого, яскравого Метелика й кинувся його ловити. Один стрибок, другий, і вже Рудик майже наздогнав Метелика, лишилося тільки простягнути лапку. Аж тут Метелик раптом перетворився на страшенного й величезного Собаку, що роззявивши пащу погнався за котиком.
    - Ой рятуйте! – закричав Рудик, і щодуху помчав до свого двору. А зубиська позаду так і клацають. Ось-ось наздожене страховисько нашого котика.
    - Стрибай сюди, - почув чийсь голос Рудик. Озирнувся і побачив Метелика, що кликав його до найближчих заростей шипшинового куща. Рудик стрибнув у кущі, навіть не думаючи чи поколеться до гострих шпичок. А кущ сам собою розсунув свої колючі гілки і впустивши Рудика ніби зачинив двері за ним. Грізний Собака залишився десь позаду, а котик зміг перевести дух і оглянутися довкола.
    Сидів він на затишній галявині, де було стільки квітів, скільки Рудик не бачив ще у своєму житті. На середині галявини стояв чепурненький будиночок, до якого вела мощена кольоровими камінцями стежинка. Поряд у кріслі-качалці сиділа старенька бабуся в окулярах і плела вовняні шкарпетки. А Метелик, той самий, котрий покликав Рудика, сидів на найкрасивішій троянді, що росла поруч з криничкою.
    - Ходи до нас Рудику, - приязно покликала бабуся.
    - А звідки ви знаєте мене? – щиро здивувався котик, котрий був спантеличений тим, що розмовляє з людиною, та розуміє мову Метелика.
    - Я усіх знаю, - посміхнулася бабуся, - бо я Чарівниця. І ти зараз знаходишся у Чарівній Країні Снів, тому можеш розуміти мову людей, звірів, риб та комах, і вони всі розуміють тебе.
    - Якщо Ви Чарівниця, то скажіть, звідки взявся той величезний Собака, що мало мене не з’їв? – знову запитав Рудик.
    - О! Це наш місцевий лихий чарівник Химер. Він може в будь кого перетворюватися. Так він ловить свою здобич, відбирає у неї хороші й лагідні сни, а натомість обдаровує лихими, страшними снами. Якби не Метелик, то він і тебе би впіймав, та відібрав би твої хороші та легкі сни. А тобі би дав погані та потворні.
    - Дякую тобі Метелику, мені дуже соромно, бо ти мене врятував, а я хотів полювати на тебе. Обіцяю, що не буду більше цього робити.
    - Я вірю торбі Рудику, - обізвався Метелик, і спурхнувши з троянди, підлетів посміхаючись зовсім близько до котика. – Головне, щоб ти пам’ятав, що нас метеликів не можна ловити, бо ми маємо дуже крихкі крильця. Піймавши один раз, ти можеш навіть не бажаючи того, дуже скривдити нас, пошкодити їх, і ми не зможемо більше літати.
    - Ходи Рудику, я налила тобі молочка, попий, - запропонувала добра бабуся, а котик потягнувся до мисочки з молоком і… прокинувся.
    - Ой, то це все мені лише наснилося? – здивовано промовив сам до себе. – Ні бабусі, ні барвистого Метелика…
    - За хатою метелики, - гавкнув сусідський собака Рекс, що пробігав повз Рудиків двір.
    - Тоді мерщій за хату, скомандував собі котик, і прожогом у садок.
    А там справді було багато метеликів, всі вони літали-пурхали витанцьовуючи над квітами. Рудик зачаровано спостерігав за ними. Раптом побачив, що зовсім поруч сів на головатого чорнобривця красивий, барвистий Метелик, точнісінько такий, як був у сні.
    - Привіт Метелику, гайда гратися.
    Метелик ніби зрозумів Рудика, підхопився з квітки і полетів садочком, над травичкою, а котик побіг за ним, підстрибуючи. Проте добре пам’ятав, що ловити нового друга не можна, щоб не скривдити. За якийсь час котик стомився від гасання садом, сів під вишнею, а Метелик підлетів до Рудика і сів йому на вушко.
    - Знаєш Метелику, я досить прудкий, а ти ще прудкіший. Тебе не наздогнати. Мені вже час до дому, бо щось я добряче зголоднів. Може завтра ще пограємось? – та Метелик нічого не відповів. Злетів вище вишеньки й полинув кудись, мабуть в садочок до бабусі Чарівниці. А Рудик, ще якийсь час дивився Метелику вслід, а тоді шмигнув у прочинені двері хатинки, бо знав, що там його вже чекає мисочка з улюбленим молочком.
    Прикріплення: 9040557.gif(130Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 17.10.2014, 17:23 | Повідомлення # 5
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Руделька та сніг



    В затишному дуплі старого дуба живе сімейка білочок: дідусь, бабуся, татко, матуся, та двоє білченят Шустрик та Руделька. Братик і сестричка добре між собою граються, хоча Руделька тільки цієї весни народилася, і для неї все довкола нове незнайоме і неймовірно цікаве. Білочка увесь час метушиться, всюди пхає цікавого носика, надокучає дорослим безліччю запитань.
    Якось у розмові мами та бабусі Руделька почула не знайоме, і тому страшенно цікаве, слово «сніг».
    - Мамусю, а що то сніг?
    - Сніг донечко, то такий білий м’якенький холодний пух, що летить з неба, - відповіла матуся.
    - А коли він летить? – знову запитує мала.
    - Взимку Руделечко, коли дерева розгублять всі свої листочки і стане холодно.
    - А чому дерева гублять листочки? – не замовкає ні на мить білочка.
    - Тому, що готуються до зимового сну. А листочки вкривають землю, щоб їй, наче під ковдрою, було усю зиму тепленько спати.
    Руделька ще щось хотіла спитати, та мама сказала, що їй ніколи. З того часу білочка мало не щодня випитувала у всіх дорослих про зиму та сніг, так їй цікаво було, що ж то за диво таке.
    Весна минула непомітно, і літо в осінь перейшло. Усі звірята почали робити запаси до зими. А наша Руделька, знай собі скаче по гілках туди-сюди, дорослим хоч і допомагає, але й питаннями надокучає.
    - Дядечку Ведмедю, а ви зиму бачили?
    - Ні дитино, не бачив, - прогудів у відповідь Ведмідь.
    - А як то може таке бути? Усі бачили, а ви ні? – здивовано закліпала мала.
    - Та я ще з осені у барлогу засинаю, і солодко сплю аж до весни, - засміявся дядько Ведмідь, - тому зими ще ніколи й не бачив.
    - Ой! Та як же то можна так довго спати? Усе цікаве проспати? Зима – це ж цікаво, ось я чекаю її не дочекаюся, щоб з нею та снігом познайомитись, - замріяно сказала Руделька, і подалася далі.
    За кілька тижнів стало в лісі холодно. Якогось ранку білочка прокинулася, визирнула із дупла, і побачила, як щось на траві іскриться на сонечку.
    - Бабуню, а що це? – здивовано запитала.
    - Це перший вісник зими внученько, паморозь. Скоро листочки почнуть опадати, слід вже й зиму виглядати.
    - Ой! – стрепенулася Руделька, - біжу швиденько ще когось про зиму розпитаю.
    Та звірі були такі заклопотані приготуваннями до зими, що їм ніколи було просто теревенити з білочкою. Лише Лиска погодилася відповісти малій на питання.
    - Зима? Сніг? – бр-р-р-р. Не люблю зиму та сніг. По-перше – холодно, по-друге – голодно. Взимку всі дрібні тваринки ховаються по норах, зайці маскуються, птахи високо на гілках сидять, ніяк не впіймати, не дістати. Біда.
    Ще за кілька днів листя й справді з дерев пооблітало, ліс став сірим та сумним. Рудельці так стало шкода лісу, що вона хотіла з кимсь про це поговорити. Раптом на зустріч їй біжать зайчики Костик та Хрустик. Білочка враз забула про що хотіла говорити, бо спочатку зайчиків не впізнала, так вони змінилися.
    - Гей, що це з вами? Ви ж були сіренькі, чом тепер біленькі?
    Зайченята весело засміялися.
    - Наші шубки стали білі, щоб ми непомітні були. Ген за ярами, за смерековими лісами вже зима іде стежками. Тітонька Сорока казала, що скоро й у нас сніг буде, - повідомивши цю новину, зайченята пострибали собі далі, а здивована Руделька теж поквапилася до рідного дупла.
    Дома мама пекла пиріжечки і щось наспівувала, бабуся плела теплу шапочку для онучки, а дідусь із татком грали в шахи. Братик Шустрик, щось будував на підлозі.
    - Гей, сидите тут і нічогісінько не знаєте, - захекавшись вбігла до хатинки Руделька.
    - А що трапилось? – разом спитали мама і бабуся.
    - Зима! Зима вже в смерековому лісі.
    - О! Значить ось-ось і в нас буде, – поважно мовив дідусь.
    - Ну, так, - вертілася білочка мов дзиґа. – Он зайці білі шубки вже одягли. Мамусю, я теж причепурюся, і побіжу сніг зустрічати. Може він там уже летить, а я тут збираюся довго, - хвилювалася Руделька.
    - Та не метушися ти так, - дорікнув братик. – Носишся із тим снігом, як з писаною торбою.
    - Ага, добре тобі казати Шустрику, ти вже його бачив і знаєш, а я ще з ним не знайома. Не знаю навіть, як з ним поводитись, торохкотіла мала. – Бабусенько, а як я йому не сподобаюся, і він не захоче дружити зі мною, - засмутилася білочка.
    - Ну хіба така красуня може комусь не подобатись? – лагідно посміхнулася бабуся. – Ось вдягнися і біжи гуляти, - подала онучці теплі шапочку і рукавички.
    - Дякую! – Руделька хутко вдяглася у руденький кожушок та пухнасті обновки, схопила теплого пиріжка, і гайнула на вулицю.
    Не встигла білочка двері добре зачинити, як відразу принишкла. Довкола було тихо й біло. З неба падали великі пухнасті зірочки, і лягали на дерева, кущі та землю, ніби вкривали все теплою ковдрою.
    - Як гарно, - прошепотіла зачарована Руделька. – Оце і є сніг? – спитала сама себе білочка.
    - Ні, ми Сніжинки, - кружляючи відповіли красиві білі зірочки. – А всі ми разом сніг-сніжок, - голосочками-дзвіночками промовили вони.
    - Хтось мене кликав? Я тут! – підвівся із землі білий пухкий клубочок.
    - Ми не кликали тебе, ми про тебе розповідали, - задзвеніли смішинками сестрички Сніжинки.
    - Кому? – здивувався Сніжок.
    - Ось їй, - відповіли сестрички Сніжинки, і весело закружляли в таночку довкола здивованої білочки.
    - А ти хто? – запитав чемно Сніжок.
    - Я білочка Руделька, - сором’язливо відповіла мала. Дуже хотіла познайомитись з тобою, бо багато чула про тебе, та ніколи не бачила.
    - Що ж будемо знайомі, я Сніг-Сніжок, - чемно вклонився білочці новий приятель. – Може пограємось разом?
    - З-задоволенням, - посміхнулася білочка. – А у що гратимемось?
    - О! Я багато різних ігор знаю, тільки наперед попереджаю. Я хоч лагідний та білий, проте дуже холодний. Зі мною пограєшся трішки, і мусиш зігріти і носик, і ніжки, щоб часом не переохолодитись, і не застудитись. Зі мною ігри варті хоч щодня, але все в міру, не нашкодь собі маля.
    - Добре, домовились, - погодилася Руделька. – То у що граємось?
    - У сніжки.
    - А це як?
    - Ось так, - Сніжок швиденько зліпив сніжку, і поцілив білочці у ніжку.
    - Ось ти як? – розчервонілася мала, зліпила хутко сніжку й жбурнула у Сніжка.
    Погравшись трішки, Руделька відчула, що мерзнуть носик й щічки.
    - Ой, холодно! – проказала білочка.
    - Так-так, біжи грітися до хати, а завтра знов виходь гуляти. Будемо в інші ігри грати, - сказав весело Сніжок.
    - Гаразд, - відповіла Руделька, попрощалась, і шмигнула на дерево, до теплого дупла.
    Дома білочка не могла нарозповідатися рідним, як же гарно вони з Сніжком гралися.
    - Я ще й завтра піду, бо він мене запросив, - похвалилася братикові.
    - Я теж піду з тобою, - сказав Шустрик. – Зліпимо снігову бабу, з гірки на санчатах будемо наче вітер мчати.
    - Добре, братику, - сказала Руделька, - Тепер я знатиму, що взимку коли є сніжок, можна влаштувати багато цікавих розваг.
    Прикріплення: 1027193.png(131Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Неділя, 26.10.2014, 21:48 | Повідомлення # 6
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Як гномики метелика рятували


    У казковому лісі, недалечко синього озера у дуплі старезного дуба живе сім’я гномів. Дідусь Хома, бабуся Геля, татусь Тук, матуся Лєля та двійко непосидющих близнюків-синочків, котрих назвали іменами Тут і Там.
    Зазвичай родина гномів, як і всі їх сусіди, має купку різних справ. Усі працюють й не лінькують. Татусь Тук, працює лікарем у лікарні. Ох і багатенько ж у нього роботи, бо лікує і тварин, і комах. Та й сусідів гномів лікує іноді теж, хоч гноми не так вже й часто хворіють. Мама Лєля працює вихователькою у гномівському дитсадку. Її усі вихованці дуже люблять за веселу вдачу, та за те, що знає і розповідає малечі безліч цікавих казок. Бабуся Геля – чудовий пекар, вона має домашню пекарню-крамничку, де пече і продає запашні й смачнезні пиріжечки та булочки. А ще тістечка, пундики, пампушки, ватрушки, кекси, печиво, пряники та пироги. З цілого містечка сходяться до її крамнички покупці-гноми за різними смаколиками. Дідусь Хома зараз на пенсії. Колись він працював майстром іграшок, тепер він глядить непосид внучат-близнюків. Іноді майструє їм нові забавки, але найчастіше сидить в великому плетеному кріслі, п’є малиновий чай із бабусиною випічкою та читає місцеву газету. Аби знати усі новини містечка, та й усього світу гномів. Ну а малюки Тут і Там, як і всі діти, то граються, то бешкетують. Трішки галасують, засипають усіх питаннями, і всюди, як каже бабуня, встромляють свого цікавого носа.
    Сьогодні, геть замучивши дідуся питаннями, залишили його пити чай з пряниками, а самі вхопивши по пиріжечку з суницею, помчали до бабусі в пекарню, бо вона вже давненько їх гукала.
    - Ось нарешті й ви, розбишаки, - жартома насварила бабуня. Беріть мерщій по відерку, і біжіть, мої любі, до лісу на суничну галявину, та назбирайте запашних суничок для пиріжків.
    - Гаразд, - озвалися хлоп’ята, вхопили відерця і гайда до лісу, котрий був зовсім поряд з їхнім дубом-домом.
    Малюки швидко дісталися галявини, бо добре знали дорогу, адже частенько тут бували і сунички рвали. Тут і Там кинулися наввипередки збирати духмяні ягідки, вже уявляючи, яких смачних пиріжечків бабуня напече із суничками. Аж раптом почули, як хтось тихесенько плаче.
    - Хто це? Хто? – розгублено озиралися довкола малюки. І враз побачили красивого метелика, що сидів на листочку кульбабки, і витирав лапками заплакане личко.
    - Що з тобою метелику? Чого ти плачеш?
    - Ой друзі, біда. Літав я собі від квіточки до квіточки, смакував солодким нектаром, аж налетів сильний вітер закрутив мене вихором, я впав і… здається зламав крильце. Болить дуже, не те що летіти, розправити крильця не можу. Що тепер буде?
    Заметушилися наші гномики у пошуку порятунку. Там і Тут стали радитися, як бути. Треба ж метелика із халепи виручати.
    - Що робити будемо? – спитав Тут.
    - Що-що. Треба по допомогу бігти, самі не впораємося, - відказав Там.
    - Давай я залишуся з Метеликом, бо його не можна самого тут кидати, - сказав Тут, - а ти бери своє відерце з суницями, віднеси бабусі, і мерщій до дідуся, хай викликає швидку допомогу. Розкажеш де саме нас віднайти, тільки поквапся, бо сонечко вже скоро сідатиме.
    - Гаразд, - відказав Там, схопив своє відерко і побіг чимдуж додому.
    - Ти не журися Метелику, все буде гаразд. Наш татусь – лікар, він тебе швидко вилікує, от побачиш - заспокоював Тут метелика.
    А тим часом Там, віддав бабуні сунички і вихором помчав до дідуся Хоми.
    - Дідусю, - крикнув ще з порога, - там таке! Скоріш телефонуй татові в лікарню, хай вишле швидку допомогу, Метелик у біді! – І Там, став похапцем розповідати дідусеві про Метелика, і про Тута, котрий залишився на галявині з хворим. Дідусь відразу зателефонував до лікарні, розповів у чому справа, і де шукати хворого. За кілька хвилин у бік суничної галявини вирушила швидка допомога – дядечко Джміль, та два Комарики із носилками. Хутко надали Метеликові першу допомогу, посадили на носилки, і рушили до лікарні. Невдовзі стомлений, але радий, що Метелика врятовано, приплентався додому Тук. Віддав бабусі своє відерко з суницями, і попросив:
    - Бабусенько спечи будь ласка смачних пиріжечків для Метелика. А ми з Тамом, якщо татусь дозволить, підемо завтра до лікарні провідати його і віддамо гостинці. А якщо відвідувати ще не можна, то ми татусем їх передамо.
    - Добре сонечко, добре, - лагідно мовила бабуся, і погладила Тута по русявій голівці, - які ви з Тамом добрі та чуйні у нас гноменятка.
    Увечері прийшов з роботи татусь Тук, ще навіть не встиг руки помити, як Там і Тут його обступили і нумо випитувати:
    - Татусю, як там справи у Метелика? – в один голос запитали.
    - Все добре, мої хороші, все добре. Завтра якщо хочете, можете навідати свого нового приятеля, - відповів тато.
    - Ура, ура, чудова новина, - аж застрибали від радості на одній нозі довкола тата Тут і Там.
    - Біжімо до бабуні Гелі, глянемо чи пиріжечки печуться, - вистрибуючи й далі на одній нозі запропонував Тук.
    - Гайда, - відгукнувся Там, - і гномики помчали дивитися, чи готові гостинці для Метелика.
    Наступного ранку, братики-гномики, вимилися, почистили зуби, чемно поснідали, вдяглися у чистенький одяг, навіть причесалися і одягли найкращі свої ковпачки. Тоді взяли приготовану бабусею торбинку з пиріжками і пляшечкою солодкого нектару, і поважно рушили до лікарні. Там їх зустрів тато Тук, провів Тама і Тута до палати, де лікувався Метелик. Малюки чемно постукали у двері.
    - Заходьте, - озвався Метелик.
    - Привіт друже! Як твої справи? Приймай скоріш гостинці, - стали торохтіти наввипередки гномики, і зчинили неймовірний галас, тому тато зробив їм зауваження.
    - У лікарні розмовляти треба тихо, не галасуючи, щоб не потривожити хворих.
    - Добре-добре татусю, - мовили вже тихіше там і Тут.
    - То як ти Метелику? – знову запитали.
    - Завдяки вам – добре, - посміхнувся Метелик. – Ви мене урятували, а ваш татусь справжній чарівник, гляньте на моє крильце, мов новеньке. Він каже, що за кілька днів уже зможу літати.
    - Чудово-чудово, - радісно заплескали в долоньки братики.
    - Спасибі вам за гостинці, але мені самому стільки не з’їсти, допомагайте, - весело підморгнув Метелик, а гномиків і припрошувати довго не довелося.
    Майже щодня Там і Тут відвідували нового друга, а коли його виписали з лікарні, то влаштували йому сюрприз – зустрічали його біля воріт лікарні з повітряними кульками, солодощами та подарунками, щоб у Метелика був гарний настрій.


    Прикріплення: 4483728.gif(51Kb) · 2778753.gif(9Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Понеділок, 03.11.2014, 09:55 | Повідомлення # 7
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Чарівні прутики



    Кожного літа близнятка Максимко та Маринка відпочивають у бабусі й дідуся в невеличкому містечку. Тут вони майже все уже знають. З дідусем ходять до озера рибу ловити і купатися, до лісу по гриби та ягоди. Частенько бігають по морозиво до тітоньки Марії, що продає його за рогом сусіднього будинку.
    Одного дня Маринка запропонувала братові:
    - А давай сьогодні підемо гуляти аж до фонтану? Погуляємо самі без дорослих. Не будемо відволікати їх від справ. Ми не заблукаємо, бо й так усе тут знаємо. Та й не маленькі вже, маємо аж шість років.
    - То може хоч скажемо де йдемо, щоб не хвилювалися? – відказав на те Максимко. Ану, як виявиться, що нас нема вдома, знаєш який переполох буде?
    - Як скажемо, то нас самих нікуди й не відпустять, от побачиш.
    - А як шукатимуть? – засумнівався хлопчик.
    - Та щось вигадаємо, що ти, як той заєць-боягуз, трусишся?
    - Добре, ходімо, - здався Максимко.
    Діти нишком вибігли з двору і подалися за ріг будинку. Привітна тітонька Марія вже здаля їм посміхалася, гадала, що вони за морозивом до неї поспішають. Та діти лише привіталися й побігли далі. З вулиці на вулицю і ось вони вже біля фонтану, що в центрі містечка. Тут було безліч різних крамничок, тому діти з цікавістю розглядали вітрини кожної. Раптом Маринка й Максимко захоплено зупинилися біля крамнички, якої раніше тут не бачили. З подивом перезирнулися прочитавши вивіску «Чарівні речі». За вітриною було стільки всього привабливого, що діти вирішили зайти всередину, щоб роздивитися цікавинки ближче. У дверях ніжно дзенькнув дзвіночок, і до дітей вийшов дідусь із сивою бородою й надзвичайно приємною посмішкою.
    - Доброго дня, діти. Я вже вас зачекався, - промовив він,змовницьки підморгнувши. – Підходьте ближче, не стійте в дверях.
    Маринка й Максимко слухняно пішли за дідусем.
    - А як ви знали, що ми сьогодні до вас прийдемо? – спитала дівчинка.
    - І крамнички вашої раніше тут не було, - дивувався хлопчик.
    - Давайте для початку познайомимося, а потім, я все вам поясню, - запропонував дідусь. – Отже, мене звати дідусь Кузьмич, а вас я добре знаю. Ви – Маринка та Максимко. Братик і сестричка, вірно?
    - Так, вірно, - здивовано й дружно відповіли діти.
    - Справа в тому, дітки, що крамничка ця не проста, вона чарівна. А я в ній працюю. Отже я…
    - Чарівник! – вихопилося у Маринки.
    - Авжеж, я - чарівник. А крамничка моя чарівна всього місяць, як відкрилася. Ви тут роздивляйтеся, будьте як вдома, а я швидко частування нам приготую, та й розповім вам щось цікаве.
    Маринка з Максимком зачудовано роззиралися по крамничці, бо ніколи раніше не мали справи з чарівниками, а дідусь тим часом вийшов до іншої кімнати.
    - Оце диво, - прошепотів Максимко, - ми не спимо?
    - Не спимо, - відповіла Маринка також пошепки, розглядаючи виставлені на поличках дивовижні речі. – Ось тільки про все дізнаємося, і гайда додому.
    - Не поспішайте друзі мої, - промовив Кузьмич, з’явившись у дверях з тацею, на котрій красувалася вазочка з печивом та склянки з какао. – Сідайте мерщій до столу.
    Коли діти слухняно всілися, дідусь, поставивши перед ними частування, сказав:
    - Ви пригощайтеся і послухайте, що я вам розкажу...
    І дідусь чарівник розповів Максимкові та Маринці, як і чому з’явився він та його крамничка у цьому містечку.
    - У чарівній країні, звідкіля я до вас прийшов, настали важкі часи. Усі чарівники й чарівниці дуже засмучені. Виявилося, що у світі людей, тобто вашому світі, нікому вже не потрібні дива та казки. Ніхто, чи майже ніхто, не вірить в чарівників та чарівних істот. Тому мене послали наші наймогутніші володарі у ваш світ, знайти когось, хто ще вірить у казку, в дива. Якщо знайдуться такі люди, то наша країна чарівників буде врятована. А ні, то усі ми зникнемо назавжди. Ні див, ні казок вже більше ніколи не буде. За той час, що я мандрую вашим світом, мені жодного разу не траплялися люди, котрі б зацікавилися моєю крамничкою. Вони проходили байдуже повз вітрину, і ні разу не зайшли... Навіть не зупинилися поряд. Всі поспішали у своїх справах. Вже місяць живу у вашому містечку. Час минає дарма, а я й досі не знайшов наших рятівників. Аж сьогодні зранку, я зазирнув у своє чарівне люстерко, і воно показало мені вас. Тому я вже знав, що ви до мене завітаєте, чекав. Дуже сподіваюся, що саме ви допоможете моїй чарівній країні, усім нам чарівникам.
    Діти вражено принишкли, замислились над тим, що їм розповів Кузьмич.
    - Як же ми можемо допомогти? Що маємо робити, щоб ваша чарівна країна не зникла? – спитав Максимко.
    - Ми ж іще діти, - озвалася й Маринка, - хоча дуже хочемо щось корисне для вас зробити.
    - Ви мабуть чули в казках, що той, хто зустрічає чарівника, має право на три бажання? Отож, я можу виконати будь-які три ваші бажання, - підморгнув дідусь Кузьмич. – Можете побажати вже, й негайно усе задумане здійсниться, можете взяти час на роздуми. Але пам’ятайте, ви маєте вірити в дива та казки, довіряти мені і дуже мудро використати свої бажання.
    Сказавши це, дідусь чарівник вичаклував у повітрі три кольорові прутики і віддав їх дітям.
    - Можна забажати будь-що? – запитав Максимко.
    - Так, будь-що, - відповів дідусь Кузьмич.
    - І все негайно збудеться? – тепер вже спитала Маринка.
    - Авжеж, - хитнув головою чарівник.
    - То чому ж ви не начаклуєте, щоб ваша країна не зникала? – спитав хлопчик.
    - Наша країна і ми, живемо до того часу, поки вірять в диво й казку люди. Ми залежимо від вас і від ваших мрій, - якось дуже тихо промовив дідусь Кузьмич.
    - Треба подумати й порадитись, - дуже серйозно сказала дівчинка. – Ми мусимо поквапитись додому, бо нікому не сказали, що пішли гуляти, і дідусь з бабусею будуть хвилюватися.
    - Дякуємо за частування,- нагадався хлопчик. – Нам справді додому пора. До побачення!
    - На здоров’ячко друзі! - Відповів чарівник і помахав рукою на прощання.
    Вийшовши з чарівної крамнички діти швиденько побігли до дому. А там бабуся саме накривала на стіл, був час обіду. Дідусь дрімав у кріслі.
    - Де ви були діти, лагідно мовила бабуся, - кликала вас кликала, а ви не відгукувались.
    - Ми гуляли, коротко відповіли близнята.
    - Мийте руки і хутенько сідайте до столу, - скомандувала бабуся.
    Максимко й Маринка сховали чарівні прутики у своїй кімнаті, і побігли виконувати бабусин наказ тихенько перемовляючись. Бабуся бачила, що діти за столом вели себе на диво дуже тихо й чемно.
    - Що з вами, любі онучата? – спитала, коли вже пообідали. – Накоїли щось? Накапостили?
    - Ні, бабусенько, все гаразд! Просто маємо важливу справу і думаємо, як її вирішити.
    - Може ми з дідусем вам допоможемо?
    - Ні-ні, ми маємо впоратись самі.
    Діти вийшли з-за столу, подякували і пішли в свою кімнату.
    - Ти ба, - мовила посміхаючись бабуся, - таємниці у них...
    І заходилася мити посуд.
    - А чом би й ні? - відказав дідусь вмикаючи телевізор, - у всіх дітей є свої таємниці. У мене також вони колись були.
    Бабуся на те лише похитала головою. А Маринка й Максимко сиділи у своїй кімнаті та радилися:
    - Треба щось дуже важливе побажати, - шепотіла дівчинка.
    - Так-так, щось особливе, - відповідав хлопчик.
    Діти перебрали багатенько бажань, та всі вони видавалися не надто важливими й особливими.
    - У мене є ідея, - нарешті сказав Максимко, - давай так. Є три прутики. Тобі один – твоє бажання, мені один – моє бажання, а ще один – для всіх.
    - Добре, а що ж ти побажаєш? – спитала сестричка. – Іграшок різних чи солодощів?
    - Ще не знаю... Поки спати лягатиму, щось придумаю. А ти що хочеш для себе? – запитав братик.
    - Бажань багато, та вони всі якісь дрібні і не важливі. Хочеться витратити прутика на щось справді корисне. Іграшок у мене і так вдосталь, та й солодощів нам не бракує.
    - Це точно, - задумливо промовив Максимко. І враз стрепенувся: - Є! Одне бажання важливе є! – вигукнув хлопчина.
    - Яке? - Спитала Маринка.
    - Нехай у всьому світі запанує мир! – тільки Максимко проказав останнє слово, як один з прутиків засяяв, наче бенгальський вогник у новорічну ніч, і розсіявся тисячами блискіток.
    - Ой! Одне важливе бажання виконане, - вражено промовила дівчинка.
    - Ура! Тепер твоя черга.
    Маринка замислилася, і за якусь хвилинку промовила:
    - Нехай страшні хвороби зникнуть із землі!- Другий прутик заіскрився і за мить зник, як і попередній.
    Діти уважно дивилися на останній прутик, і враз у обох виникло однаковісіньке бажання. Не дарма ж вони близнята, тому й промовили бажання разом:
    - Нехай люди мріють, вірять у казки й дива, щоб країна чарівників завжди жила!
    Як тільки було сказане останнє слово, третій прутик яскраво спалахнув, розкидаючи на всі боки веселі іскорки і… розтанув. А Маринка й Максимко стояли посеред кімнати тримаючись за руки і щасливо одне одному посміхалися. Діти були раді і впевнені, що використали чарівні прутики мудро.
    Не для себе, а для всіх!
     
    natalya-gurkinaДата: Субота, 08.11.2014, 08:43 | Повідомлення # 8
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Подорож вишеньки


    Було це чи ні, ніхто точно не знає. Цю історію розповіли мені дві синички. Вони сиділи у мене в садку на дереві й жваво та весело перемовлялися, а я саме квіти поливала. Почула я гарну казку, бо розумію мову птахів, звірів, комах та рослин, а тепер й вам розповідаю.
    На молодій вишеньці в сусідньому садку росли рясні червоні ягоди. Вигрівалися на сонечку, достигали. І було їх так багато, що гілочки аж угиналися від їхньої ваги. Часто вишеньки перешіптувалися між собою та мріяли про те, що прийде час, і вони, стиглі й соковиті, стануть у пригоді людям та пташкам.
    Була серед вишеньок одна мрійниця, котра більше мовчала, і дуже мало розмовляла. У неї була своя особлива мрія. Ця Вишенька дуже хотіла подорожувати світом. Хотілось їй більше довідатися про все довкола. Якось вона вирішила, що мусить покинути матінку вишню, і своїх сестричок. Подорож манила й кликала її, та Вишенька ще не знала, як здійснити свою мрію. Але завжди вірила, що така нагода обов’язково трапиться. І справді, незабаром Вишенька таки помандрувала світом!
    А сталося це ось як. Одного дня налетів сильний вітер. Та такий, що аж зривав листочки й окремі ягідки. А подекуди навіть ламав гілки деревам. Почав падати густий дощ. Ось зірвав вітер нашу Вишеньку, поніс трошки над травою, та й кинув на стежку. Покотилася вона стежкою аж до рівчака, де швидко-швидко бігла дощова вода. Спочатку Вишенька злякалася, та незабаром, зрозуміла, що це якраз нагода для подорожі світом. Не встигла вона навіть оглянутись, як стрімка вода підхопила її і понесла все далі й далі від матінки вишні.
    – Привіт! Ти хто така? – Пролунало у Вишеньки під вушком.
    – Я Вишенька. А ти хто? – Запитала мала.
    – А я Струмок, веселий потічок. Як же ти сюди потрапила Вишенько?
    – Дядько Вітер мене зірвав й кинув на стежину. А швидка дощова вода понесла до тебе, – ніяково промовила Вишенька.
    – То ти заблукала! Давай, я тебе виштовхну на траву, – запропонував Струмок. – Бо у воді, ти пропадеш.
    – Буду дуже тобі вдячна Струмочку.
    Підняв Струмочок Вишеньку на високу хвильку, та й викинув на бережок у траву.
    – Хай щастить, Вишенько! – Гукнув на прощання.
    – Дякую, Струмочку, бувай! – Відповіла вона.
    У траві, Вишеньці стало набагато затишніше, ніж у воді. Згодом дощ припинився, вітер стих, і визирнуло сонечко з-поза хмар. Вишенька зраділа, що тепер зможе висохнути і поміркувати.
    – Ось я вже й подорожую світом, – роззираючись довкола, промовила сама до себе. – Трохи лячно, проте цікаво. І куди ж це я потрапила? Ось підсохну трохи, тоді й з’ясую. Тільки підставила бочок під промені сонця, як поряд у траві, щось зашаруділо. За хвилинку перед Вишенькою вигулькнула Мишка.
    – Ти що таке? – Спитала вона.
    – Хто я? Вишенька. – Трохи злякавшись відповіла мандрівниця.
    – А що ти тут робиш? – Поцікавилася Мишка.
    – Подорожую. Та навіть не знаю де я опинилася… Спочатку мене зірвав з гілки дядько Вітер. Потім я потрапила у дощову воду, яка донесла мене до Струмка. А він виніс мене на траву. І де я тепер – не знаю. Та й куди далі йти – не відомо.
    – То тобі потрібна допомога, – промовила Мишка. – Можу перенести тебе у безпечне місце.
    – Ой дякую, тобі, Мишко! – Зраділа Вишенька.
    Мишка взяла Вишеньку, перенесла на стежинку саду, котра вже підсохла після дощу, і побігла кудись у своїх справах. А Вишенька покотилася собі далі стежиною набираючись нових вражень.
    Дорогою Вишеньці трапилися нові знайомі: пані Гусениця, пан Їжак, пані Синичка і навіть пан Кріт. І так сподобалося Вишеньці у цьому новому для неї світі, що вона вирішила залишитися тут жити. От тільки хатинку треба собі знайти. Вишенька довго придивлялася до різних місць саду, та все було не до смаку. Присіла засмучена на краєчок листка подорожника, аж тут знову Мишка біжить.
    – Чого, подруго, сидиш сумуєш? Чи тобі не сподобалося у нашому садку?
    – Дуже сподобалось, але справа в тім, що я хочу хатинку собі підшукати. Але нічого так і не знайшла.
    – Навіщо тобі шукати хатину? В моїй нірці місця багато. Якщо схочеш, живи скільки треба!
    – Ти не жартуєш? – Запитала Вишенька. – І я тобі не заважатиму?
    – Цілком серйозно. Не переживай, не заважатимеш, місця є вдосталь. Та й обом нам буде веселіше жити, – запевнила Мишка. – То як? Згода?
    – Так-так, згода! – Зраділа Вишенька. – Щиро тобі дякую, ти вдруге вже мене виручаєш!
    З того часу, подруги стали жити разом. Мишка розповідала Вишеньці різні цікаві історії та казки, а та слухала із задоволенням, бо все було дуже цікаво. Коли Мишка мала більше часу, то вони з Вишенькою вирушали в подорож садом. Вона знайомила Вишеньку з різними його мешканцями. Та якось Вишенька засумувала. Мишка стала випитувати подругу, що трапилося. А Вишенька тільки мовчить та зітхає, зітхає, та мовчить.
    – Ну не хочеш казати, то й не кажи, – образилася Мишка. А Вишенька нарешті обізвалася:
    – Знаєш Мишко, я вдячна за твою гостинність, та настав час прощатись. Пора мені вже від тебе піти.
    Засмутилася Мишка:
    – Чому? Адже нам так гарно разом жилося...
    – Я все тобі поясню, ось послухай, – продовжувала Вишенька. – Мушу віддячити тобі за гостинність і добре серденько. Попрошу про одну невеличку послугу. На сон мене хилить дуже. Треба мені заснути. Коли спатиму, то ти поклич пана Шпака, щоб він склював мою ягоду. Кісточку, посади біля своєї нірки. Як весна настане, то з цієї кісточки проросте маленький вишневий пагонець. Доглядай його, бо це буду знову я, тільки виглядатиму трохи інакше. Якщо поливатимеш деревце, то у тебе дуже скоро буде красива тіниста вишенька біля дому. Весною я буду пишно цвісти, і тішитиму тебе рясним білим цвітом. Літечком буду дарувати тобі смачні ягоди, котрими ти зможеш ласувати і друзів пригощати. Даватиму тобі прохолоду у спекотні дні. Восени з мого листячка ти зробиш собі теплу ковдрочку і м’якого матрацика. А вечорами ми будемо мило собі розмовляти про все на світі. Взимку я знову міцно спатиму, аж до наступної весни. Тепер розумієш? – спитала Вишенька.
    – Так, розумію, – тихо промовила Мишка. – Тільки сумно мені, бо я дуже звикла до тебе. Але якщо так потрібно, то, звісно, я усе зроблю, як ти навчила Вишенько.
    Зраділа Вишенька, вмостилася на ліжку і тихенько засопіла, поринаючи у глибокий сон.
    Наступного дня Мишка виконала прохання Вишеньки. Кісточку посадила поряд зі своєю ніркою і щодня стала її поливати.
    Час пробіг швиденько, і, невдовзі, все сталося саме так, як розповідала Вишенька. Подруги зустрілися навесні і, з того часу, більше не розлучаються. Хіба тільки на зимові канікули.
    Ось і вся казочка про мандрівку дивної Вишеньки, котра хотіла побачити світ. Синички казку мені прощебетали та й полетіли у своїх пташиних справах, а я швиденько її записала, щоб вам, малята, розказати.
    Прикріплення: 5492114.gif(7Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Понеділок, 01.12.2014, 16:52 | Повідомлення # 9
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Новорічні дива



    Одного разу, а саме під Новий рік, Дідусь Мороз так заклопотався, що припізнився з подарунками до дітвори. Ґноми-помічники дуже поспішали, як могли допомагали. Одні іграшки виготовляли, другі цукерки пакували, треті все це в красиві обгортки загортали, четверті в мішки складали, п’яті вантажилии у сани Діда Мороза.
    – Ой лишенько, не встигаю, треба ж вчасно роздати дітям і звірятам подарунки, а я тут так довго вовтужуся, ще й шубу десь порвав, треба швиденько зашивати, а часу обмаль, – бурмотів собі під ніс старенький.
    А по господарству допомагав дідусеві ґном-помічник, що був забудьком страшенним, завжди все плутав. Тому до подарунків його й близько не підпускали, та й ім’я мав, через те – Забудько. Почув він, що Дід Мороз бідкається, і каже:
    – Давай я тобі допоможу.
    – Е... ти знову щось наплутаєш. Ти ж і по господарству ледве справляєшся. То в кашу шишок насиплеш, то в чоботі сніг носиш, то сніговикові замість віника черпака в руки встромиш. То як ти думаєш мені з подарунками допомагати?
    – А ти мені напиши на аркушику, кому і що я маю дати, то я за списком роздаватиму.
    Замислився на мить Дід Мороз: часу мало, треба щось робити.
    – Гаразд, – каже, – доручу тобі звірятам у лісі подаруночки роздати, а сам до діток поїду. Та ти ж гляди, нічого не наплутай. А в допомогу тобі буде ще один ґном – Сонько. Він хоч і засинає на кожному кроці, проте, розбудивши його, ти знатимеш, чи правильно все робиш.
    – Добре! – зрадів Забудько. Він дуже хотів допомогти Дідусеві Морозові. Хай удвох із Соньком, а все ж краще, ніж просто сидіти вдома і порати нудну домашню роботу.
    Покликав Дід Мороз ґнома Сонька. Той, позіхаючи, ледве приплентався, мало не заснув дорогою. Дідусь дав йому чарівного млинка і наказав:
    – Пильнуй Забудька, і як щось зробите не так, крутни ручку млинка назад, і все повернеться на свої місця, тоді крутни ще раз уперед, і все буде так, як має бути. Тільки ж дивись, не давай млинок до рук Забудькові, бо обов’язково щось наплутає.
    Вислухали ґноми Діда Мороза і пішли виконувати важливе завдання, а старенький вирушив до дітей. А дорогою назад додому Дід Мороз мав забрати ґномів з лісу.
    Довгенько помічники добиралися до лісового народу, бо Сонько весь час засинав дорогою, а Забудько його штурханцями будив, і вони мандрували далі. Нарешті дісталися лісової галявини, де виблискувала вогнями святково прибрана красуня-ялиночка. І було тут багато звірят, що співали новорічних пісень, водили хороводи довкола ялиночки.
    – Ну? І як ці подарунки їм роздати, щоб залишитися непоміченими, – спитав Забудько у Сонька.
    – Треба чарувати, – позіхаючи відповів Сонько.
    – То діставай млинка.
    – Зараз, – відповів Сонько, дістав млинка з кишені, та тут же й заснув з простягнутою рукою.
    – От лихо, а не Сонько, – сплеснув у долоні Забудько. – Зараз я сам усе зроблю. Тільки треба згадати, куди ручку крутити. Як там казав Дідусь Мороз: спочатку побажати, потім покрутити, ні... спочатку покрутити, потім побажати... ні... ой, а куди крутити – вперед чи назад? А, будь що буде. Як щось не вдасться, то все поміняю. – І з цими словами ґном Забудько крутнув ручку млинка.
    Що тут зчинилося на галявині!.. Звірята вмить перестали співати і залементували:
    – Ой-йо-йой! Що це таке, – крикнув Зайчик, – чого це в мене хвіст Лисички, а мій де?
    Тут і Лисичка закричала:
    – Не хочу куцого заячого хвоста, віддай мені мій.
    Решта звірят оглянули стривожено себе і побачили, що у всіх переплуталися хвости. Все помінялося: у Вовка – хвіст Білочки, у Білочки – Вовчий, у Ведмедя – хвіст Кабанчика, а в Кабанчика – Ведмежий.
    – Що за жарти такі? – затріщала Сорока з хвостом Горобчика.
    Вовк сидить, смикає білячий хвіст, та де там, не відчепиш, боляче. Поки звірі оглядали одне одного і дивувалися, і мало не пересварилися, ґном Забудько не на жарт перелякався.
    – Ой, що ж тепер робити? Куди млинка крутити? Треба роздати і назад, – промовив і знову крутнув ручку.
    Подарунки вмить опинилися в лапах у звірят, та тільки знову халепа. Горішки – в Зайчика, мед – у лисиці, в Білочки – кісточка, у Ведмедя – морквина, у Вовка – насіннячко, в Сороки – сметанка, в Горобчика – яблучко, в Їжачка – капустина, в Борсучка – молоко.
    – Що це, що коїться? – знову зашуміли звірята, озираючись довкола.
    – Йо-йо-йой, – аж підстрибнув на місці Забудько. Почав розштовхувати Сонька.
    – Зроби, як треба, зміни, як має бути, – мало не плаче. – Та лише скоріше, бо я знову все переплутав.
    – Що зробити? Що змінити? – сонно закліпав, нічого не розуміючи, Сонько.
    – Оце, оце припини, будь ласка, – простогнав Забудько, показуючи в бік галявини.
    Тут побачив Сонько чудернацьку компанію з переплутаними хвостами та подарунками. Вмить спати йому перехотілося, бо зрозумів, у яку халепу потрапив. Не впильнував дідусевого млинка, спав собі. Що ж тепер буде? Куди ручку тепер крутити – вперед чи назад, як усе відмінити? Адже млинком керував Забудько, де ж він тепер згадає, куди крутив. А на галявині такий стоїть лемент, що ґноми аж зіщулилися за пеньком, не знають, як їм бути. Аж тут засяяла зірка, почувся передзвін дзвіночків – то Дід Мороз повертається від дітвори, має ґномів з лісу забрати. Затихли і звірі на галявині. А сани з Дідом Морозом зупинилися біля самої ялинки. Побачив Дідусь, що накоїли його помічники-ґноми, махнув своєю чарівною палицею – все стало на свої місця. Хвости повернулися до своїх господарів, і подарунки теж. Зраділи звірята, почали дякувати Дідові Морозові! А він з ними пісень співає й непомітно ґномам головою киває. Знову махнув чарівною палицею, і ґноми відразу опинилися в санях. Попрощався Дід Мороз із звірятами, сів у сани і помчав додому. А вдома суворо на ґномів глянув і каже:
    – Що мені порадите тепер з вами робити?
    – Не знаємо, – тихо відповіли похнюплені помічники. – Не сердься, ми більше так не будемо.
    – Еге ж, не будете, я про це подбаю, – хитро всміхнувся у вуса Дід Мороз.
    З того часу Сонько пильнував Забудька, щоб той нічого не забував і не плутав. І навпаки, Забудько пильнував Сонька, щоб той не спав на кожному кроці.
    Прикріплення: 1712340.gif(40Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Понеділок, 01.12.2014, 17:08 | Повідомлення # 10
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Новорічна казка


    У старому-старому лісі жив собі маленький Зайчик. Хатинки в нього не було, тому ночував він де доведеться. Малий завжди лякався і тремтів від страху, весь час насторожено прислухався, чи не чатує часом на нього якийсь хижак. Найбільше Зайчик побоювався Вовка, не раз від нього втікав. А що хатинки в Зайченяти не було, то він ніде не почувався безпечно.
    Одного дня біг собі Зайчик лісом, шукаючи, де б на ніч заховатися. І раптом зустрівся ніс до носа із голодним Вовком.
    – Ага, – каже сірий, – ось і вечеря моя.
    Малий від страху і несподіванки аж підстрибнув і нумо тікати, куди очі бачать. Вовк – за ним, та Зайчик маленький, швидко бігає, а Вовк великий і неповороткий, нелегко йому наздогнати Зайця. Біжить Зайчик, біжить, бачить, під ялинкою хатиночка стоїть, у віконці світло горить. Малюк – до хатинки, стукає у двері. А в тій хатинці жив Їжачок, котрий саме заварив чай, хотів попити, коли чує, хтось стукає. Відчинив і бачить: на порозі переляканий Зайчик сидить, труситься, на всі боки озирається.
    – Пусти мене в хатку, будь ласка, – просить Зайчик, – заховай, бо тут мені й кінець. Вовк женеться за мною, ось-ось упіймає.
    – Заходь скоріше, – відповів Їжачок, пропустив малого в хатку, зачинив двері на засув і каже: – Сідай-но до столу, будемо разом чай пити.
    Тільки посідали, як хтось почав грюкати у двері. Зайчик зі страху аж під ліжко заховався.
    – Ану відчиняй – гаркнув злющий Вовк, – знаю, що Зайчисько тут!
    – Чого шумиш, спокою не даєш? Нема тут нікого, – крикнув Їжачок, – іди поки здоровий, бо як вийду, покуштуєш моїх голочок, будеш тоді знати. Постояв сіроманець, постояв, подумав, голову почухав, пригадав, як одного разу вже мав справу з Їжаковими голками, та й пішов собі куди очі світять. А Їжак і каже:
    – Вилазь зі своєї схованки, нема вже Вовка. – Зайчик вистромив носа з-під ліжка і промовив:
    – То ти сіроманця зовсім не боїшся, навіть сам його налякав?
    Їжак усміхнувся:
    – Ходімо чай пити, бо він зовсім охолов, розкажу, як усе було. Якось навесні, зустрічаю в лісі голодного Вовка, він до мене кинувся, хотів з’їсти, та я згорнувся клубочком: спробуй візьми, з’їж. Вовчисько і так, і сяк до мене, весь поколовся, то так ні з чим і залишився. Добре мої голки пам’ятає, з тих пір мене не чіпає.
    – Добре тобі, що ти голки маєш, а мені нема чим захищатися, мушу завжди тікати, ховатися. Спасибі тобі за те, що мене заховав, від Вовка врятував. Піду, поки ще не темно, нічліг собі пошукаю.
    – А ти в мене жити залишайся, – каже гостинний господар. – Зима вже на порозі, чого будеш мерзнути, хатинка в мене простора, затишна і тепла. Є де жити, та й удвох нам веселіше буде. Зрадів Зайчик, не знає, як і дякувати Їжачкові.
    Стали друзі разом жити, одне одному у всьому допомагати. Непомітно зима настала. Випало багато білого пухнастого снігу. Якось Їжачок каже Зайчикові:
    – Слухай, друже, скоро вже Новий рік, треба нашу красуню ялиночку прикрасити, друзів на галявину запросити, свято в лісі створити.
    – Гарно ти придумав, Їжачку, але як усе це зробити? Я ніколи свят не святкував, нічого не знаю, не вмію.
    – Це зовсім не складно, я все тобі підкажу і допоможу, – підморгнув Їжачок.
    Закипіла робота. Їжачок ліхтарики та прикраси на ялинці розвішує. Зайчик сніжинки з паперу кольорового вирізає та запрошення для друзів розмальовує і підписує. А тітонька Сорока, лісова листоноша, розносить їх гостям-звірятам. Коли друзі з роботою впоралися, Зайчик запитав у Їжачка:
    – Як ти гадаєш, друже, а Дід Мороз прийде до нас на свято?
    – Хтозна, – відказав Їжачок, – у нього стільки клопотів. Так багато діток чекає на нього в дитячих садочках і школах. Він мусить безліч подарунків встигнути роздати, то я й не знаю, чи до нас зможе завітати. А чого ти про Діда Мороза питаєш?
    Зайчик аж почервонів від хвилювання, засоромився:
    – Знаєш, Їжачку, я тобі не казав, але я тітонькою Сорокою і йому запрошення на наше свято відправив.
    – От ти молодець, добре придумав, – похвалив Зайчика Їжачок. – Гарне має бути у нас свято, а як ще й Дід Мороз завітає, то буде ще краще.
    Наступного дня, ближче до вечора, на галявину стали прибувати гості, і всі з гостинцями. Стіл накривають, ялиночка вогниками сяє, то тут, то там чути веселий сміх. Їжачок узяв мікрофон і поважно промовив:
    – Увага, увага! Прошу всіх запрошених сідати до столу, будемо частуватися. А після гостини в нас танці, співи, ігри та конкурси. – Звірята радісно заплескали в долоньки і веселою гомінкою юрбою повсідалися за стіл. А на столі: і горішки від Білочки, і пряники від Лисички, яблучка від Їжачка, солодкий мед від Ведмедика, цукерки від Борсучка. Всього й не перелічити. Малята частувалися, співали й танцювали, і тільки злий Вовк на все це поглядав здалеку, бо його й не запрошував ніхто. Дуже вже багатьох звірят він налякав та образив. Раптом звірята почули:
    – Хо-хо-хо!!! Поміж дерев і пухнастих ялинок з’явилися осяяні вогнями казкові сани Діда Мороза, запряжені святково вбраними оленями. А в санях і сам Дідусь з величезним мішком подарунків. Звірята від захоплення і подиву аж заклякли на місці, а Зайчик так і присів у кучугуру снігу. Вірив і не вірив своїм очам.
    – А чи тут лісовий народ Новий рік святкує? – запитав Дідусь Мороз.
    – Тут-тут, – закричали радісні звірята. А найменша Мишка промовила:
    – Ходи до нас на свято, дідусю.
    – Іду-іду, мене ж Зайчик запросив до вас.
    Їжачок задоволено поплескав Зайчика по плечі:
    – Оце в нас справжнє свято!
    А дідусь тим часом дістав свого мішка з подарунками і поважно мовив:
    – До вас на свято, де радості багато, прийшов я не з порожніми руками, а з великим мішком із тугими боками. Тут є різні дарунки й гостинці навіть найменшій пташинці. Не гаймо часу даремно, розкажіть, ви поводились чемно?
    – Так, ми чемні були, – загукали звірята, – ми слухались завжди і маму, і тата.
    – Ну, якщо так, підходіть по одному, дарунок є кожному, й гайда додому. Бо вже пізня святкова година, до столу сідає кожна родина.
    Звірята вишикувалися до Діда Мороза за подарунками, кожне віршик розказало, подарунок отримало, подякувало. Тут і Вовк із-за ялинки вийшов, і до Діда Мороза:
    – А мені подарунок є?
    Дід Мороз уважно подивився на Вовка і питає:
    – А чи був ти, Вовче, чемний? Чи вартий подарунків?
    – Ой ні! – Закричали звірята. – Він нас усіх кривдив, ображав, а Зайчика мало не з’їв. Нечемний!
    – Це правда? – суворо питає Дід Мороз у Вовка.
    Що мав сіроманець на те казати, похнюпив голову, соромно стало. А добрий дідусь каже:
    – Ось поводься цілий рік чемно, то я принесу тобі наступного разу подарунок. А тепер вибачай.
    Пішов собі Вовк без нічого, а Дід Мороз почав збиратися в дорогу.
    – Залишся ще, дідусю, – попросив Зайчик.
    – Ні, мій хороший, не можу. З вами тут гарно і весело, та мені час у дорогу. Багато ще діток, малят і звірят чекає на мене й мої подарунки. Прощавайте, мої любі, поводьтеся добре, до наступного Нового Року!
    – Хо-хо-хо!!! – Знову пролунало над лісом, і осяяні вогнями сани здійнялися вгору та й зникли за лісом.
    Звірята розбіглися по домівках задоволені та щасливі, щоб разом з батьками відсвяткувати Новий Рік. А Їжачок і Зайчик довго ще дивилися на зоряне небо.
    – Добре, що ти його запросив. – Промовив Їжачок. – Таке гарне у нас новорічне свято вийшло зі справжнім Дідом Морозом, подарунками.
    – Так, гарне свято, – погодився Зайчик, – бо я дуже мріяв його побачити.
    Прикріплення: 4916484.gif(3Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Середа, 10.12.2014, 20:09 | Повідомлення # 11
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Помічники Святого Миколая



    Якось четверо янголят зібралися і пішли до Святого Миколая. Дуже їм хотілося Святому допомагати. Прийшли до його хатинки і постукали в двері. За якусь мить Святий Миколай уже запрошував янголят до світлиці.
    – Дорогий Миколаю, чи можемо ми тобі допомагати, коли ти будеш обдаровувати діток?
    – Залюбки прийму вашу допомогу, дорогі янголятка. Адже мені самому не так вже й легко усюди встигати, – усміхаючись промовив Святий.
    – Тоді кажи, що нам робити, і ми радо допоможемо.
    – Ось тут у мене записані всі дітки, що є на Землі, – і з цими словами, Миколай вийняв із шухляди велику й товсту книгу. – Тут усі їх імена та адреси, а також усі добрі й не дуже, вчинки. А це, – вийнявши скручений у трубочку папір, продовжував Святий, – довжелезний список побажань, що вони хотіли б отримати від мене в дарунок.
    – І як ти справляєшся з цим усім? Адже тут тисячі дітей, – спитало котресь янголя.
    – Так, це справа дійсно не легка. Та є у мене чарівне дзеркало у котре я частенько заглядаю, тому все, і про всіх діток знаю, – підморгуючи й усміхаючись мовив Святий Миколай.
    Янголятка підійшли до диво-дзеркала ближче і побачили там кучугури білих та пухнастих хмарин. Махнув Святий своєю палицею, і нараз усі хмаринки розтанули. А натомість вигулькнуло замурзане личко хлоп’яти.
    – Іди но вмийся, горенько моє, – сказала до нього матуся. – Що ж ти знову накоїв? Навіщо шибку сусідам розбив?
    Та хлопчина крутнувся на місці, і тільки його й бачили.
    – Ну що за неслух? Знову втік, – бідкалася матуся.
    – Це хлопчик Михайлик. Дуже вперта та неслухняна дитина. – Промовив Святий. – Давно за ним спостерігаю. Геть не слухає мами, та дуже її засмучує своїми витівками. Ось йому цього року понесе різочку Антипко.
    – Ой, а може не треба? – Округлили оченята малі янголята. – Той Антипко такий лихий. Він і нам спокою не дає, вічно якісь капості влаштовує.
    – Мусить так бути. – Дуже серйозно промовив Миколай. – Адже Михайлик має зрозуміти, що був нечемний, тому подарунків не отримав. Якщо подумає про свою поведінку, виправиться на краще, то наступного року вже буде з подарунками.
    – І часто діти залишаються без подарунків? – стурбовано спитало друге янголя.
    – Ні, не дуже часто. Але такі випадки бувають. Ось погляньте-но сюди. – Святий показав на чарівне дзеркало. Хмаринки знову розійшлися в різні боки, а янголи побачили зовсім іншу місцевість і маленьку дівчинку.
    – Оце, Настуся. Ця дівчинка хоч і гарна, як квіточка, але була жахливою вередою, та кривлякою. Минулого року замість подарунка отримала Антипкову різочку. То що ви думаєте? Засвоїла добре урок. За рік вона стала геть іншою дитиною. Перестала вередувати, не кривляється, не діймає рідних. Навпаки, стала мамі помічницею. Тому цьогоріч отримає в дарунок омріяну ляльку.
    Янголи задоволено перезиралися. Про щось пошепотілися, а тоді запитали:
    – Скажи нам, любий Миколаю, як же ти все пам’ятаєш, хто з діток чемний, а хто ні?
    – Відкрию вам одну таємницю. У мене в цій справі є помічниці зорі вечорові. Над будиночками де живуть чемні дітки, за кожну добру справу вони прикріплюють зірнички, маленькі зоряні пилинки. То такий будиночок вночі увесь сяє, і тільки я те сяйво бачу. Де ж сяйва зовсім мало, там живе нечемна дитина.
    – А як ти за одну нічку всюди встигаєш побувати? – допитуються янголята.
    – Для цього в мене є ось ця чарівна палиця. На неї я опираюся, усюди ходжу не розлучаюся. Стукну нею об землю і враз опиняюся в тому куточку де мені треба. Хвилинки у цю ніч також чарівні, і біжать вони повільніше ніж завжди, тому встигаю багато. – Розповідає янголятам Святий Миколай.
    – То може тобі наша допомога не потрібна? – посмутніли янголята.
    – Потрібна, мої любі, потрібна.
    – А що ми маємо робити? – Повеселіли малі.
    – Хтось із вас буде йти попереду мене в хатинку, тихенько дитині сипати на повіки диво-сни. Ще котресь, буде за списком виймати з торби подарунки, пильнуючи, щоб не наплутати. А я вже прилаштовуватиму під подушку.
    – То тільки двох візьмеш у поміч? – спитали янголята.
    – Усіх, що прийшли візьму, - посміхаючись відповів Святий Миколай.
    – Але ж ти говорив тільки про двох, а що робитимуть ще двоє?
    – А ті двоє теж без роботи не залишаться. Вони пильнуватимуть і наповнюватимуть торбу з подарунками. Справа не важка, але відповідальна. Є у мене ще й чарівний млинок. Та не борошно з нього сиплеться, а подаруночки. Одне буде торбу підставляти, інше млинком керувати. От так разом і впораємося мої хороші.
    Вже нічка зорі засвітила, і місяць вийшов на поріг. Із неба янголи спустились, мандрують сотнями доріг. Святому дружно помагають, а він дарує нам дива. Ця казка дітки закінчилась, та завтра буде ще одна.


    Прикріплення: 3270435.jpg(42Kb) · 9771736.gif(6Kb) · 5561992.gif(4Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 12.12.2014, 15:37 | Повідомлення # 12
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Нещодавно побачила світ книжечка Віталії Савченко "Райдуга казок".
    Поспішайте! Це унікальна можливість придбати книгу з автографом, автор якої колись може впевнено увійти в українську літературу. Кількість примірників обмежена!




    Придбати можна у автора: zolushka70@mail.ru
    К-сть. сторінок: 48
    Ціна: 15 гривень (доставка за рахунок покупця).
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 06.01.2015, 10:23 | Повідомлення # 13
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Диво на Святвечір

    У нас в Україні багато гарних традицій. Святкуються родинами і Різдво, і Великдень, і ще багато різних свят. Сьогодні я розповім про дівчинку Яринку, і про диво, яке трапилося з нею на самий Святвечір.
    Отож у Яринки велика родина, котра на великі свята збирається разом за одним святковим столом. Так вже склалося, що в їхній будинок, де живе дівчинка з батьками й бабусею, на самий Святий вечір з’їжджаються всі рідні дядечки й тітоньки зі своїми дітьми. Отоді стоїть в будинку такий гамір та рух, наче на вокзалі. Всі щось розповідають, сміються, застеляють столи, а діти бігають, граючись і галасуючи. Яринці щойно виповнилося сім років, тому вона почувається вже геть дорослою й залюбки допомагає в усьому рідним без зайвих нагадувань.
    Як і годиться, матуся з бабусею наготували дванадцять пісних страв. Яринка теж допомагала. Пампушки цукровою пудрою посипала, узвар в глечик наливала, родзинки у кутю додавала, не сиділа без діла. Коли засвітили різдвяну свічку і, помолившись, сіли до столу, почалися розмови, от бабуся й сказала:
    – Сьогодні добрі господарі повинні нагодувати всіх домашніх тварин, щоб ні одна жива душа у Святий вечір не лишалася голодною.
    – Бабусю, а якщо немає домашніх тваринок? – спитала Яринка.
    – Тоді треба вечерею поділитися з тими, хто не має домівки, – відповіла бабуся.
    Далі, за столом, почали лунати колядки, віншування, сміх та гамір великої родини. Яринка тихенько вийшла з-за столу і поглянула у вікно. А там, у світлі вуличних ліхтарів, кружляли великі й лапаті сніжинки. Вони мерехтіли й виблискували, наче небачені коштовності. Раптом сніг почав падати густий-густий і дівчинка побачила, як в сніговому мареві з’явилася красива жінка у білосніжному вбранні. Сніжинки танцювали навкруг неї у веселому танку, а вона повільно підійшла до воріт Яринчиного двору й зупинилася. А потім, повернувши голову до вікна, привітно посміхнулася. Дівчинка від несподіванки часто-часто закліпала оченятами. А диво-пані махнула Яринці рукою раз і вдруге, запрошуючи вийти у двір. Кивнувши у відповідь, дівчинка вийшла тихенько з кімнати. Вдягла швиденько шубку, шапочку й рукавички та вийшла на поріг.
    – Ви мене кликали? – спитала Яринка, геть забувши привітатися.
    – Так, Яринко, кликала. Ти не бійся мене, нічого лихого я тобі не заподію, – озвалася диво-пані.
    – А хто Ви? – знову спитала дівчинка.
    – Мене звуть Сніговицею, – посміхаючись, відповіла незнайомка. Але зараз мова не про мене. Скажи, ти пам’ятаєш, що казала за вечерею бабуся про тварин?
    – Так, пам’ятаю, – відповіла ще більш здивована Яринка.
    – Поглянь, будь ласка, он туди, – показала пані Сніговиця рукою на лавку навпроти Яринчиних воріт.
    Дівчинка глянула, і побачила невелику коробку з-під взуття, геть засипану снігом.
    – Що це? – спитала мала.
    – Підійди ближче не бійся, – відказала білосніжна пані.
    Яринка мерщій кинулася до коробки і відкрила її, а там… Геть ще маленьке, біле пухнасте кошенятко. Було видно, що воно дуже змерзло, бо сильно трусилося. А коли дівчинка простягла до нього рученята, тихенько нявкнуло, ніби заплакало. У Яринки аж у носику защипало, теж захотілося плакати від жалю.
    – Хто ж тебе тут покинув у такий холод? – спитала, пригортаючи свою знахідку до грудей.
    – Пам’ятаєш? У цей вечір, жодна жива душа не повинна бути голодною…
    – Так! Я пам’ятаю, пані Сніговице. Я заберу Сніжинку додому і нагодую, – сказала Яринка.
    – В тебе добре серце дівчинко, я рада, що не помилилася. А тепер хутчіш у теплу хату, – сказала пані Сніговиця. – Мені час вже йти, бо за мною йде мій старший брат Морозенко, і до ранку дуже холодно стане. Прощавай.
    – До побачення, – помахала рукою Яринка, і побігла до свого дому.
    На порозі ще раз озирнулася й побачила, як пані Сніговиця віддаляється і зникає у густій-густій сніговій пелені. Дівчинка ніжно пригорнула кошенятко, струсила сніг і ввійшла у теплий дім. В кімнаті вже прибирали зі столу.
    – Матусенько, бабусенько, ви не повірите, – почала було Яринка, та враз примовкла, подумавши, що про таємничу зустріч вона не розповідатиме дорослим. А за хвильку додала:
    – Подивіться, хто тепер у нас є, – простягла руки на котрих тремтіло біле пухнасте диво.
    – Де ж ти його взяла? – спитав татусь.
    – Воно під лавкою, навпроти воріт, голодне замерзало, – тихо відповіла Яринка. – А бабуся казала, що жодна жива душа у цей вечір не має бути голодною.
    – Розумнице моя, – лагідно мовила бабуся. – Ти все вірно зрозуміла і правильно вчинила. Ходімо, наллємо йому теплого молочка.
    – Сніжинка, мабуть, дуже зголодніла, – посміхаючись, погодилася дівчинка.
    З того часу Сніжинка виросла, стала красивою білою кицькою й досі живе у Яринки. Дівчинка добре про неї дбає, а дива, що сталося на самий Святвечір не забуває.
    Прикріплення: 7874295.gif(20Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 13.02.2015, 11:40 | Повідомлення # 14
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Як від білочки слова втікали

    Погожого зимового дня, тепленько вдягнувшись, білочка Руделька подалася на прогулянку. Вона зробила кілька стрибків і здивовано зупинилась, роззираючись довкола. У лісі було біло й тихо. Морозяне повітря холодило білочці щічки. Сніг виблискував на сонечку чарівними сріблястими блискітками. Здавалося, ніби добрий чарівник усе довкола зачарував, одягнувши у білосніжне вбрання.
    - Яка краса! – промовила Руделька, і пара з її ротика невагомою хмаринкою полинула вгору. - Ой, від мене слова втікають! – Вигукнула білочка й швиденько затулила лапками собі ротика. Бо знову біляві хмаринки кудись собі попливли.
    Руделька розгублено крутила головою в різні боки, і тільки подумки дивувалася, що ж це таке відбувається? Стало білочці боязко: ану ж усі слова втечуть, і вона не зможе ні з ким розмовляти? З цією новиною подалася до свого найближчого сусіда їжачка Колючки. Треба ж і йому розповісти, щоб мовчав, бо…
    Вже перед самими дверима їжакового дому Руделька зупинилася з простягнутою лапкою, щоб постукати в двері.
    "Ой, лишенько, а як Колючці розповідати? Слова ж утікають!" – Подумала білочка.
    - Гей, Руделько, ти що примерзла до порога? – зовсім поряд пролунав голос зайчика Костика, ще одного приятеля білочки.
    Руделька озирнувшись побачила, що із зайчикового рота також втікають слова-хмаринки.
    - Мовчи! – тільки й сказала білочка, і хмаринка знову піднялася вгору.
    Далі мала замовкла й почала розмахувати лапками, намагаючись показати зайчикові, що коїться щось страшне. Щоб він не розмовляв зайвий раз. Вона й ротика лапками затуляла, і очі страшенно витріщала. Тоді знову розмахувала лапками та округлювала від жаху очі й надувала щоки. Зайчик був геть збитий з пантелику. Що це з Руделькою таке трапилось?
    - Що? Вовк десь поряд? – злякано озирнувся Костик. У відповідь білочка знову затулила собі лапками рота й страшенно округлила й без того витріщені очі. Тоді знову замахала лапками, показуючи на Колючкові двері. Тут зайчик здогадався, що треба сховатися в хатинці друга. Одним стрибком опинився на порозі й щосили затарабанив у двері. Білочка й собі почала стукати.
    - Гей! Ви чого так грюкаєте? Десь пожежа? – відчинивши поцікавився Колючка.
    - Там вовк, - мовив переляканий Костик, і кинувся в хату, тягнучи за собою білочку, мало не збивши з лап господаря дому. Руделька й собі почала заштовхувати Колька й швидко зачиняти двері. Їжачок не на жарт перелякався. Такими дивними він своїх друзів ще ніколи не бачив.
    - Та що коїться? Чого ви мов ошпарені!? – Вигукнув, а білочка миттю затулила йому лапкою рота й киваючи головою, показала, щоб не розмовляв. Та Колько, відмахнувшись, вів далі:
    - Слухай, Руделько, я ще розумію Костика, він хижаків боїться, бо не легко йому від них утікати. Але чого ти така нажахана? Ти ж можеш дременути на найвищу гілку і ніякий хижак тобі не страшний, - дивувався їжачок. А білочка, помітивши, що в хатинці хмаринок-слів не видно набралася хоробрості й вигукнула:
    - Та ніякого вовка я в очі не бачила!
    - То чого ти нас так налякала? – Почав сердитись уже Костик, котрий даремно страху наївся.
    - Тут таке відбувається!.. Ще страшніше, аніж найстрашніший вовк. – Дуже серйозно і чомусь пошепки промовила Руделька.
    - І що це таке, що страшніше за вовка? – Теж пошепки поцікавився Колько.
    - Друзі, це, мабуть якісь чари. Сьогодні я помітила одну дуже дивну річ. Коли я вийшла з дому на прогулянку і вголос сказала кілька слів, то побачила таке…
    - Яке?!! – Разом спитали стривожені Колько і Костик.
    - Побачила, як втікають від мене слова! - Закінчила розповідь білочка і мало не заплакала. А зайчик, як стояв, так і сів на підлогу.
    - Дивно, - замислено проказав їжачок. – І як це виглядало? Тобто, як вони від тебе втікали?
    - Та дуже просто, - пояснила Руделька. - Коли я сказала кілька слів, вони перетворилися у біляві хмаринки й кудись собі поплили.
    І тут зайчик з їжачком дружно розсміялися, все зрозумівши. А білочка ображено вела далі:
    - І нічого не смішно! І не тільки мої слова втікали. Коли я тебе, Колько, хотіла про це попередити, нагодився Костик. Він до мене заговорив, а його слова також почали втікати. От я й налякалася, що коли всі слова утечуть, то ми більше ніколи не зможемо розмовляти одне з одним.
    У хатинці від сміху, аж шибки тремтіли. Насуплена Руделька, тільки носиком шморгала, розуміючи, що друзі знають щось більше ніж вона, тому й сміються собі з неї.
    - Дуже гарно з вашого боку! - Тільки й сказала.
    - Вибач, Руделечко, - першим оговтався Колько. – Ми не з тебе сміємося, хоча якщо по-правді, то і з тебе трішки теж. Ми й забули, що ти тільки минулої весни народилася й ще зовсім маленька, тому багато чого не знаєш.
    - Так, пробач, будь ласка, - сказав Костик. – Я ж подумав, що десь поряд вовк, і мало не вмер зі страху. А то виявляється слова-хмаринки.
    - Ну то поясніть, коли такі розумні, - вже й собі посміхалася білочка, бо мала дуже добру вдачу, і не вміла довго на друзів ображатись.
    - Розумієш, Руделько, це не слова від тебе втікають, то пара, яку ти видихаєш, – почав пояснювати їжачок. Повітря невидиме, прозоре. Все живе, що є довкола, його вдихає і видихає. А на холоді наш теплий подих перетворюється на хмаринки пари. Вже дуже скоро, у лісовій школі, ти багато цікавого дізнаєшся. Тому нічим не журися і говорити не бійся, все добре. – І всі троє знову дружно розсміялися. Потім друзі разом пили смачний суничний чай з медом і яблучним пирогом. А згодом побігли гратися в сніжки.
    Ось така історія, любі хлопчики й дівчатка. Є у мене їх багато, тож заходьте ще послухати, завжди вам рада.
    Прикріплення: 4721086.jpg(30Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 13.02.2015, 13:00 | Повідомлення # 15
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Казка про невидиму пані

    Десь далеко-далеко, навіть мені не відомо де саме, є країна Фантазія. У цій країні все довкола настільки неймовірне, що часто здається, ніби бути такого не може, бо не може такого бути. Але, направду, таки є. Отож, у країні Фантазії є багато дивовижних міст і сіл, та розповім я сьогодні про місто Мрій.
    У цьому місті, як і в багатьох інших, є своя правителька. Правда, ніхто й ніколи її ще не бачив, бо для всіх вона невидима. Саме тому й називають її – пані Невидима. Скажу відверто, це ім’я їй дуже не подобається. З цієї причини, пані правителька геть замучила вже всіх своїх підданих, і вони вважають її страшною вередою. Стільки імен вже навигадували й запропонували, але жодне їй не подобається. Бідні жителі міста вже й не знали, як їм звертатися до тої пані. Зажурилися містяни. Якщо правителька незадоволена, то ніколи їм спокою і гармонії в містечку та й власних домівках не бачити.
    Та якось одного дня завітав у місто чоловік, що називався Володарем Снів. Були у нього тут якісь свої справи, котрі він швидко залагодив і вирішив перед обідом прогулятися містом. Вийшов Володар Снів на головну площу й став розпитувати перехожих, що цікавого можна побачити в їхньому місті, про саме місто питав, та хто тут правитель. Люди й відповідати не хотіли, були понурі, роздратовані та непривітні. Аж ось на зустріч Володарю Снів йде бабуся старенька, й несе кошик з червонобокими яблуками. Посміхнулася приязно, запропонувала придбати яблучко. Володар Снів подякував, купив яблуко та питає:
    – Скажіть, мила пані, чого люди у вашому місті такі похмурі й непривітні?
    – То, синку, все через нашу пані правительку. Вона вже всім так допекла, що далі нікуди, – прошамкотіла бабуся.
    – А що ж та пані від вас хоче? – здивувався чоловік.
    – Розумієте, паночку, наша пані геть невидима. Колись давно був у нас правителем її дідусь. Добрий був правитель, люди його любили й поважали. Мав двох синів, гарних та шляхетних. Сталося так, що старший син поїхав здобувати освіту в іншу країну, оженився там та й залишився жити. А молодший син знайшов собі дружину тут. Краси була – неймовірної. Вона також мала старшу сестру, котра заздрила молодшій дуже. Як посватався син правителя до молодшої, то старша зненавиділа рідну сестру і прокляла, бо хотіла цього жениха собі. Ніхто не знав, яке прокляття вона наслала на свою молодшу сестру, бо за тим вона зникла з нашого міста, і більше тут не показувалася. Молодята жили в мирі й злагоді, а згодом стали правити нашим містом. Коли настав час молодій пані народжувати, сталося щось дуже нехороше. Їх будинок три дні й три ночі чорні хмари тримали в обіймах, ще й блискавиці били. А після того де й ділися, ніби їх і не було. Та пані народила дитятко-дівчинку, але ніхто її ніколи ще не бачив. Мабуть, то тітчине прокляття таке. Отож, ми навіть не знаємо, яка вона. Вродлива чи потворна, якого кольору очі та волосся. Тільки голос знаємо. Як правителька, вона добре дбає про наших жителів, нікого не ображає нічим. Та життя нема від неї, бо завжди роздратована. Та воно й не дивно, мабуть, не легко жити без імені. Жодного з імен, що люди їй пропонували та придумували, вона не прийняла – не подобається. Так і живе досі без імені. А люди вже не можуть нових імен вигадувати.
    – А чому ж, скажіть, люба пані, батьки не дали імені дочці?
    – Цього, паночку, не скажу, бо не знаю. Та й спитати вже нема в кого, бо нема їх вже на світі давно.
    – Дивна пані… – промовив замислено чоловік. – А знаєте, я спробую вам допомогти. Підкажіть-но, будь ласка, де живе ваша правителька.
    – Он там, – махнула рукою бабуся, – за фонтаном, побачите тінистий парк. По головній алеї підете, й відразу побачите охайний будиночок. У ньому наша правителька й живе, – сказала старенька.
    – Спасибі Вам велике, – промовив чоловік, і пішов до невидимої пані.
    Минувши фонтан, Володар Снів ступив на гарно вимощену гладкою бруківкою алею, що вела до чепурненького будиночку. На порозі сиділи пухнаста кицька і невеликий симпатичний песик, улюбленці господині дому.
    – Привіт, товариство! – Посміхаючись, промовив чоловік.
    – Няв. – Обізвалася кицька.
    – Гав! – Відповів песик.
    – Чи можна до вашої господині? – спитав їх. Кицька й песик чемно дали дорогу гостеві, перемістившись на нижні сходинки порога, а чоловік натиснув на ґудзичок дзвінка на дверях. За якусь мить двері розчинилися і назустріч вийшов сивочолий пан дворецький.
    – Доброго дня вам! – Привітався Володар Снів.
    – Добрий день і вам.
    – Чи дома пані правителька?
    – Так, дома. Ви у якій справі?
    – Гадаю, можу допомогти з вибором імені. – посміхнувся Володар Снів.
    – Заходьте, присідайте, – запропонував дворецький.
    Зайшовши до будинку, Володар Снів роззирнувся, помітивши високе крісло, зручно в ньому вмостився та почав розглядати картину на стіні. Не минуло й п’яти хвилин, як двері відчинилися, і наче війнуло легким вітерцем. По кімнаті розлився приємний квітковий аромат. А за ним пролунав милий голос:
    – Вітаю вас, пане…
    – Мене звати Володарем Снів, – підвівшись з крісла відрекомендувався чоловік.
    – Володар Снів? Як цікаво. Мені доповіли, що ви прийшли у справі вибору імені.
    – Саме так. Чув я, що ви давно вже підшуковуєте ім’я для себе. Бачив також ваших містян, котрі вкрай знервовані, бо вже геть зневірились у відчаї й безнадії віднайти його для вас.
    – Так-так, – зітхнула правителька. – Я сама вже зневірилась і дуже засмучена. Розумію, що люди потерпають від мого поганого настрою. Але ж і мене зрозумійте, дуже не легко жити мені безіменній. Будь-яке я не хочу, а такого, щоб сподобалося – немає. Чимало імен приміряла я до себе, та вони всі якісь недоладні, не пасують мені… – Розповідала тремтячим голосом невидима пані.
    – Я спробую зарадити вашій біді, – мовив чоловік.
    – Буду дуже вдячна навіть за спробу, – сумно додала правителька.
    Володар Снів трохи подумав, а тоді мовив:
    – Ваше місто має чудову назву «Місто Мрій». Сподіваюся, що вам дуже личитиме ім’я – Мрія.
    Враз все довкола засяяло так, ніби сонечко зайшло до кімнати. А в цьому сяйві чоловік побачив дуже вродливу молоду панянку з волошковими великими очима, що світилися щастям.
    – О! Яке гарне ім’я – Мрія. Таке ніжне, тендітне, тепле й сонячне! А незвичайне ж яке, і ще чомусь дуже солодке… Я з вдячністю приймаю від вас, Володарю Снів, цей великий та приємний для мене дарунок – ім’я Мрія. Від нині я називатимусь Мрією! – Щасливо засміялася пані правителька, і голос її кришталевим дзвіночком полинув кімнатою, а далі й містом.
    Прокляття злої тітки розтануло мов дим. У небі розкинулася рушничком барвиста веселка, а пташки, вхопивши дзьобиками промені сонця, сплели їх віночком довкола міста, яке сповнилося радістю, світлом і гарним настроєм.
    З того часу містяни часто бачили свою правительку Мрію. Відомо, що мрії у всіх людей різні, тож і правителька Мрія для кожного виглядала по іншому. А ще розповіла мені бабуся, котра продає рум’яні яблука, що з того самого часу, як подарував Володар Снів правительці міста ім’я, він ще й став володарем серця пані Мрії. Кажуть, незабаром у місті Мрій буде весілля. Містяни не натішаться, бо тепер у них є заповітні мрії подаровані правителькою Мрією, та ще й щасливі сни, подаровані Володарем Снів. Чого й вам усім щиро зичу!
    Прикріплення: 1269793.gif(45Kb)
     
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Віталія Савченко (Івано- Франківськ)
    Сторінка 1 з 11
    Пошук: