П`ятниця, 28.07.2017, 21:50
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Олексій Тимошенко - Дитячий світ






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 9084

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
    Сторінка 1 з 512345»
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Олексій Тимошенко
    Олексій Тимошенко
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:30 | Повідомлення # 1
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Олексій Тимошенко

    Прикріплення: 0653027.jpeg(8Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:31 | Повідомлення # 2
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Майстер


    У Місті Вільних Майстрів спекотно. Маленькі вулички були наповненні людським галасом, веселими розмовами та навіть співами, які з самого ранку порушили звичний спокій тих небагатьох городян, що з якоїсь причини не захотіли взяти участь у незвичайному дійстві, подарунку для всіх інших, більш активних прихильників мистецького життя Міста Вільних Майстрів.
    Ще вчора, в день буденний та сірий, в Місті було затишно та тихо. Напередодні ярмарку Майстри робили деякі приготування для демонстрації своєї роботи за останні п’ять років – час, подарований їм для творчих пошуків та натхненної праці над своїми ретельно виготовленими диво-виробами, свого роду шедеврами мистецтва. Затишок цей був дещо оманливий, бо кожен з Майстрів щиро хвилювався за долю свого витвору, за той слід в серцях городян, який залишиться після чуттєвого дотику до результату його роботи, за той відбиток яскравих вражень, що буде спливати в їхній пам’яті протягом наступних п’яти років.
    І от - почалося! Кожен Майстер зі своїми маленькими помічниками – хлопчиками чи дівчатками, коли ще ніч була за господиню, починав збиратися до ярмарку. Обережно, так, щоб анітрохи не зашкодити, у великий дерев’яний ящик він клав свій виріб, так само обережно виносив його на вулицю і разом із цілою процесією родичів та простих шанувальників повільно йшов до центральної площі Міста вкритої червоною бруківкою. Там, в урочистій атмосфері кожен Майстер займав своє місце в Кам’яному Колі, в якому розташовувались торговельні ряди; ставив на невеличкого стола свого дерев’яного ящика і чекав поки не з’являться городяни, чекав поки вони зможуть помилуватися результатом його кропіткої роботи, а Майстер - отримати насолоду від моменту передачі деяких своїх виробів (якщо їх було багацько!) в руки інших господарів.
    Насолода, як правило, в таких випадках підкріплювалася золотими монетами, що опускалися до глибоких кишень Майстрів. Що ж, дійсно вартісне підтвердження якості праці!
    Та найважливіше, що могло трапитися із Майстром на ярмарку - це те, що його шедевр міг бути обраним як найвеличніший витвір вільного мистецтва за останні п’ять років. А це така повага! Всі пам’ятають обранця минулого ярмарку Міста Вільних Майстрів: Майстер Теодор Повільний представив на розсуд глядачів та покупців, а також представників Ради Магістрів свого вишиваного рушника. Особливістю його було те, що малюнок, на якому було зображено гарний коней, неначе живий був! Коні ж рухались!
    Таємницю технології творіння такого рушника Теодор Повільний зберігає і до цього часу, та то його право, право вільного Майстра.
    Не зникає із пам’яті городян і переможець того ярмарку, що був десять років тому. За рік до навали Злодіїв з Далекого Міста. Знавці із найстаріших подейкують, що вони якраз і прийшли за цим чудернацьким витвором Майстра Міли Гладкого, за диво - телескопом, в якому, за чутками, що поширювались потім містом, можна було розгледіти обличчя жителів найвіддаленіших країн. Погані язики невдовзі белькотіли, що Майстер Міла Гладкий створив телескоп, у який заховав маленькі картинки, де зображені неіснуючі люди, неіснуючі країни. І справді, спробуй довести, що ти бачиш людей, що знаходяться десь далеко. Іноді не можна розгледіти людину, що знаходиться поряд, а тут цей телескоп... Щоб там не було, не змогли Злодії з Далекого Міста викрасти той шедевр. А ярмарок – процвітає. Значить – будуть нові творчі досягнення, буде радість та співи, буде життя!
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:31 | Повідомлення # 3
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Габріель з самого ранку знаходився в якомусь дивному стані. Не можна сказати, що він хвилювався, адже неспокій рідко знаходив притулок у його душі. Очікування... Так-так. Воно таки його трохи зачепило...
    Габріель сидів на маленькому дерев’яному стільці у невеличкій майстерні Соли Простого і намагався зосередитись на своїй роботи, яка останнім часом, а саме зо два місяці захопила його в полон, і в якій він знайшов для себе ту частку звичайного щастя, за яке багацько самих людей віддали б чималу купу своїх скарбів. Габріель намагався полагодити чергового механічного годинника, принесеного ще вчора сусідкою, тітонькою Еліною.
    Пальці його довгих худорлявих рук вправно досліджували будову годинника. Ось він – шматок заліза - маленький цвях, що якимсь чином потрапив в середину коробки і порушив механічну гармонію. Габріель поклав цвяха на долоню і пильно подивився. „Ач! Така дрібниця може зіпсувати механічне життя!” Він ще не знав, що життя псують саме дрібниці, надто ті, які з’являються за допомогою інших людей. Та Габріель не мав ще - ані великого життєвого досвіду, ані якихось думок щодо природи людини, ані спостережливих очей, отож він і не міг знати, що цвях потрапив у годинник з волі племінника тітоньки Еліни, Тали Рудого, того бешкетника, який часто псував усілякими дрібницями життя, але не годинника, а своєї улюбленої тітоньки. Так іноді буває – найбільшу шкоду люди чомусь завдають своїм близьким, можливо тому, що ті не чекають такого підступного вчинку.
    Цвях маленький, а шкода велика. Пошкоджено складний механізм.. Габріелю на мить стало боляче.
    Раптом двері майстерні відчинилися і на порозі виросла кремезна постать Соли Простого, вже немолодого, але ще жвавого чоловіка з блакитними, як синь неба, очима. Майстер трохи хвилювався, адже сьогодні був дуже відповідальний день і Сола мав надію, що цього разу доля буде поблажливою до нього і Магістри роздивляться його роботу. І оцінять.
    - Габріелю, ти готовий?
    - Так, Майстре.
    Цвях вже лежав у кишені, а годинник працював – хіба це не ознака того, що прийшов час?
    - Ну добре, за двадцять хвилин виходимо.
    - Так, Майстре, - повторив Габріель. І хвилини почали танути