Олексій Тимошенко - Сторінка 4 - Дитячий світ
Вівторок, 06.12.2016, 17:06
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Олексій Тимошенко - Сторінка 4 - Дитячий світ






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8650

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
    Сторінка 4 з 5«12345»
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Олексій Тимошенко
    Олексій Тимошенко
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:20 | Повідомлення # 46
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Сніговичок на Новорічному Карнавалі ( продовження)


    - Так, прошу до уваги! – закричав чоловічок у сірому костюмі та кашкеті.
    - Вимкніть музику, я кажу вимкніть музику!!!
    Всі присутні втупились поглядами у цього непроханого гостя. А дядечко був сердитий-сердитий. Він виліз на сцену, обхопив свого портфеля руками і закричав щосили:
    - Все! Свято закінчилося! Звільніть приміщення!
    - Як це? – вихопилось у Сніговичка.
    - Але чому? – хвилювались всі присутні.
    - Що ви маєте на увазі? - чемно запитав Кіт у Чоботях.
    - Що я маю на увазі? Ось, - незнайомець відкрив свого портфеля і почав витягувати якійсь папірці. - Бачите, це договір. І що?
    - І що?
    - І все. Звільняйте приміщення.
    - А ви.. ви власне, хто? – спитав хтось і з гурту казкових героїв.
    - Я? Я – директор Палацу Культури, пан Псуйко, пан Псуйко Славко Назарович.
    Тут вже Кіт у Чоботях не розгубився і голосно оголосив:
    - Шановна публіка! Ось наш перший герой, який наважився прийняти участь у нашому конкурсі на найкращий святковий костюм. Це костюм директора Палацу культури, пана Псуйка Славка Назаровича..
    - Який костюм? Який конкурс? – репетував пан Псуйко.
    Але його вже ніхто не слухав, усі дуже зраділи першому бажаючому продемонструвати і свій костюм і свої здібності.
    - Браво!
    - Молодець!
    - Який гарний костюм!
    - І портфель.
    - І капелюх.
    - Який костюм? Який капелюх! Ось мої папірці!
    - Професіонал, - з виглядом знавця промовив Дід Мазайло, який стояв поряд із Сніговичком, - гарно підготувався, все продумав.
    - Егеж, навіть папірці не забув!
    - Звільніть приміщення!!!! Ану всі геть, я сказав усі геть!!! – тупотів ногами гість.
    - Який гарний актор! Так демонструє свій костюм....
    Кіт у Чоботях теж підтримав думку більшості і урочисто промовив:
    -Шановна публіка! Це не просто учасник конкурсу, це реальний претендент на перемогу! Давайте поаплодуємо пану Псуйко, який так гарно показав нам костюм директора Палацу Культури.
    Однак пан Псуйко почав валувати ще сильніше, і ще більш махати своїми папірцями. Раптом один із них вислизнув із рук директора і як листочок, що восени падає з дерева, почав кружляти над гуртом казкових героїв. Всі, затамувавши подих, дивились за білим аркушем паперу, на якому було щось написано.
    Ось так він падав-падав і потрапив до рук Діда Мазайла.
    - Договір! – прочитав він, - тут написано, що напередодні свята Нового Року, тридцятого грудня, тобто сьогодні.. так..
    - Ну?
    - Продовжуй – продовжуй, - самовпевнено промовив директор пан Псуйко.
    - ...арендується Палац Культури Казковими Героями із Казкового Міста для проведення Новорічного Карнавалу...
    - Все правильно.
    - З дванадцяти годин до дванадцяти тридцяти.
    - Як це?!
    - Півгодини на свято?!
    - Стійте, цього не може бути, - захвилювався Кіт у Чоботях, - ми підписували договір, в якому було зазначено «до п’ятої години».
    - Ось! –тицьнув Псуйко під носа Коту свій документ. – Підписи є? Печатка є? Отож. Так що давайте, йдіть, бо після вас буде засідання Клубу Самотніх Куховарок. Треба ще приміщення прибрати, насмітили тут.
    -Ну от, свято і закінчилося!
    Всі розвернулись і повільно пішли до дверей.
    Сніговичок встиг побачити як із зали Палацу вислизнула й та тітонька із Рожевого Автобусу, вона задоволено та якось недобре посміхалася.
    «Дивно це якось» - подумав Сніговичок.
    Коли Сніговичок вийшов із Палацу на вулицю, він зупинився, трішки подумав куди йти далі і де шукати те Старе Місто, потім побачив гурт Казкових героїв, які стояли поблизу автобусної зупинки і розмовляли. Сніговичок підійшов до них.
    - Нічого не розумію! – говорив Кіт у Чоботях, - як так вийшло...
    - Єгеж! – підтримували інші, - якась нісенітниця!
    -Слухайте, - раптом втрутився у розмову Сніговичок, - а мені здалося...
    - Що?
    - Ну, розумієте, ота тітонька..
    - Яка? – зацікавився Кіт.
    - З квитками, з Рожевого Автобусу, кондуктор. Вона була разом із паном Псуйком, і вони про щось говорили.
    -Стійте, стійте, - аж підскочив Кіт, - до чого тут Рожевий Автобус? Не було там ніякого кондуктора, це ж Казковий автобус. Там не повинно були жодних кондукторів!
    - Був. Був кондуктор! – підтвердили Зайці, - дуже неприємна особа.
    - Гм. Це дивно..
    - От і я кажу!
    - І ви говорите, що вона була тут..
    - Була!
    - А в мене є ідея! – весело запропонував хлопчик, з яким на Карнавалі був дідок із довгою бородою.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:20 | Повідомлення # 47
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Пригоди Сніговичка (17-19)


    Хлопчик розповів, як можна поліпшити цю складну та незвичайну ситуацію. При цьому пояснив: те що він пропонує, слід використовувати лише в окремих випадках, але якщо врахувати, що тут не обійшлося без втручання якихось не зовсім гарних сил, тож вони можуть скористатись допомогою його друга.
    Всі присутні на пропозицію хлопчика зреагували схвально, а Сніговичок навіть почав плескати у долоні - таким гарним та неочікуваним був фінал цієї історії. А хлопчик відвів у сторону дідка з довгою бородою, вони про щось вдвох сперечались, потім дідок голосно сказав, що «якщо наймудріший, найрозумніший хлопчик (у якого наймудріші, найрозумніші друзі!), цього бажає, то для наймудрішого, найрозумнішого хлопчика можна зробити що завгодно». Дідок смикнув свою бороду, щось пробурмотів і раптом... все змінилося.
    Вони всі знову опинилися у залі Палацу Культури. На сцені стояв Кіт у Чоботях, поряд із ним пан Псуйко.
    - Шановна публіка! Ось наш перший герой, який наважився прийняти участь у нашому конкурсі на найкращий святковий костюм. Це костюм директора Палацу культури, пана Псуйка Славка Назаровича.
    - Який костюм? Який конкурс? – репетував пан Псуйко. Потім витягнув із свого портфеля якийсь папірець.
    - Договір! – прочитав він, - тут написано, що напередодні свята Нового Року, тридцятого грудня, тобто сьогодні.. так..
    - Ну?
    - ...арендується Палац Культури Казковими Героями із Країни Казок для проведення Новорічного Карнавалу...
    - Все правильно.
    - З дванадцятої години до... двадцятої! Як це?!
    Всі весело засміялись
    - Не може бути!!!
    - Як не може бути. Ось! –тицьнув Кіт під носа директору документ. – Підписи є? Печатка є? Отож. Так що, давайте, йдіть, бо у вас вдома буде засідання Клубу Самотніх Куховарок.
    - Я так цього не залишу, я буду скаржитися! – заверещав дядечко, вхопив свого портфеля і чкурнув із зали Палацу культури. На цьому всі негаразди, які неочіковано виникли на Новорічному Карнавалі, завершились. Залунала музика, знову почались шалені танці, а Сніговичок попрощався із друзями і рушив на пошуки Юрася Крапочкіна, адже він і так затримався у цій веселій та безтурботній компаніі.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:20 | Повідомлення # 48
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Юрась шукає Сніговичка


    Після того, як Юрась побував біля дзеркального Банку й поговорив із Петриком Бувайликом, він зрозумів, що його знайомий Сніговичок таки мав якесь відношення до тих подій, що стосувались цієї величної установи. Не хотілося, звичайно, думати, що Сніговичок брав участь в пограбуванні, але ж...
    В будь-якому випадку, це ще один привід знайти Сніговичка і з’ясувати – як же насправді там усе відбувалося. Отож, Юрась підбіг до Рожевого автобуса, який тільки під’їхав до зупинки, зачекав поки відчиняться двері і заскочив всередину.
    - Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка «Палац культури».
    Юрась роззирнувся навколо. Ото дивина! В автобусі було дуже весело. Навколо були казкові герої – козак Мамалига та Вернигора, Їжачок, Олень, Мишачий король та інші.
    Коли Рожевий Автобус доїхав до Палацу Культури, то всі пасажири, окрім Юрася, вийшли із нього. А водій по гучномовцю гучномовно сказав:
    - Зупинка «Палац культури». Далі автобус не їде. Прохання звільнити автобус.
    «Дивно, - подумав Юрась, - чого це автобус далі не їде?»
    Раптом він згадав, що на автобусі не було ніякого номера. Що воно за автобус такий?Раніше наче і не бачив такого.
    Але міркувати вже не було коли.
    - Зупинка «Палац культури». Прохання звільнити автобус!
    Юрась усміхнувся і вискочив із Рожевого Автобуса. Він стояв якраз біля Палацу Культури.
    Якби Юрась знав, що Сніговичок в цю мить знаходиться дуже близько від нього – всього декілька кроків зробити і все, закінчилися пошуки (а з ними і пригоди!), але на жаль (або на щастя, бо пригоди теж річ непогана!), у хлопця не виникло навіть припущення, що той, кого він шукав, десь тут, поряд весело проводить час у гарній компанії Казкових Героїв.
    Глянувши навсебіч (мовляв, може десь тут побачу Сніговичка), Юрась хотів вже піти далі, по вулиці, аж тут побачив просто перед собою кумедно вдягнутих людей – Сірого Вовка, Лисичку -сестричку, Ведмедя та, як не дивно, Білого Зайця. Юрась згадав, що теж бачив їх біля Банку, тому вирішив запитати у них про Сніговичка, повинні ж вони хоча б щось знати?
    -Вибачте, я щодо Сніговичка...
    - Чого треба? – насупився Сірий Вовк.
    - Я, власне, шукаю...
    - Слухай, маля, ти що, не бачиш - дорослі спілкуються, іди гуляй у ляльки.
    - Я в ляльки не граю, – відповів Юрась. І тихенько додав:
    – І костюмів усіляких не вдягаю.
    - Що-о-о? – заревів Ведмідь. - Ти що сказав? Що він сказав?
    - Зачекайте – зачекайте! – втрутилась Лисичка-сестричка. Вона чемно усміхнулась Юрасю:
    - Хлопчик когось шукає, правильно?
    - Правильно.
    - Кого шукає такий гарнесенький, вихований хлопчик?
    - Сніговичка.
    - Молодець. Сніговичка шукає наш хлопчик. А де ти його загубив?
    - Біля школи. А потім поблизу дзеркального Банка.
    - Ось, бачите, - переможно подивилась Лисичка на своїх друзів. – Сніговичка шукає.
    -А ну, як там тебе...
    - Юрась.
    - Юрась, де ти, кажеш, бачив свого Сніговичка?
    - Спочатку біля школи, а потім..
    Юрась після цих слів замовк. Як він раніше не здогадався, це ж Сніговичок повернувся назад, до школи!!
    А він його шукає тут! Треба поспішати, бо скоро і свято Нового Року почнеться, а він ще блукає містом.
    - Я знаю де Сніговичок! – вихопилось у Юрася.
    - От бачите! – вдруге переможно глянула Лисичка на своїх друзів. – Молодець.
    - А.. вам навіщо він треба? – із підозрою подивився на компанію нових знайомих Юрась.
    - Розумієш, Юрась. Він.. ми ..там...теє..
    - Ми, Юрасю, хочемо йому віддячити..
    - Сказати «Спасибі, Сніговичку, допоміг!»
    - Єгеж! – зареготав Ведмідь. – Віддячити!
    - Що ви кажете, - зрадів Юрась, - я теж хочу подякувати Сніговичку за допомогу.
    - Тоді Юрасю, давай, покажи нам дорогу до Сніговичка, ми разом і подякуємо йому! Онде бачиш, наша машина, поїхали...
    Звичайно, Юрась знав, що сідати в машину із незнайомцями не варто, навіть можна сказати, взагалі необачливо та іноді небезпечно. Хтозна, що то за фрукти, ці Казкові Герої. Та можливість проїхатись у машині (нехай і не дуже новій) таки перемогла.
    - А швидко доїдемо?
    - Долетимо як вітер. І навіть ще швидше.
    - Ти тільки очі встигнеш заплющити-розплющити, а тут вже і Сніговичок! Ну то як?
    -Поїхали! – вирішив Юрась.
    - Вперед! – заверещала Лисичка. Вона дуже хотіла потрапити на відпочинок у південні країни, залізти в море, а потім ввечері сходити на дискотеку в клуб. Тепер її мрія, яка нещодавно зовсім виглядала нереальною, знову почала маячити перед її очима.
    Машина швидко мчала вулицями міста, а за прозорим склом її вікон пролітали будинки, машини, люди. Юрась радісно дивився за тим світом, що залишався десь позаду. Він дуже любив кататись на машині, але на жаль такий щасливий випадок був рідкісний в його житті, бо у його тата з машин були хіба що велосипед «Мінськ», утюг, що постійно ламався та кухонний комбайн. До того ж, він належав мамі. Отож, Юрась завжди радів, коли вдавалось проїхатись бодай пару кілометрів. Та й і компанія трапилась весела!
    - Сюди! – скерував Юрась. І показав пальцем на школу, яка швидко наближалась. Хоча це звісно вони наближались до школи.
    Машина під’їхала до самої школи. Юрась вискочив на вулиці й побіг вперед.
    - Сніговичку! Це Юрась! – закричав він.
    За ним вискочили та навипередки побігли і його нові знайомі, яким теж дуже хотілося побачити Сніговичка.
    Юрась ще хотів додати, що разом із ним приїхали і старі знайомі Сніговичка, які теж його шукають, щоб віддячити, але стримався. Нехай буде сюрприз! Сніговичок побачить своїх друзів і зрадіє, відповідно і йому, Юрасю, теж буде радісно. Однак, коли Юрась забіг до подвір’я, він нікого не побачив. Сніговичка не було. Звісно, Юрась не міг знати, що він зараз знаходиться зовсім в іншому місці, на Новорічному Карнавалі. І був Юрась дуже близько від нього, принаймні ще десять хвилин назад, коли стояв на зупинці біля палацу культури, та звідки ж він знав?
    - Cніговичку! – закричав він. Може він заховався?
    Та ні. Тільки вітер щось шепоче у відповідь. Немає Сінговичка.
    - Ну то як? – загрозливо запитав Сірий Вовк.
    - Де твій Сніговичок? - почала допитуватись Лисичка. Вона вже не виглядала такою чемною. Це була якась зовсім інша Лисичка. Так подумав Юрась. Раптом він зрозумів, що ці його нові знайомі - це зовсім не друзі Сніговичку. Не можуть бути в нього такі друзі!
    В цю мить компанія злодіїв почала повільно наближатись до Юрася.
    От халепа! І чого його понесло в цю машину!
    Юрась зробив крок назад. Швидко подивився навкруги. Хто б допоміг! І раптом сталось диво.
    Десь позаду цих бандитів хтось гучно сказав:
    - А ну, стояти на місці! Руки вгору! Не рухатись, буду стріляти!
    Це був лейтенант Петрик Бувайлик, який ще раніше дістався до подвір’я школи на Рожевому автобусі і вже деякий час ходив навколо школи, сподіваючись натрапити на щось несподіване, яке допоможе йому у важливій справі «пошуки Сніговичка». Як часто буває в таких випадках, це «несподіване сталось».
    « Ура!» - подумки закричав Юрась. – Врятувався!»
    - Дядько Петрику!
    - Щось мені захотілось додому, - заскиглив Білий Заєць.
    - Мовчи! – прошепотів Сірий Вовк.
    А лейтенант Петрик Бувайлик продовжував.
    - Група оперативного реагування! Оточуємо злодіїв!
    Він витягнув телефон, приклав його до вуха і закричав:
    - Пане генерал! Злодіїв оточено... ні-ні.. допомоги не треба.. нас тут багато... Сержа-а-ант Гар-буз! Старший сержант Кочубей!
    - Слухай, Сірий Вовчику! – почала Лисичка, - може тобі це й подобається, а мені моє здоров’я вагоміше!
    Після цих слів вона розвернулась і хутко побігла в сторону, протилежну до тієї, звідки прийшов лейтенант Бувайлик. Туди, де був ще один вихід із шкільного подвір’я.
    - Куди?! – закричав Вовчик. – Стояти, будемо тримати оборону!
    - Сам тримай! – кричала Лисичка.
    -А я вдома забув світло вимкнути! – промовив Білий Заєць, – а мене вчили, що треба бути економним!
    І він теж дременув за Лисичкою.
    А Петрик Бувайлик продовжував:
    - Група оперативного реагування номер «один!» Приготуватись до артилерійського обстрілу! Група оперативного реагування номер «два», приготуватись до рукопашної бійки, група оперативного реагування номер «три», приготуватись до стрибків із гелікоптерів!
    Сірий Вовк і Ведмідь злякано глянули один на одного і одночасно заволали:
    - Тікаймо-о-о!!!
    І побігли так, ніби все життя тільки й робили, що бігали навипередки.
    - У-у! – показав Юрась кулака втікачам. – Тікайте, тікайте, наступного разу ви мене так просто не позбавитесь!
    Коли Петрик Бувайлик підійшов до нього, Юрась усміхнувся і запитав:
    - Як я їх!
    Петрик засміявся.
    - От, Зазнайко! Фантазер!
    - А де група оперативного реагування? - згадав Юрась. – Де артилерійський обстріл, рукопашна бійка, й обіцяні гелікоптери?
    Петрик засміявся ще дужче. Він згадав як його вчитель та наставник полковник Назар Назарович Затримайло полюбляв повторювати: «Запам’ятай Петрику, у справжнього міліціонера безвихідних ситуацій не буває, буває замало мужності та кмітливості, та ще й тижні без вихідних. Якщо потрапиш у халепу, то знай, злодії теж бояться!»
    - Група оперативного реагування вже відреагувала, сіла у гелікоптер і улетіла!
    -Гм! – з недовірою подивився на Петрика Юрась. – кажете я фантазер?
    - Ну от, що Юрась, давай я відвезу тебе додому. Або відведу. Бо ти влізеш знову в якусь шкоду і тоді вже точно треба буде викликати групу оперативного реагування..
    - Дядьку Петрику!
    - Ні-ні, жодних розмов. Додому!
    « Ех!» - подумав Юрась. Ось пригоди і закінчились.
    По дорозі, запорошеною снігом, йшли не поспішаючи, попереду - учень та вихованець полковника Назара Назаровича Затримайла лейтенант Петрик Бувайлик, а за ним, хлопчина Юрась Крапочкін.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:22 | Повідомлення # 49
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Старе Місто


    Все навколо було насичено святковим настроєм. Здавалось сама природа радіє разом із людьми. Весело наспівував вітерець, мороз малював на вікнах чудернацькі візерунки, кружляв у повітрі лапатий сніг. Гарно було – що тут говорити!
    У Сніговичка після відвідання Новорічного Карнавалу теж був гарний святковий настрій, така файна компанія, стільки цікавих казкових героїв! Ось тільки засмучувала Сніговичка думка про те, що таки слід знайти Юрася (а що робити, вже ж пошуки почав!), і потім, що робити з цим червоним мішком, в якому були чужі гроші. Треба їх повернути, але ж це треба дістатись до Банку, а Сніговичок, чесно кажучи, заблукав у місті. Це не дивно, бо сьогодні в нього День Народження, тож спробуйте згадати, чи могли ви в перший день свого життя гарно орієнтуватись у оточуючому світі? Згадали? Отож бо й воно! Навіть згадати не можете, а не те щоб знайти дорогу в незнайомому місці.
    Сніговичок вирішив так: спочатку він знайде Юрася, а потім піде в Банк. Бо Юрась може підказати, де він знаходиться, а Банк не скаже, де проживає Юрась. Але ж як знайти самого Юрася?
    Сніговичок вирішив запитати у когось з тих людей, що йшли вулицею і тягнули за собою ялинки і пакунки з подарунками. Ось, наприклад, у цього на перший погляд привітного височенного вусатого дядечка, що балакав із маленькою дівчинкою.
    - Доброго дня! – чемно привітався Сніговичок.
    - Доброго! – кивнув вусань.
    - Ви не підкажете..
    - Ні. Ви, що не бачите, в мене виховний процес, - відказав незнайомець. А дівчинці він сказав:
    - Все, Таню, я сказав чітко – більше ніяких подарунків. Я тобі сьогодні купив: ляльку, зошит для малювання і нову краватку.
    - Але ж краватка мені не потрібна.
    - Дійсно, - чемно підтримав розмову Сніговичок, - навіщо дівчинці краватка?
    - Навіщо? Комусь подарує, наприклад - мені.
    - Тато, я не хочу подарунків, я хочу сходити до ялинки.
    - Сходити до ялинки – це теж ніби подарунок! А подарунки на сьогодні закінчились.
    - Слухайте, чого ви такий жадібний? – поцікавився Сніговичок, - вам що - так важко ялинку дівчинці показати? Давайте так – якщо у вас подарунки закінчились, я подарую цій чудовій дівчинці ... Тані... щось від себе..
    - Подарунок? – зацікавився вусатий тато дівчинки. – А який?
    - Ну...наприклад, я дарую дівчинці Тані... дівчинці Тані я дарую... святкову подорож до міської ялинки... на її прохання, так би мовити..
    - Дякую!! – заплескала в долоні Таня.
    А її тато теж зрадів.
    - Доню, подякуй пану....
    - Сніговичку.
    - Пану Сніговичку за чудовий подарунок. Якби не він, то сьогодні ми не потрапили б до новорічної ялинки. Бачиш, які бувають чемні і гарні люди. Бери приклад із пана. Йдемо до ялинки.
    -Перепрошую, а ви не підкажете, де мені знайти...
    - Вибачте, - одразу відмахнувся від Сніговичка вусань, - підказки в мене сьогодні закінчились. В мене вже троє незнайомців про щось питали.
    - Тато!
    - Ну, добре.
    - Мені б знайти Старе Місто.
    - А-а-а... так це не довго шукати, - сказав дядечко, вхопив дівчинку за руку і пішов.
    «Напевно підказки в нього таки закінчились», - подумав Сніговичок. І раптом зрадів: він стояв якраз біля цікавого, пофарбованого будиночку, що виділявся серед інших будинків своїм оригінальним виглядом. Цей будиночок напевно був дуже старовинний.
    Сніговичок подумав, що ось і закінчилась його подорож і він знайде Юрася Крапочкіна і віддасть йому щоденника, а потім знайде Банк і поверне викрадені гроші, а потім...
    Що буде потім, Сніговичок не знав. Можливо він повернеться на подвір’я тієї школи, де він раніше знаходився, а можливо він буде подорожувати далі, адже ще у світі ще багацько незвіданого і цікавого.
    «Побачимо...», - сказав подумки Сніговичок, вхопився за ручку дверей, повернув її і зайшов у будинок.
    «Як тут гарно. Невже тут і живе Юрась?»
    Але замість Юрася його зустрів кремезний чоловічок із довгим патлатим волоссям.
    - Заходьте, заходьте! Шановний друже, вітаю вас у Старому Місті!
    - Зі святом вас, - пробурмотів Сніговичок.
    - Дякую! І ва-а-с.
    Сніговичок роззирнувся навкруж. Ото дивина! Він ніби потрапив у стародавню атмосферу. Всі навколо було вельми екзотичним і... не сучасним. Чорно-білі фотографії на стінах, на яких було зображено різноманітні житлові будівлі, дороги, вимощені бруківкою, міст і маленька річка, велична споруда гімназії вищих наук. Також поряд із фотографіями висіли портрети різних людей, у шафах, за склом лежали старовинні предмети –срібний годинник із довгим ланцюгом, паперові гроші, жовта цегла, іржаві ножиці, пошматована книга, ліхтарик.
    - Це все Старе місто, тобто якщо буди точним – те що від нього лишилося, – пояснив господар. – ось бачите, вулиця Милліонная. Тепер вона Авдієвська. Як вам це подобається? Ав –де єв –ька. Не звучить. А колись на Милліонній мадам Вега разом зі своїм племінником –музикантом відкрили кінотеатр. Кі-но-те-атр. Уявляєте. Справжній кінотеатр. І двадцять копійок коштувало відвідання. А тепер в місті немає жодного кінотеатру.. Ще на подвір’ї маєтку мадам Веги щотижня влаштовувались гульбища з концертом, фейерверком та пусканням повітряних кульок. А зараз що? І відпочити не можна нормально.
    Тут дядечко торкнувся своїх покручених в у сів і продовжив:
    - Немає для молоді жодної можливості.
    - А ось це – вулиця Київська, - тицнюв старий на ще одну фотографію. - Знаєте, колись на початку минулого століття у нашому місті з’явився перший автомобільний транспорт. То була трьохколісна циклонета з відкритим кузовом і двоциліндровим двигачем, і належала вона земському агроному Гамбургеру. Як зараз пам’ятаю, це був такий пихатий дядько...
    -Ви – памятаєте? – щиро здивувався Сніговичок.
    - Аякже. Звісно. Хіба можна забути Гамбургера!
    - Я перепрошую, але скільки вам...
    - Років? Хо-хо! Дрібниці. Сто двадцять п’ять років, чотири місяці, один тиждень і три... ні, чотири.. забув скільки днів. От хвалько! Пам’ять таки зраджує Тарнопольському..
    - Не може бути! – прошепотів Сніговичок.
    - От і я кажу – не може бути щоб - чотири дні, три - і крапка!
    - А як же вам вдалося...
    - Підтримувати таку чудову форму? Дрібниці. Гарний настрій, спілкування із друзями і жодних цигарок. Слухайте, а ви ж якось дивно виглядаєте..
    - Я –Сніговичок.
    - Сні-го-ви-чок? Справжній? Зі снігу? Неймовірно!
    Тарнопольський раптом запропонував:
    - Сніговичок!А залишайся тут. В Старому місті. А що, ідея непогана. Зараз і сніг стає рідкістю, і морозів майже ніколи немає....
    - Ні-ні, - одразу відказав гість.-мені треба ще Юрася Крапочкіна знайти, і повернути дещо назад.
    - Ну як знаєте.
    - А в мене сьогодні День Народження, - раптом згадав Сніговичок.
    - О! Вітаю. То у вас два свята одночасно.
    - Єгеж.
    - Слухайте, - затурбувався старий Тарнопольський, - як так - у вас свято, а ви у Старому Місті і без подарунка. Зараз одну хвилиночку...
    Тарнопольський зник за дверима, що вели в іншу кімнату. І дуже швидко повернувся. В руках він тримав розмальовану вітальню листівка.
    - Це чарівна листівка. Вона дає можливість загадати будь-яке бажання і воно втілиться в життя, але це можна зробити лиш за однієї умови –треба її комусь подарувати. Я ось дарую вам!
    Сніговичок подарунку дуже зрадів. Вони із Тарнопольським ще побалакали, а потім Сніговичок пішов далі. Щоправда він трішки засмутився, адже Юрася в Старому Місті не знайшов, і що найгірше – не мав жодного уявлення про те, де його шукати...
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:23 | Повідомлення # 50
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Сніговичок і Генчик Качкін, Жорік і Толік.


    Після того, як Сніговичок вийшов із музею, який мав гарну назву «Старе місто» та пішов по вулиці, нічого особливого із ним деякий час не відбувалось. Та це тривало недовго.
    Сніговичок і сам вже звик, що постійно потрапляє в усякі кумедні ситуації, в яких його постійно з кимось плутають. Що ж – мабуть таким і повинно бути справжнє свято. Ось і тепер Сніговичок вийшов до невеличкої річки Остер, про яку пан Тарнопольський розповідав, що колись ця річка була широкою і глибокою (якраз тоді, коли в місті пані відкрила перший кінотеатр, а пан Гамбургер придбав першу автомашину із двоциліндровим двигачем). Колись по Остру плавали і кораблі.
    Тепер річка була невеличкою, спокійною і плавали по ній лише качки, сміття та поодинокі екстремали, що полюбляли влітку відпочити на природі. Зимою ж Остер був вдягнутий у кригу і був схожий на дорогу, вкриту дзеркальним склом, бо блищав під промінцями зимового сонця.
    - Ей, опудало! – раптом почув Сніговичок.
    Він уважно подивився, хто ж це такий зухвалий та нетактовний. Так і є! Генчик Качкін і друзяки. Ні, щоб напередодні Нового Року поспішати додому, в рідну домівку - до батьків, так вони блукають містом, шукають пригод на свою голову! А тут якраз їхній знайомий – Сніговичок.
    - Тобі у костюмі не жарко? – поцікавився Генчик.
    -Генчику, а може йому холодно, бо це ж костюм Сніговичка! – прокоментував питання Генчика один із його друзів, хлопчик із рудим волоссям.
    - Ги-ги! – зареготав третій.
    - Так може ми допоможемо нашому хлопчику зняти цей жахливий костюм?
    - Це у вас жахливі костюми! – не витримав Сніговичок. І тицнюв пальцем на Генчика:
    - Особливо в тебе, Генчику! Костюм хвалька, розбишаки і базікала.
    - Що-о! - насупився Генчик. – Ти, дурненький, догрався. Тут вже немає Крапочкіна –тапочкіна.. І нікого немає!
    - Єгеж!
    Хлопчаки почали підходити до Сніговичка. Дивно, але цього разу Сніговичок вже не боявся цих бешкетників. А чого боятися, як він познайомився із справжніми злодіями, що влаштували пограбування дзеркального Банку, бачив сьогодні багато гарних і симпатичних людей, і казкових героїв, які були аж ніяк не схожі на таких легковажних хлопчаків. Головне - не боятися! Дарма, що їх троє, а він один.
    - Давайте, давайте! Ви тільки і можете, що втрьох вештатись по вулиці. Користі від вас ніякої. Напевно і батькам не допомагаєте.
    Хлопці зупинились.
    Генчик ще більше насупився.
    - До чого тут батьки?
    -До того, Генчику, що коли діти ось так напередодні свята Нового Року, як ви, мандрують по місту, напевно, або їх не чекають дома, або ж вони самі не хочуть йти додому. Мабуть і подарунка своїм рідним такі діти не приготували.
    - Генчику, досить слухати цього блазня!
    - Єгеж!!
    Та Генчик раптом розвернувся і пішов по вулиці. Толік та Жорик спочатку здивувались, глянули один на одного, мовляв, «чого це він», а потім побігли за Генчиком.
    - Генчику! Та ти чого? – верещав Толік.
    - Єгеж! Не звертай уваги! – коментував подію Жорік.
    -Та ну вас! - махнув рукою Генчик. –Піду додому!
    - Ну і нехай! – сказав Толік.
    - Іди-іди, - сказав Жорік. – Без тебе обійдемося!
    - Єгеж!
    І вони пішли вдвох по вулиці. Сніговичок залишився знову сам. Він дивився на річку, вкриту кригою і думав про те, що колись прийде весна і розтопить цю кригу, а от коли прийде весна в серця цих хлопчаків?
    Раптом Сніговичок почув якийсь шум за спиною. І хтось із приємним, але незнайомим голос сказав:
    - Доброго дня, Сніговичку!
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:23 | Повідомлення # 51
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Пригоди Сніговичка (19-22)


    Сніговичок і Дідусь Мороз


    -Дідусь Мороз! – вихопилось у Сніговичка.
    - Так, Сніговичку! Це я.
    Дідусь Мороз сидів у розмальованих санчатах і всміхався. Він був не сам. Поряд із ним у блакитній шубі сиділа Снігуронька і теж усміхалась.
    - Доброго дня, Сніговичку. А ми вже з тобою сьогодні бачились!
    - Єгеж! – пробурмотів Сніговичок, - у Дитячому Садочку «Пелюсточка».Я випадково, можна сказати, зайшов.
    - Знаю, знаю, – засміявся Дідусь Мороз. – Снігуронька розповідала. Говорить, «уявляєш Дідусь Мороз, ми чекаємо-чекаємо, а Сніговичок все не з’являється. Дітки вже зачекались на нього, ручками плескають, усмішками освітлюють приміщення, радість радують одне одному та гостям свята, а немає ж Сніговичка!»
    - І тут з’являється якийсь незнайомий для мене Сніговичок! – продовжила Снігуронька, - пригледілася - незнайомий, але справжній! Ото думаю, гість, як гість! Справжнє свято!
    - Ну що ви, я ж кажу - випадково.
    - Нічого не випадково! – визирнув із-за спини Дідуся Мороза Захар Степанович, завгосп Казкового Містечка, який тоді і знайшов Сніговичка, вхопив його за руку просто на вулиці і затягнув у Дитячий Садок. - Я бігаю, за голову хапаюсь, думаю, що його робити, де шукати нашого Сніговичка, як розв’язувати цю складну ситуацію, а тут бачу іде. Ніби і не наш, але ж справжній!
    - Звісно, справжній! – вихопилось у Сніговичка. – Не підробка!
    - Так і я ж не підробка! – пролунав із-за спини Дідуся Мороза знайомий голос.
    Схоже це був голос того самого Сніговичка, який був на Новорічному Карнавалі і з яким у нашого Сніговичка була не досить приємна розмова. – Я теж справжній! Просто я захопився.
    - Ну, добре-добре. Поговоримо вдома, у Казковому Місті. – сказав Захар Степанович.
    -Сніговичку, а ти чого тут сам ходиш, невже заблукав?
    -Не знаю, що й казати...
    - Ти заблукав? – турбувалась Снігуронька. – То давай з нами поїдемо, в Казкове Місто. Дідусь, можна ж Сніговичку з нами?
    - Можна. А чого ж! Такому гарному Сніговичку знайдеться у нас місце. Буде жити в шані та любові.
    Сніговичок побачив, що у санчатах сидить його знайома тітонька, та, яку він бачив у Рожевому Автобусі, і яка стверджувала, що він «заєць», а потім ще на Новорічному Карнавалі ледве шкоди не наробила. Вона сиділа похмурена і насуплена.
    - А хто це з вами? –обережно запитав Сніговичок.
    - Не хвилюйся Сніговичок. – відповідав Дідусь Мороз. – Це відома шкідниця, з тридесятого царства, лежала раніше на печі, ноги на піч відкидала, голову на комин клала, і вирішила нам свято зіпсувати. Тільки не вдалося.
    - Нічого і не зіпсувала, - пробурмотіла мешканка тридесятого царства.
    - Звісно ж не зіпсувала! - весело промовив Сніговичок.- Це свято Нового Року!
    - Ну то, що, Сніговичку, у Казкове Місто поїдемо?
    - Та я, розумієте, поки не можу. З радістю погодився б, але мені треба знайти свого друга, хлопчика Юрася Крапочкіна. Тільки от.. дійсно заблукав.
    - Ну то, що, допоможемо Сніговичку? – запитав у своїх супутників Дідусь Мороз.
    - Допоможемо! - хвацько всі закричали.
    - Сідай! – наказав Дідусь Мороз.
    - Але ж ви .... без коней?
    І справді не було коней у санчат. Що воно за дивина?
    - Відпустив я коней, най погуляють по місту, трішки холоду рознесуть, нагадають про зиму, про мене...
    Дідусь Мороз повільно піднявся і голосно та урочисто промовив:
    - Ой, ви, коні мої любі, коні мої швидкі! Як без вас немає справи ані в мене, ані в друзів моїх! Повертайтесь, коні мої любі, коні мої швидкі, до нас!!!
    І сталось справжнє диво.
    Сніговичок побачив, як в далечині з’явилась хуртовина, вітер холодний повіяв. Сніг почав кружляти в повітрі. Коні білі, коні вільні, коні дикі. Гарні коні! Летіли до наших друзів. Поспішали. Затремтіла земля, з дерев злетіла снігова шуба, враз стало холодніше. А Сніговчику гарно, Сніговичку весело.
    Коні звеселили...
    Їде тепер Сніговичок у санчатах. Навсебіч поглядає. Швидко мчать коні. З під копит вилітає сніг та шматочки криги. Дивиться Сніговичок – навколо на вікнах будинків малюнки з’являються, і снігу наче більше стає навколо. Диво-коні!
    - Куди тобі треба потрапити, Сніговичку? - запитав його Дідусь Мороз.
    - До Юрася Крапочкіна, мого друга. Він говорив, що проживає у Старому Місті, але ж я там був. Юрася не знайшов, а тільки познайомився із паном Тарнопольським.
    - Тарнопольським? Гарний дядько. Я пам’ятаю його ще невеличким хлопчиком, він полюбляв взимку спускатись із гірки та кидатись сніговими кульками. Це були ті славні часи, коли в місті вперше з’явився автомобільний транспорт.
    - Трьохколісна циклонета з відкритим кузовом і двоциліндровим двигачем, яка належала земському агроному Гамбургеру?
    - Єгеж! – підтвердив Дідусь Мороз. - Бувало, іде такий автомобіль по вулиці, а тут і ми. Справжні перегони влаштовували, та коні наші, коні дикі, коні сильні, все-таки завжди перемагали. Тепер у Тарнопольського правнуки є і він мене щороку запрошує до себе в гості. Так ти кажеш, Старе Місто?
    - Кажу.
    - Старе Місто - то такий район у вашому містечку, – втрутився у розмову Захар Степанович. У Південній частині. Мабуть там і проживає твій Юрась.
    - Правду каже Захар Степанович. Колись у тій частині міста стояла Фортеця. Ну, от що, Сніговичку, до самого Юрася тебе привезти не можемо, бо ще зарано.
    Дідусь Мороз витягнув нотатника, погортав його сторінки і підтвердив:
    - Ось, запрошували перед самим Новим роком. Але до самого Старого Міста ми тебе довеземо.
    - Сті-і-й! - закричав Захар Степанович.
    Коні зупинились.
    - Ну от, Сніговичку, онде бачиш п’ятиповерховий будиночок, в кінці вулиці? Туди тобі треба.
    Сніговичок здивовано подивився навкруги. Оце дивина! Так він же вже був тут! У цій місцевині. Аякже, саме тут він познайомився із бабусями-прабабусями та двома гарними хлопцями –Віктором Вікторовичем Книголюбом та винахідником Федьком. От якби він знав, що десь тут проживає ще й Юрась Крапочкін! Гарно ж як було б!
    Сніговичок виліз із санчат. Чемно вклонився Дідусю Морозу.
    - Дякую тобі, Дідусю. Тобі і твоїм друзям.
    - А тебе Сніговичку, вітаємо зі святом Нового Року.
    - І з Днем Народження! – приєдналась до привітань Снігуронька. – А якщо згадаєш, то приходь до нас, ми запрошуємо тебе у наше Казкове Місто.
    - Коні білі, коні вільні, коні дикі. Гарні коні! Несіть нас коні зі швидкістю вітру! – наказав Дідусь Мороз.
    Затремтіла земля, загуляв вітер, з дерев злетіла снігова шуба, враз стало ще холодніше.
    Поїхав Дідусь Мороз. Зникли коні за небокраєм.
    - Невже це був Дідусь Мороз?? – зненацька пролунав чийсь приємний глос за спиною Сніговичка.
    Він розвернувся і побачив перед собою жіночку у сірому пальто. В руках вона тримала великі і, напевно, важкі сумки. Виглядала вона втомленою, та проте всміхалась.
    - Звісно, Дідусь Мороз. – підтвердив Сніговичок. – А хто ж іще?
    -Дивина та годі! Давно я не бачила Дідуся Мороза. Та й Сніговичка. Я бачу, ви - справжній Сніговичок?
    Треба ж! Нарешті Сніговичок зустрів людину, що не приймала його за когось іншого. Він дуже зрадів і засміявся.
    - Єгеж! Я - Сніговичок
    - Марія Григорівна, - представилась жіночка.
    - Може вам допомогти? – запропонував Сніговичок. – У вас же важкі сумки?
    - Тільки, якщо ти не поспішаєш.
    Сніговичок подивився на той будиночок, що знаходився у кінці вулиці і сказав:
    - Часу в мене багацько. І я люблю носити важкі сумки. Це тренує м’язи.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:23 | Повідомлення # 52
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Роздуми лейтенанта міліції Петрика Бувайлика


    Після того як Петрик відвів додому Юрася Крапочку, і переконався у тому, що той таки залишився у своїй квартирі, він вийшов із під’їзду на вулицю. Деякий час постояв перед будинком, сподіваючись, що раптом до нього прийде якась важлива думка і вихід із цієї складної ситуації знайдеться. Думка все не з’являлась. Було тільки холодно і вітер ставав дедалі сильнішим.
    «Справжня зима!» - подумав Петрик.
    -Ні, не та думка! А ну, лейтенанте міліції Бувайлик, - звернувся він до себе, - як там казав мій вчитель і наставник полковник Затримайло: «Запам’ятай, друже мій Петрику, безвихідних ситуацій не буває, треба гарно подумати і пошукати вихід!»
    Дивно, але слушна думка про те, де шукати злодіїв все - одно не з’являлась. Натомість з’явився образ полковника Затримайла:
    - Ну то що, Петрику! Скільки злочинців ти сьогодні затримав, скільки буде злочинів в новому році?
    - Пане полковнику Затримайло, пошуки тривають! – відрапортував лейтенант Петрик Бувайлик уявному полковнику. Справа в тому, що полковник щиро вважав, що кількість злочинів у новому році буде залежати від кількості спійманих злодіїв напередодні самого нового року. Отож, справа розкриття пограбування Банку набувала особливого значення.
    - Так тримати. Ми покладаємо на тебе великі надії, лейтенанте. Та що ми – вся країна сподівається, що ти зможеш розкрити злочин.
    - Є так тримати!
    - Молодий чоловіче! З ким це ви розмовляєте? – почув раптом лейтенант Петрик Бувайлик.
    - Га?
    Біля Петрика стояла симпатична жіночка вже похилого віку і хитала головою.
    - Вам, юначе, треба відпочивати! Так що із Новим Роком! – сказала жіночка і пішла геть.
    - Так. Треба відпочивати, – погодився Петрик.
    Він згадав, що сьогодні ж дійсно свято Нового Року! А він так захопився, що зовсім забув! А це ж таке гарне, світле родинне свято. Жодних тобі Банків, злодіїв та втікачів із переслідуваннями. Натомість – ялинка, веселі вогники та новорічні іграшки. Святковий стіл, друзі, музика! «Все йду додому,» - вирішив лейтенант Петрик Бувайлик.
    Та раптом сталось диво. Вітер подужчав ще більше. Стало ще більш холодніше. Сніг почав кружляти в повітрі. І Петрик побачив, як в кінці вулиці з’явилась трійка гарних та білих, як сніг, коней. Вони дуже швидко наближались. Коні білі, коні вільні, коні дикі. Гарні коні! Летіли до Петрика. Поспішали. Затремтіла земля, з дерев злетіла снігова шуба, враз стало холодніше. Так коні не зупинились біля лейтенанта Петрика Бувайлика. Полетіли далі. Встиг, щоправда він розгледіти, що в санчатах, які пронеслись мало не швидше вітру, сиділа якась дивна компанія. Здалося, ніби був там і Сніговичок. Той самий, якого шукали ті злодії, що викрали Юрася Крапочку і який був поблизу Банку. Звичайно, це міг бути й інший Сніговичок, який не мав жодного відношення до того, якого Петрик бачив.
    - Що буде –те буде! – вирішив лейтенант Петрик Бувайлик.
    - Молодець! Продовжувати пошуки! – підтримав полковник Затримайло, який знову з’явився в уяві лейтенанта Петрика Бувайлика.
    Петрик побачив, що санчата із Дідом Морозом зупинились в кінці вулиці. Тож була надія, що якщо Петрик буде поспішати, то встигне, і зможе поспілкуватися із Сніговичком.
    - Вперед! – закричав лейтенант Петрик Бувайлик і щосили побіг по вулиці.
    - Зачекай! Я не встигаю! – закричав полковник Затримайло.
    Та Петрик Бувайлик відмахнувся від нього, мовляв, не заважайте, я вже знаю, що робити.
    - Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири! – рахував Петрик.
    Але санчата були ще далеко...
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:24 | Повідомлення # 53
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Сірий Вовк і компанія. «Там чи тут?»


    Після того, як міліціонер Петрик Бувайлик налякав злодіїв, які так хотіли знайти Сніговичка, а саме Сірого Вовка, Лисичку-сестричку, Ведмедя та ще й на додачу Білого Зайця, пройшло вже чимало часу. Спочатку вони організовано та швидко бігли поміж будинками міста, змагаючись між собою у швидкості, вмінні стрибати через невеличкі паркани та триматися на ногах на засніженій дорозі. В цьому змаганні перемагав поки що Сірий Вовк, він же Олівець. Це й не дивно. Справжній ватажок і повинен бути попереду!
    За ним, теж показуючи непогані здібності до незвичайного бігу та стрибків, летіла Руда Лисичка-сестричка, і тільки тоді вже можна було побачити Ведмедя та Білого Зайця.
    Нарешті, Сірий Вовк зупинився поблизу подвір’я Дитячого Садочку «Пелюсточка», дочекався усіх інших, промовив крізь зуби: «Пі-ш-ли ту-ди!», і рушив до Садочка, туди, де вже нікого не було, і можна трішки перепочити і обміркувати все, що відбулося.
    - В-с-е! – важко дихаючи промовив Сірий Вовк.
    - В-с-е! – повторила Руда Лисичка-сестричка.
    - В-с-е! – ледве змогли з себе вичавити Ведмідь та Білий Заєць. – бі-ль-ше бі-га-ти не ма-є-мо си-ли!
    Через деяку мить Ведмідь сказав:
    - Ніколи більше не буду грабувати Банків!
    - І я!
    - І я!
    - Що ви, що ви! – захвилювався Сірий Вовк. – Як ви можете так говорити!
    - А що, Вовчику, весело тобі бігати через усе місто, перестрибувати через паркани та падати через кожні десять кроків! Краще б ми вдома сиділи! Пили чай та їли марципани!
    - Та ми з вами, як тільки знайдемо того капосного Сніговичка, знаєте скільки зможемо того чаю випити... діжку не менше, а марципанів – мішок, ні, машину, наповнену мішками...
    - Я не хочу їсти ма-ши-и-ну! Я хочу чаю! Теплого чаю! Бо я змерз!
    - Гаразд –гаразд! – продовжував Сірий Вовк. – Буде, буде вам і чай, і марципани! І рахат - лукум! І печиво-розпечиво! І торт «Наполеон»! І чай з бергамотом! І чай з малиною! І чай із чаєм! І діжка з медом! Все буде. Тільки послухайте мене...
    - Ми тебе вже послухали. І що вийшло? Негарно вийшло. – почала свій стратегічний наступ Лисичка- сестричка. – А як чудово все виглядало – «Банк, всі святкують, охорони не буде...». А вийшло все навпаки, і звідкись узявся отой білий, в жовтих черевиках та рукавичках.
    - Правильно-правильно, – повторювали Ведмідь і Білий заєць.
    Втрьох вони повільно йшли до Сірого Вовчика, їхнього ватажка, тепер вже колишнього ватажка.
    - Ну що ви! Друзі!
    - Ми тобі не друзі!
    - А як же поїздка до теплих країн, а Лисичка? – лагідно нагадав Сірий Вовчик. – пам’ятаєш, ти так мріяла?
    - Ну то й що? Мріяла –перемріяла.
    - Ведмедику! А як же ти?
    Від такої несподіванки у Сірого Вовчика ледве мову не відібрало - так він здивувався. Невже він помилився у своїх друзях?
    - Бувай! - розвернулись Лисичка-сестричка, Ведмідь та Білий Заєць. Розвернулись і пішли геть.
    «Ну все» - узявся за голову Сірий Вовчик. –«Залишився я на самоті!»
    Раптом він прийняв рішення:
    - Гаразд-гаразд. Ми ще побачимо, хто кого! Хто буде пити чай із справжніми марципанами та рахат - лукумом, хто з’їсть діжку меду!
    - Вовч-и-ки –у-у! – почув він з тієї сторони, куди пішли його друзі. Це кричала руда Лисичка – сестричка!
    «Ага! Не змогли без нього і п’яти хвилин прожити!»
    За Лисичкою з’явились і всі інші. За мить – вони стояли перед Вовчиком.
    - Там ... цей... Сніговичок....
    - Єгеж той самий...
    -Де?
    - Біля будинку ...жовтого...
    - Сам?
    - Єгеж. Як дерево в полі.
    - А ви? – суворо запитав Сірий Вовк. Він знову почував себе солідним ватажком, який вміє сказати своє вагоме слово, коли треба.
    - Що – ми?- глянули один на одного друзі.
    - А ви де? – ще більш суворо запитав Сірий Вовк.
    - А ми тут.... – спантеличено вони відповідали.
    - А там?
    - А там нас немає! – радісно відповів Білий Заєць, хизуючись своєю здогадливістю.
    - Та бачу я, що ви тут. А повинні бути там! Бо зараз наш Сніговичок зникне і що ми будемо робити?
    Не домовляючись між собою наші бешкетники побігли до виходу із Дитячого Садочка.
    Позаду всіх інших біг Білий Заєць і думав:
    «Це все напрочуд дивно, як же ми могли бути «там», коли були «тут», адже для того, щоб бути «там», ми повинні були «не бути тут», а щоб «бути тут» - « не бути там», «там» ми не були... Хоча ні... – подумав Заєць. – «там» ми якраз були, бо бачили Сніговичка. –
    -Виходить, - зупинився він ще раз, - ми не були «тут»? Геніально! Це ж просто геніально! Стоп, якщо нас «тут» не було, то хто сказав Сірому Вовку про Сніговичка? Так ми ж і сказали! Значить, «тут» ми теж бути! Які ми молодці - і «там» побували і «тут»!
    Ось з такими думками Білий Заєць підбіг до своїх друзів.
    - Ми тебе тут чекаємо, а де блукаєш ти?
    - Я був там.
    «Там?»
    «Гаразд – гаразд, - думки Білого Зайця накручувались на чергову спіраль міркувань, - я виходить, знову був «там». Був, але ж я «там» нікого не бачив! Не було «там» ані Сніговичка, ані оцієї всієї компанії! Виходить, вони збрехали Сірому Вовку? Ніякого Сніговичка «там» не було? А де ж вони його тоді бачили? Геніально! Вони його бачили «тут».Стоп. Якщо його бачили «тут», то чого бігли до Сірого Вовка, він же теж був «тут»?
    - Нічого не зрозуміло! – пробурмотів Білий Заєць. - Якась маячня.
    - Він знову зник! - процідив крізь зуби Сірий Вовк. – Будемо шукати!
    - Будемо! –погодились всі інші.
    - Якась маячня! – повторив Білий Заєць.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:24 | Повідомлення # 54
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Сніговичок і вчителька Марія Григорівна


    - Ну, ось ми і прийшли! - сказала Марія Григорівна і зупинилась біля дверей квартири на яких можна було побачити надпис « №1».
    - Втомився? – запитала вона у Сніговичка, який тягнув важкі сумки.
    - Ні-ні! Що ви! Це ж така гарна фізкультура!
    Раптом Марія Григорівна запропонувала:
    - Послухай, Сніговичку! А може зайдеш на хвилинку, в гості, я тебе чаєм теплим пригощу...
    - Ой, я ж не п’ю теплого чаю! – заперечив Сніговичок.
    - Дійсно. – зітхнула Марія Григорівна, - ти ж Сніговичок, як я могла забути! Може тоді каву? Каву - глясе!
    - Каву – глясе? - повторив Сніговичок.
    - Єгеж. Кава із морозивом.
    - Ой, із морозивом!
    - Бачу, що любиш ти морозиво.
    - Звісно люблю, - зрадів Сніговичок, - я і сам його непогано готую.
    - Ну то як?
    Треба сказати, що морозиво – це був той кулінарний шедевр, який міг затримати Сніговичка в його пошуках Юрася. Тому Сніговичок тихенько собі пообіцяв, що він тільки трішки покуштує обіцяної кави - глясе і піде далі. Тим більше, що й часу не так багато залишалось – вже скоро і Новий Рік почнеться! Отож, Сніговичок сказав:
    - Добре, Марія Григорівна!
    Ось так наш Сніговичок потрапив у гості до гарної жіночки і чудової господині Марії Григорівни.
    Квартира, в якій проживала Марія Григорівна була дуже затишною, симпатичною і просто приємною. Невеличкий телевізор, столик біля вікна, на якому стояла багато вазонів із квітами, шафа із книгами, диван – все це знаходилося у невеличкій кімнаті, в якій схоже господиня проводила багацько часу. На стіні - фотографія юнака в формі. Він усміхався.
    - Це мій син! - похвалилась Марі Григорівна. – Служить в МНС. В Міністерстві Надзвичайних Ситуацій. Він – рятівник.
    - На вас схожий, – промовив Сніговичок.
    - Дякую, - усміхнулась Марія Григорівна. – Ну, от, що Сніговичку, ти поки що посидь, а я піду на кухню, трішки там розберусь..
    -Добре. – погодився Сінговичок і сів на стілець.
    Поки Марія Григорівна «розбиралась» на кухні, Сніговичок нишпорив очима по кімнаті. Ось на стіні висить фотографія, на якій находяться багато дівчаток та хлопчиків, а в центрі – Марія Григорівна.
    - А це мій клас! – Марія Григорівна зайшла до кімнати і побачила, куди дивився Сніговичок. – Я працюю в школі. Дітей навчаю, ще і класний керівник. Діти в мене, звичайно, невгамовні, але в цілому гарні.
    Ой! – закричав раптом Сніговичок. - А це хто?
    Він підхопився і підскочив до фотографії. Показав рукою.
    - Це ж Юрась Крапочкін!!
    - Єгеж. Це невгамовний учень. Ох і бешкетник! Щоправда сьогодні негарно вийшло, саме із Юрасем.
    - А я знайомий із Юрасем, – захвилювався Сніговичок. І він розказав Марії Григорівні, як Юрась не злякався негарних хлопчаків, і хотів захистити Сніговичка.
    - А я йому не повірила, – зітхнула Марія Григорівна після того, як вислухала історію Сніговичка. Ще й у щоденник запис зробила. І це напередодні Нового Року!
    - Марія Григорівна! – зрадів Сніговичок. – Я ж якраз шукаю Юрася Крапочкіна, щоб віддати йому одну річ, які він залишив... забув.. ні-ні загубив..
    Сніговичок витягнув із кишені щоденник Юрася Крапочкіна.
    - Точно загубив? – невпевнено запитала Марія Григорівна.
    -Є-є. Так. Загубив.
    Марія Григорівна взяла в руки щоденника, погортала.
    - Все правильно. Ось і запис: « Порушував дисципліну в класі, влаштував бійку...» Негарно вийшло. Треба батькам зателефонувати, пояснити. Я ж тільки потім зрозуміла, що Юрась не винний, дівчатка потім до мене підійшли за розповіли, що то все Колісник Андрій влаштував, а Юрась дівчат захищав. От молодець! І як я одразу не розгледіла!
    - Не гарно, – погодився Сніговичок. – Але ж із будь-якої ситуації є вихід, правильно?
    -Правильно! Ну, що будемо пити каву - глясе?
    - Звичайно, будемо!
    Сніговичок заплескав у долоні і вони пішли до кухні. Там вони весело розмовляли, і гучно сміялись, коли Сніговичок розповідав, як він потрапив у Дитячий Садочок, а потім і на Новорічний Карнавал. А от про пограбування Банку, Марії Григорівні не дуже сподобалось і вона взяла обіцянку із Сніговичка повернутись до нього і владнати усі непорозуміння.
    Кава-глясе і справді виявилась дуже смачною, і Сніговичок випив аж три чашки. Нарешті, Марія Григорівна і Сніговичок набалакались, і він вирішив іти далі. Тим більше, що в нього тепер була адреса Юрася, яку підказала Марія Григорівна. Як виявилось, Юрась дійсно проживав неподалік – через три багатоповерхові будинки. Отож, Сніговичок вийшов із думкою, про те, що нарешті його подорож закінчилась. Однак з’ясувалось, що це було зовсім не так...
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:24 | Повідомлення # 55
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Пригоди Сніговичка (23-25)


    Зустріч із Астронавтами


    Сніговичок вийшов із будинку, в якому проживала вчителька Марія Григорівна, всміхнувся, бо навколо кружляли лапаті сніжинки, а Північний вітерець наспівував веселу пісеньку, та пішов по вулиці. Найцікавіше, найдивовижніше в нашій історії – це те, що Сніговичок вже тут був! Так-так. Він ще раз уважно роззирнувся навколо себе і зробив висновок, що це дійсно та сама вулиця, на якій він познайомився із мрійником та фантазером Віктором Вікторовичем Книголюбом, і не просто познайомився, а побував у нього в гостях.
    І якби Сніговичок знав, що Юрась Крапочка проживає тут неподалік – він би не втратив стільки часу! Хоча з іншої сторони, якби він одразу знайшов Юрася, то не побував би на Новорічному Карнавалі, не побачив би справжнього Діда Мороза, і не поспілкувався із симпатичною вчителькою Марією Григорівною. Зненацька Сніговичок почув знайомий голос:
    - Сніговичку! Привіт!
    Сніговичок розвернувся і побачив Віктора Вікторовича Книголюба, який разом із своїм другом Федьком вийшов із під’їзду будинку, повз якого проходив Сніговичок.
    - Давно не бачились! – додав Федько. – А ти не знайшов свого Юрася?
    - Ні. Поки що не знайшов, але пошуки тривають!
    - Зрозуміло.
    - А ми збираємось ... – і Назар показав пальцем на небо.
    - Куди? – здивувався Сніговичок.
    - Ну, пам’ятаєш, ми тобі пропонували..
    - А-а.- згадав Сніговичок. – В космос!
    - Єгеж!
    Тільки тепер Сніговичок помітив, що у хлопців замість шапок – справжні шоломи. Він звичайно не знав, що вони не були призначені для використання їх в якості елементу космічного одягу, бо найчастіше такий шолом вдягав батько Віті, коли сідав на свого старого і сердитого мотоцикла. Тож Сніговичок із повагою подивився на хлопців і подумав:
    «Молодці!»
    - А тітонька?
    - Хо-хо! Що нам тітонька?
    - Є-є.. ми домовились.
    - Аякже, –підтвердив Федько.
    - Ми обіцяли поводити себе чемно. Не ризикувати зайвий раз. Без потреби.
    - І тітонька погодилась. Ми ж їй всієї правди не сказали..
    - Половину правди..
    - Четвертину.
    - Точно. Головне, що вона не хвилюється.. Тобто ми так думаємо.
    - До речі, Сніговичку, пропозиція залишається у силі, – сказав Вітя, - якщо хочеш.. тобто, якщо в тобі ще палає вогник мандрівника, якщо в тобі ще живе прагнення відкрити незвідані землі..
    - Побачити інші світи..
    - Інших людей..
    - Або не зовсім людей..
    - Чи взагалі не людей!
    - І ти не побоїшся..
    - Зв’язати свою долю...
    - Із двома..
    - Хоробрими..
    - Сильними....
    - Мужніми..
    - Винахідливими...
    - Астронавтами! – закінчив промову Вітя.
    - То ми могли б прийняти тебе, звісно, тимчасово. Поки що.. - продовжив Федько.
    - До складу нашої команди!
    - Точно!
    - Звісно, якщо капітан нашого корабля не буде заперечувати...
    - І штурман..
    - Єгеж. І штурман.
    - А якщо ти покажеш, що теж...
    - Хоробрий...
    - Сильний...
    - Мужній...
    - Винахідливий...
    - Астронавт!
    - То ми могли б..
    - Прийняти тебе на службу на наш корабель «Зоряний!»
    - А це така честь!
    - А що треба робити, щоб капітан і штурман не заперечували? – поцікавився Сніговичок.
    - Ну..- Назар подивився на Федька. – думаю, що штурман не буде висловлюватись проти.
    Федько теж кивнув Віті, а Сніговичку сказав:
    - Капітан теж.
    - Ну то як?
    - Я...я...- Сніговичок деяку мить подумав, і вирішив, що нічого поганого в тому, що він разом із такими гарними, сильними, мужніми, винахідливими хлопцями злітає куди-небудь немає. Тому він закричав:
    - Я погоджуюся!
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:25 | Повідомлення # 56
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Астронавт Сніговичок та команда “Зоряного”.


    В самому куточку двору, за старенькими дерев’яними сараями, що вже помітно похилились від часу, і де було трохи простору, не заваленого ні піском, ні іншими будівничими матеріалами, під тінню старих дерев знаходилась якась загадкова споруда.

    Вона була дерев’яною з рідким вкрапленням металевих листів і мала форму симетричного конусу з тонким шпилем на самій вершині.
    Видно було, що цей витвір мистецтва був зроблений не руками майстра, а скоріше людиною, яку не дуже цікавив естетичний вигляд свого твору.
    З конструкції де-не-де стирчали товсті іржаві цвяхи.
    В деяких місцях на дерево були набиті ще дві-три дощечки.
    Приблизно по центру цієї незвичайної споруди знаходилось кругле віконце. А може і не кругле.
    - А це – що? – запитав Сніговичок показав пальцем на конструкцію.
    - Це космічний корабель, – з гідністю відповів капітан Вітя.
    - Ну, ясно. І ми зібрались...
    - Та чого ж, – Вітя здвинув плечима.
    - В космос. Правильно я кажу?
    - Єгеж!- підтвердив Федько.
    - І надовго? - засміявся Сніговичок - В космос?
    - А це, Сніговичку, як вийде!
    - Сніговичку, та ти не хвилюйся так! Ми ж повернемося! - вирішив заспокоїти його Вітя.
    - Ну, звичайно!!
    - Слухайте! – раптом промовив Сніговичок. – А ви впевненні, що мені можна .. з вами?
    - Ну, не знаю, - відповів Вітя – Чесно кажучи, я не знаю, чи витримає наш корабель додаткову вагу.
    Штурман «Зоряного», астронавт Федько, чи є у нас можливість для того, щоб взяти на борт ще одного астронавта?
    - Штурман «Зоряного», астронавт Федько доповідає: ми можемо прийняти на борт ще одного астронавта.
    За своїми технічними характеристиками „Зоряний” може прийняти на свій борт ще одного астронавта.
    - Добре. Тоді..- Вітя замовк.
    - Що? – запитав Сніговичок.
    - Ми повинні перевірити тебе і з’ясувати, чи готовий ти до космічної подорожі.
    -А не можна без перевірки?
    - Вибач, Сніговичку. Не можна.
    - Ну, ладно. Тоді я готовий до іспиту.
    - Тоді - розпочав Вітя.
    - Питання перше. З якою швидкістю рухається космічний корабель у гіперпросторі.
    - Зі швидкістю світла, - навмання відповів Сніговичок.
    - Правильно. Що повинен робити астронавт, якщо його корабель буде атакований у космічному просторі?
    - Включити прозору захисну оболонку!
    - Правильно!
    - Якщо при виході з гіперпростору, координати місця призначення не відповідають тим, які визначались при зануренні у гіперпростір, що повинен робити астронавт?
    - Перевірити координати та карту зоряного неба!
    - Не правильно!
    - Чому? - здивувався Сніговичок. Він так захопився цією грою, що відчув себе справжнім знавцем космічної справи.
    - Звичайний астронавт це не може робити. Цим у нас займається капітан корабля, – з усмішкою відповів Вітя і простягнув руку.
    - Вітаю, астронавте! Ви склали іспит. Можемо стартувати.
    І астронавти по черзі почали залазити всередину космічного корабля „Зоряний”.
    Коли Сніговичок уважно роздивився каюту, то відмітив, що вона була гарно обладнана.

    Справді, все було на місці - декілька рядів різнокольорових лампочок, які весело миготіли вогниками, якесь сплетіння залізних трубочок, скляні колбочки, нарешті, три крісла. Ну, і, звичайно, невеличкий столик у стіни з монітором над ним.
    - Це Центр Управління! - показав на нього Вітя. – Звідси ми здійснюємо управління кораблем.
    - Дуже добре, - схвалив Сніговичок .
    От що значить науково-технічний прогрес!
    - А це що? - він показав на невеличкий чорний ящик, який знаходився на протилежній стороні від Центру Управління.
    - Це - гіпердвигун!- з гордістю відповів Назар. – Наш власний винахід!
    - Ясно. А де я буду сидіти?
    - На цьому кріслі!
    - Гаразд, на кріслі, так на кріслі!
    - Зайняти свої місця! - скомандував капітан корабля „Зоряний” Вітя.
    Команда швидко сіла на свої місця.
    - Перевірка готовності до старту! Штурман космічного корабля „ Зоряний”.
    -Корабель готовий до старту!
    - Астронавт Сніговичок.
    - Усі системи працюють нормально.
    - П’ять - чотири- три – два - один. Старт.
    Вітя натиснув пальцем правиці на маленьку червону кнопку, що знаходилась під монітором.
    Дивно, але увесь корабель почав трішки хитатись.
    Сніговичок тихенько усміхнувся.
    „Ні, ці астронавти такі кумедні!
    І він запитав:
    - Капітане, дозвольте звернутись.
    -Так, астронавте Сніговичок!
    - А куди ми рухаємось? Тобто, куди летить наш космічний корабель?
    - Звісно куди! В іншу галактику! – відповів капітан.
    Сніговичок подивився в ілюмінатор і звичайно йому здалось, що там, назовні нічого не змінилось. Принаймні загальна картинка залишалась така сама – старе дерево, купа піску під ним, дошки, звалені під сараєм.
    - Штурман космічного корабля „ Зоряний”, тримати курс на планету Кришталева.
    -Слухаюсь, тримати курс на планету Кришталева.
    Раптом по корпусу корабля сильно щось вдарило.
    - Капітане! Тривога! - закричав астронавт Федько. - Схоже нас атакують.
    Вітя підскочив до маленької залізної трубки, яка стирчала зі стіни і припав до неї одним оком:
    - Капітане, нас переслідують космічні пірати.
    - Чиї кораблі?
    - Якщо не помиляюсь - це військова флотилія...є не можу впізнати..
    - Капітане! - весело закричав астронавт Сніговичок. - Давайте включимо захисну прозору оболонку!
    - Відбій, астронавте. Будемо занурюватись у гіперпростір. Приготуватись до занурення.
    - Слухаюсь „приготуватись до занурення”. – Федько витягнув звідкись якийсь пристрій, в якому досвідчена людина впізнала б частину радіоприймача.
    Корпус корабля ще раз затремтів від потужного удару.

    - Капітане! - закричав астронавт Сніговичок. – Нас знову атакує військова флотилія.... є не можу впізнати!
    - Без паніки!!! Астронавте Федько!
    - „Зоряний” готовий до стрибка у гіперпростір!!!
    - Починаємо стрибок!!!! Один – два!!! Готово!!!! Гіперстрибок завершено, через декілька секунд корабель вийде на орбіту планети Кришталева.
    - Ух! - видохнув Вітя. - А я вже злякався. Могли цього разу....
    -А що було б? - поцікавився астронавт Сніговичок
    - Ну, нас могли пошкодити!!
    - Або перетворити на попіл! – висловився Антон.
    - Або закинути в чорну діру в інший бік галактики!
    - А могли взяти і в полон. От тоді б було!
    - Ну, гаразд, – зітхнув з полегшенням астронавт Сніговичок. - Добре, що ми втекли.
    - Капітане, - сказав астронавт Федько. - Через декілька секунд ми на місці.
    - Приготуватись до посадки!!
    Корабель знову завібрував, навіть легенький удар від поштовху і той був дуже схожим на реальну посадку корабля.

    Хлопці по черзі зняли шоломи.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:25 | Повідомлення # 57
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    На дитячих обличчях сяяли усмішки. Всі були задоволені.
    - Планета Кришталева, - пояснив астронавт Федько спеціально для Сніговичка. - Нас повинні вже зустрічати.
    - Команда „Зоряного”! - наказав капітан. –Приготуватись до виходу на Кришталеву.
    На планеті їх зустрів свіжий вітерець і привітне сонечко. Було холодно.
    Сніговичок вдихнув на всі легені повітря і здивовано сказав:
    - Треба ж, а повітря майже таке, як у нас в місті.
    - Правильно, - погодився Вітя. Майже. Але дихати їм довго не можна. Планета Кришталева дуже забруднена.
    Сніговичок глянув навкруги і усміхнувся:
    - А що, і місцевість дуже схожа на нашу.
    Він показав правицею на скупчення стареньких сараїв, купу піску біля корабля, старий стіл, що стояв перед великим гіллястим деревом.
    - Ну, звичайно, схожа!- підтвердив астронавт Федько. - У Всесвіті - міліарди планет. То чому б не бути Кришталевій схожою на нашу планету?
    -„Може і так!”- подумав Сніговичок.
    - Крім того, вона не просто схожа, вона майже однакова.. - продовжував Федько. - І це не суперечить ніяким космічним законам.
    - Ну, якщо так..
    -Штурмане! - подивіться на пошкодження „Зоряного”.
    Федько витягнув із кишені ключ і пішов до правої сторони „Зоряного”.
    - Доповідаю. Корабель отримав незначні пошкодження від нанесення бойового удару під час переслідування. У них занадто слабка зброя.
    Сніговичок теж підійшов до корпуса і здивовано торкнувся обпаленого дерева.
    Воно було ще теплим.
    „Дивно”, - подумав Сніговичок.
    - Як там місцеві жителі?
    Штурман Федько витягнув з кишені щось схоже на мапу, уважно подивився і відповів:
    - Нормально, вже йдуть.
    Сніговичок усміхнувся.
    Особливо смішно йому стало, коли із-за сараю з’явилось двоє маленьких хлопчиків. Сніговичок їх не знав, але це були брати-близнюки Сашко та Ігор Майданюки, які жили у будинку Віті, але у сусідньому під’їзді.
    - Жителі планета Кришталева вітають Вас, мужні астронавти, що прилетіли з далекої планети Земля!
    - Астронавти космічного корабля „Зоряний” вітають жителів планети Кришталева!
    - Як пройшов політ?
    - В цілому можна сказати, що нормально. Щоправда, на нас напали космічні....є-є не змогли впізнати і ми ледве втекли.
    Брати подивились один на одного.
    - Треба звернутись в Раду Ліги Дружніх Планет для того, що вона прийняла необхідне рішення.
    Останнім часом випадки нападу стали дуже частими.
    - Ви привезли те, що ми просили?
    - Звичайно, – відповів Вітя. - Зараз я принесу.
    Він заліз назад у корабель і повернувся через декілька секунд.
    В руках він тримав маленьку червону коробку.
    - Жителі планета Кришталева прийміть подарунок від жителів планети Земля. Тримайте, – Вітя урочисто передав коробку в руки одного з братів.
    Сашко (або Ігор) обережно відкрив її і всі присутні побачили в ній щось схоже на ... компас.
    - Від імені усіх жителів планета Кришталева ми оголошуємо вам подяку.
    Близнюки схилили голови.
    Команда „Зоряного” зробила те ж саме. Сніговичок теж приєднався до ритуалу.
    - Ви врятували не одне життя. Але і ми хотіли б вам дещо подарувати.
    Прийміть цей дар.
    Ігор (або Сашко) простягнув руку. Вітя зробив крок вперед і взяв подарунок. На його долоні Сніговичок і всі інші побачили маленького механічного годинника.
    - Як! - хлопці з Землі були вражені. - Ви даруєте нам Володаря Часу??
    -Так!!
    - Але ж це такий подарунок.... Йому ж немає ціни!
    - Не так важлива ціна подарунка, як гості нашої планети, що до нас прибули!!
    - Дякуємо і вам, жителі планета Кришталева! – зворушено відповів Вітя.
    Брати кивнули і чемно сказали:
    - Бажаємо вам гарного шляху.
    Астронавти зайшли до космічного корабля і сіли на свої місця.
    - Капітане! - звернувся до Віті астронавт Федько. - Як же це вони змогли зробити?
    - Не знаю. Ну, нам же він потрібен?
    - Звичайно! Але звідки вони могли дізнатись про це? - дивувався Федько.
    - Ми з ними маємо багато спільного.
    Сніговичок мовчки вислухав міркування хлопців і запитав:
    - А що ви будете робити із Володарем Часу?
    - Насправді, це не зовсім точна назва, - відповів Вітя. – За своїм призначенням це більше Змінювач Часу. А що з ним робити? Ну, так можна ж багато цікавих і потрібних речей зробити! Правильно, Федько?
    - Єгеж, - підтвердив астронавт Федько. - Я, наприклад, хотів би зазирнути у майбутнє, так, років на двадцять уперед.
    - Це ж навіщо? - не втримався Сніговичок.
    - А подивитись, чи стану я таким самим нецікавим, як і усі дорослі. І взагалі - я не хочу ставати дорослим.
    - Чому?
    - Бо дорослі багато чого не помічають навколо себе. Вони ніби знаходяться в іншому світі. А мені подобається той, в якому ми існуємо. От мій старший брат, Ярослав, він був такий!
    - А що, він теж літав в інший бік галактики?
    - Ще як! І не лише. Він, якщо хочете знати, одного разу зумів потрапити на декілька тисяч років в минуле!
    - Та невже?
    - Угу. На багато - багато років в минуле. Це точно, - підтвердив Вітя.
    - Так от він там хотів врятувати від пожежі якусь бібліотеку.
    -І що?
    - Не вийшло. Але спроба була чудова. А сестра Антона? Надька.
    Вона теж мала чудові здібності!
    Розповідали, що вона допомогла вилікуватись від якоїсь важкої хвороби багатьом людям. Я правильно, кажу, Вітя?
    - Це було декілька років тому. Перед початком її дорослості. Тоді в Китаї багато людей захворіло. А вона змогла їм допомогти.
    - А тепер і Ярослав і Надька стали дорослими і більше думають про себе, а я не хочу, - категорично заявив Федько.
    - Але ти ж виростеш!
    - Ні! - хитнув головою Петя. - У нас же є Володар Часу.
    - Зрозуміло!
    - Ладно, досить розмов. Команда, приготуватись до старту. Штурман...
    - Космічний корабель „ Зоряний” готовий до старту! Тримаємо курс на планету Земля!
    - Астронавт Сніговичку!
    - Усі системи працюють нормально.
    - Добре, - Вітя вдягнув шолом. – Приготуватись до старту...
    П’ять – чотири- три- два- один. Пуск.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:26 | Повідомлення # 58
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    - Капітане,- через декілька хвилин сказав астронавт Федько. - „Зоряний” готовий до здійснення гіперстрибка!
    - Добре. Приготуватись. Два-один. Пуск.
    Політ проходив нормально.
    За мить астронавт Федько подивився у свою трубу і радісно закричав:
    - Можна приготуватись до посадки.
    - Ура!! - закричав капітан Вітя.
    - Ура!!! - підхопили астронавти Сніговичок та Федько, і почали підкидати свої шоломи вгору. Голосніше усіх кричав астронавт Сніговичок.
    - Ну все! - сказав Вітя. - Наступного разу, ти, Федько, будеш капітаном, бо я вже останні три рази був, твоя черга.
    -Добре. - охоче погодився Федько.
    - А я буду старшим помічником капітана корабля, або ж штурманом! - підтримав розмову Сніговичок. – Ой! А можна я з вами ще полечу?
    - Можна, - відповів Вітя. - Тільки тобі, Сніговичку, прийдеться пройти підготовку астронавта, бо ти погано почуваєшся у гіперпросторі.
    - Добре. Пройду.
    - Слухай, Вітя! І часто ви так подорожуєте?
    - Ну, пару раз на тиждень. Ти ж бачиш, Сніговичку, яка це відповідальна справа.
    - Так. – погодився Сніговичок. – А як давно ви почали це ... подорожувати?
    Вітя замешкався.
    - З тієї пори? як ми винайшли гіпердвигун.
    - Не винайшли, а знайшли. В музеї.
    - Вкрали? – злякано запитав Сніговичок.
    - Та ні. Нам подарували. Щоправда, я ще хотів попросити трьохколісну циклонету з відкритим кузовом і двоциліндровим двигачем, яка колись, за переказами, належала агроному Гамбургеру, але...
    Без гіпердвигуна подорожувати між планетами у галактиці неможливо.
    А раніше ми в основному плавали на Летючому Корсарі у Далекі Невідомі Країни та літали на Повітряній Кулі. Теж було цікаво.
    Прикро, що тебе з нами не було..
    - Вітя, а що ви подарували, ну, жителям тієї планети..
    - Та цеж і була частина гіпердвигуна!
    - Хлопці, так це ж був...- не втримався Сніговичок.
    - Компас!
    - А де інша частина гіпердвигуна?
    - А ось це - найголовніше! Вона ось тут! - Вітя постукав пальцем по своїй голові. - Це наша фантазія.
    - Саме тому за ілюмінатором нічого не змінювалось?
    - Угу.
    - А не жаль було дарувати?
    - Та ні, дрібниці. Їм же потрібно!! На Кришталевій планеті ще не вміють подорожувати в інші світи.
    Чому б не допомогти? А потім, ми ще щось придумаємо таке!! - засміявся Вітя. – Що ж, команда «Зоряного», слухай мій наказ:
    - Залишити Кімнату Центрального Управління «Зоряного».
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:26 | Повідомлення # 59
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Містер Орест Паперовий Долар


    Містер Орест Паперовий Долар був засмучений. Після розмови із лейтенантом Петриком Бувайликом він почав ходити по своєму кабінету і міркувати. Щось тут не гаразд. Не так планувалося, як вийшло. Справа в тому, що містера Ореста не зовсім влаштовувало таке пограбування. Звичайно, можна припустити що пограбування взагалі його не повинно влаштовувати. А кому сподобається, що до їхнього дому ( а дзеркальний Банк містер Орест щиро вважав своєю власністю), увірвуться непрохані гості і викличуть переполох? Правильно, нікому із дбайливих господарів це не сподобається. Втім такий висновок наших міркувань зовсім не означає, що містер Орест поганий господар і не дбає про свою домівку. Якраз навпаки, він був досить ретельним, охайним і можна навіть сказати жадібним. Чому ж він спочатку зрадів пограбуванню, а тепер от почав хвилюватись? Вірогідно, містер Орест нічого не зробив, щоб допомогти лейтенанту Петрику знайти злодіїв. Виходить містер Оресту гроші не були потрібними... Невже містер Орест Паперовий Долар почав змінюватись і тепер вже його можна називати не містером Паперовим Доларом, а наприклад, «містер Орест Пусті Кишені», або ж «містер Орест Щедра Душа».
    Невже цей дядечко, що колись у дитинстві забезпечував жителів міста ялинками та парасольками, тепер не турбується про свої збереження? Якраз - ні! Містер Орест навпаки ще більше турбувався про стан свого гаманця. Та останнім часом справи його йшли не дуже гарно, от і вирішив він трішки допомогти збільшенню свого капіталу . Тим більше що про поїздку до далеких країн думала не тільки злодійка - Марічка, і містер Орест Паперовий Долар..
    - Все! – поставив крапку у своїх міркуваннях містер Орест. «Треба не думати, а діяти,» - ляснув він себе по кишені смокінгу, бо там лежав квиток на літак до Далекої Південної Країни.
    Містера Ореста кликала в далеку дорогу подорож і можливість гарно відпочити: смачненькі напої, весела музика, терпкий смак моря та тепле сонечко. І це тоді, коли тут, в місті, падає сніг та віє північний вітерець. Романтика!
    Містер Орест витягнув із сейфа невеличку валізу, відкрив її, подивився на ті скарби, що там лежали, а саме - охайно складені різнокольорові купюри. Задоволено усміхнувся. Закрив валізу і пішов вдягатись. Сів у свої шкіряне крісло. Перед довгою дорогою. І перед його очима з’явилась наступна картина:
    Жовтогаряче сонце. Пісок. Блакитне море. Пальми. Купа людей лежать на пісочку. А він, містер Орест Паперовий Долар, ходить у смокінгу по пляжу. Туди-сюди. Туди-сюди. А всі присутні відпочиваючі шепочуть: « О, це містер Орест Паперовий Долар, відомий бізнесмен зі Сходу! В нього купа грошей!» Всі по черзі підбігають до Ореста, просять із ним сфотографуватись, а він же добрий, нікому не відмовляє! Хоча міг скористатись слушною нагодою, адже за таку можливість кожен бажаючий просто повинен заплатити Оресту. Та хай вже! В нього, Ореста Паперового Долара, цих грошей, як зірок на небі!
    Раптом починає нав’язливо дзвонити телефон. Містера Орест деяку мить вагається: піднімати слухавку чи ні. «Підніму!» Хай всі бачать, який в нього гарнесенький телефон із чистого золота.
    - Містере Орест?
    Голос, який лунав із слухавки, був знайомий Оресту.
    - Так, це я! – обережно відповів банкір.
    - Це лейтенант Петрик Бувайлик! Ми знайшли пограбоване з вашого банку.
    - Знайшли?! – вражено перепитав містер Орест. Він аж підскочив зі свого крісла. Але ж..
    - Так. Знайшли. Чекайте на нас...
    - Так. Добре...
    Містер Орест поклав слухавку і відчайдушно затупотів ногами. Така операція зірвалась! Які були надії! Які сподівання! У-у – у ! «Як же я втомився!»
    З такою думкою містер Орест Паперовий Долар гепнувся у своє шкіряне крісло. Він знову був у своєму кабінеті. А його мрії, його міраж почав поволі зникати. Спочатку за хмарами заховалось жовтогаряче сонце, зникли пісок та пальми, почало висихати блакитне море...
    «Ні! Цього не може бути» - захвилювався містер Орест Паперовий Долар. «Байдуже, що вони там знайшли, в мене ж є квиток»
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 11:27 | Повідомлення # 60
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Пригоди Сніговичка (26-29,останній)


    Астронавти повертаються із подорожі.


    - Ну ось ми і вдома, – промовив Вітя. – Можемо виходити.
    «Зоряний» стояв на тому самому місці, де і годину тому, і навіть можна було припустити, що він взагалі нікуди не літав, але для справжнього мрійника все було цілком зрозуміло – політ завершився вдало. Всі астронавти успішно повернулись на Землю, сам корабель не постраждав, отож можна святкувати повернення!
    Щоправда, коли астронавти вибрались із «Зоряного» їх не чекав ані натовп зворушених громадян із квітами, не було також ні музикантів, ні журналістів. Натомість Сніговичок і хлопці побачили просто перед собою наших стародавніх знайомих: Сірого Вовчика, Лисичку –Сестричку та Ведмедя. Білий Заєць, як завжди, запізнювався. Сніговичок спочатку налякався, а потім подивився на своїх друзів, згадав, що він обіцяв їм бути хоробрим, мужнім, сильним, тож жодні Сірі Вовчики для справжнього героя не зможуть бути небезпечними.
    - Ну що? - крізь зуби промовив Сірий вовк. – Грошики будемо повертати?
    - Які ще грошики? – про всяк випадок запитав Сніговичок.
    - А ось ці! – показала правицею на червоний мішок Лисичка.
    - Слухайте, чого вам треба? – запитав Вітя. – У нас немає ваших грошиків!
    - У вас може і немає, а в нього -є.
    Хлопці здивовано подивились на Сніговичка. А дійсно ж, чого він тягає і з собою той мішок?
    Сніговичок заховав червоний мішок за спину, а відважним астронавтам сказав:
    - Вони злодії і звичайні бандити!
    - Єгеж! – зареготав Ведмідь. – ще й які!
    Ситуація ставала дедалі небезпечною. Компанія на чолі із Сірим вовком схоже була налаштована досить серйозно. Вони почали робити повільно, але впевнено рух вперед, до хлопців та Сніговичка. Астронавти ж відступати не збирались. Невже зараз почнеться бійка? Але ж сили були нерівними!
    Раптом сталась незвичайна подія. Із-за космічного корабля вискочив ще один наш знайомий - міліціонер лейтенант Петрик Бувайлик, який, як це можна побачити в нашій історії, завжди з’являвся тоді, коли ніхто і не чекав на його появу. Отож, він став біля хлопців, а бандитам cказав:
    - Ну, що, панове злодії! От ви і спіймались!
    - Братан Вовчику! Мені набрид цей борець за справедливість! – заричав Ведмідь.
    - І мені! – зарепетувала Лисичка.
    - І мені, - закричав Ледацюга, який тільки з’явився.
    - А ми вас не боїмося, – раптом сказав Сніговичок.
    - Правильно. – підтримав Петрик Бувайлик. – Тим більше, що ми тут не самі.
    Лейтенант Петрик Бувайлик витягнув телефон і закричав щосили:
    -Пане полковнику! Злодіїв оточено... так-так . ми готові почати захоплення .. Сержа-а-ант Гар-буз! Старший сержант Кочубей! Група оперативного реагування номер один! Приготуватись до артилерійського обстрілу! Група оперативного реагування номер два, приготуватись до рукопашної бійки, група оперативного реагування номер три, приготуватись до стрибків із гелікоптерів!
    - Ги- ги! – зареготав братан Сірий Вовк. – Це ми вже проходили!
    - Ги-ги-ги! - танцювали та тримались за животи Лисичка – сестричка та Ведмідь. -
    Група оперативного реагування номер один, номер два, ги-ги, номер три!
    - Яке жахіття! Як ми боїмося, ги-ги!
    Неочікувано злодії замовкли. Адже навколо заволала сирена, а звідусіль почали з’являлись насуплені люди у формі. Вони вибігали із-за «Зоряного», з’являлись із-за рогу найближчого будинку. Зрозуміло, що ніякого артилерійського обстрілу не було, та й гелікоптери не прилетіли. Але потреби у їх появі, як такої, і не було. Злодії було за мить оточено. Вони вже не сміялись, а лише спідлоба дивились на лейтенанта Петрика Бувайлика.
    Нарешті, неподалік від усіх присутніх зупинилась машина і звідти виліз кремезний чоловік із довгими рудими вусами. Він, як колобок, покотився до затриманих злодіїв, до лейтенанта Петрика Бувайлика, до астронавтів та Сніговичка.
    Це був легендарний полковник Затримайло – вчитель та наставник лейтенанта Петрика Бувайлика, який вирішив самостійно прийняти участь у захопленні надзвичайно важливих та небезпечних злодіїв. Заради такої надзвичайної події полковник Затримайло навіть лишив свій зручненький кабінет і виїхав на місце пригоди.
    - Всім мовчати! Стояти і не рухатись! – кричав полковник Затримайло. Він підскочив до лейтенанта Петрика Бувайлика і підозріло запитав:
    - Чому мовчимо? Мабуть є про що мовчати!
    - Так ви ж наказали!
    - Я? Коли? А-а.. дійсно наказав. Правильно. Можете говорити.
    - Доповідаю. Злодіїв, яких підозрюють у пограбуванні Дзеркального Банку, захоплено.
    - Хто підозрює? – здивовано запитав Затримайло. – Хто наважився?
    - Є..є.. ми.. тобто ви...
    - Гм. Ну. якщо ми... тобто я. то... добре.
    Полковник Затримайло побачив поряд із лейтенантом Петриком Бувайликом хлопців та Сніговичка і звернувся до них незадоволено:
    - Що, злодюги, як ви тільки могли! Такий Банк! Там в мене ж грошики зберігаються! А ви... До речі, - звернувся він вже до Петрика, - а чому вони такі.. якійсь.. маленькі?
    Ви що, погано їсте?
    - Пане полковнику, це ж діти!
    - Та бачу, що діти! Мене турбує питання, чому діти погано їдять?
    - Ми їмо гарно! – сказав Вітя. – Ми ж астронавти!
    - Пане полковнику, діти завжди так виглядають, вони ще не виросли!
    - Га?! Що ви наді мною знущаєтесь! Я знаю, як виглядають діти. Тобто знав. Раніше. А чому пішли у злодії? Важке... як його...дитинство?
    - Нікуди ми не ходили!
    - Лейтенанте Бувайлику! Поясніть мені будь-ласка, що тут відбувається, і чому вони кажуть, що не злодії!
    - Так онде справжні злодії! – показав Петрик на компанію Сірого Вовка.
    - Бачу. Я одразу зрозумів, хто тут справжній злодій, - обурено промовив полковник Затримайло. – Ну-с, де гроші?
    - У нас н-не має грошей.
    - Ми чесні громадяни.
    - Ось бачите. Немає у них ніяких грошей. Кого ви затримали? Якихось блазнів у новорічних костюмах! Героїв казок! – репетував Затримайло.
    - Самі ви блазні! – закричав у відповідь Сірий Вовк. – А ми - шляхетні злодії!
    - А-га! – заволав Затримайло. – Визнали свою провину!! Так-так-так. Так, де гроші?
    - Немає.
    - Я перепрошую, - раптом втрутився у розмову Сніговичок. - Грошей дійсно немає.
    І він витягнув із-за спини червоний мішок.
    На мить навкруги запанувала тиша.
    - Ось, – він розв’язав мішок, перевернув його і висипав на землю... ні не гроші... цілу кольорового конфетті!
    - Оттакої! – прошепотів Петрик Бувайлик.
    - Що таке? - закліпав очима полковник Затримайло, – куди поділись капітали?
    - Це все він! – закричали перевдягнуті злодії і почали показувати пальцями на Сніговичка.
    - Ну-с, і як це розуміти? – запитав Затримайло.
    - Друже, Сніговичку! Ти що, десь заховав награбоване?
    - Ні-ні. – заперечив Сніговичок. – Я нічого не чіпав. Все, як було.
    - Це ж.. виходить... що ми нічого не крали? - зраділи злодії.
    - Виходить, що так. – пробурмотів Петрик. – Але пограбування було... точніше не пограбування, а пограбоване... гроші ж зникли...
    - Отож і я кажу! – підтримав Сніговичок.
    - Шахраї! – закричали злодії. – що за країна така, вкрасти нічого не можна ... Ми будемо жалітися..
    - Уберіть оцих, - втомлено махнув рукою Затримайло. – нічого не розумію. Якась нісенітниця.
    - Єгеж. – погодився Петрик. - А може таки...- і він пильно подивився на Сніговичка.
    - Хто, оцей? – усміхнувся Назар Назарович Затримайло. – Ні-і –і. Як казав мій вчитель та наставник полковник Степан Степанович: «У розслідуванні треба звертати увагу на найдивніші речі, і вірити своєму першому враженню». Сніговичок, це звичайно –дивина, але я вірю, що він не винен.
    - Бо він вам сподобався? – поцікавився Петрик.
    - Ще б пак! – розсміявся Назар Назарович Затримало. - Я Сніговичкам завжди вірив.
    - Сніговичкам?!
    - А що? Знаєте, скільки в моєму дитинстві було ось таких гарнесеньких і кумедних Сніговичків? Та вони з’являлись на кожні зимові шкільні канікули!
    Петрик Бувайлик підтримав Назара Назаровича Затримайла:
    - А я теж вірю Сніговичку, а от щодо дивного.. і першого враження....- Петрик Бувайлик замислився і в подумках повернувся до того, з чого почалась ця детективна історія – до того, як він підійшов до дзеркального банку і потім піднявся на другий поверх і зайшов у кабінет містера Ореста Паперового Долара..... Петрик згадав, як той танцював на столі... чого було так радіти?
    - Все дуже гарно зрозуміло. Я, здається, знаю, де шукати награбоване.
    - Знаєш?
    Петрик витягнув телефон і за мить промовив:
    - Містере Орест? Це лейтенант Петрик Бувайлик! Ми знайшли пограбоване з вашого банку. Так. Знайшли. Чекайте нас, ми швидко приїдемо...
    Назар Назарович Затримайло усміхнувся собі у вуса. Подумав: «Моє виховання!». Кивнув Сірому Вовчику, Лисичці, Ведмедю та Білому зайцю і промовив:
    - Пішли, перевдягатись і перевиховуватись!
    Потім розвернувся і пішов до машини. Після цього кудись зникли і всі озброєні вояки.
    Петрик повернувся до хлопців та Сніговичка.
    - Ну що, хлопці, додому час збиратись?
    Астронавти Вітя і Федько подивились один на одного. Мовляв: «тепер можна і додому!»
    Сніговичок зітхнув. «Можна і додому, якщо є куди йти». А от куди йти йому, Сніговичку? Хіба що... у Казкове Місто! На запрошення Діда Мороза.
    - Що ж, - промовив Сніговичок, - можна і додому. Але мені ще треба знайти Юрася Крапочкіна.
    - Юрася? Цього бешкетника? – здивувався Петрик Бувайлик. – Знаю я його. І батьків Юрасевих знаю. Гарні батьки. А він же сам.... Ой, це ж Юрась шукав Сніговичка! І як це я не подумав! А ще детектив... Слухай Сніговичку, зараз попросимо полковника Назара Назаровича, і він допоможе, тим більше по дорозі це нам. Юрась живе тут неподалік..
    - А я знаю, мені Марія Григорівна допомогла! – похвалився Сніговичок. - А Юрася я цілий день шукаю. Навіть у «Старому Місті» шукав.. але там крім пана Тарнопольського та різних старовинних речей і не було нікого.
    - От дивак! – втрутився у розмову Вітя. – Звісно, крім Тарнопольського там нікого немає. То ж музей!
    - А Старе Місто – то ще і район такий у нас.
    - Точно, – кивнув Федько, – район. Є і Нове Місто, або ж БАМ. Онде в тій стороні. – махнув він рукою.
    - Правда?
    - Астронавти не брешуть! – з гідністю промовив Вітя.
    - І міліціонери теж, – додав Петрик Бувайлик.
    - А полковники – так ті взагалі - без того, щоб розказати якусь правдиву історію, взагалі жити не можуть! - промовив полковник Назар Назарович Затримайло, який за мить до цих слів повернувся до компанії і уважно слухав хлопців та Сніговичка. – так що, поїхали, а наш злодій нікуди не зникне, як казав мій вчитель та наставник полковник Степан Степанович: «не треба поспішати у важливій справі, а то можна встигнути».
    Ось так Сніговичок, нарешті, заспокоївся, адже тепер він вже точно знайде Юрася Крапочкіна...
    Так воно і сталось.
     
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Олексій Тимошенко
    Сторінка 4 з 5«12345»
    Пошук: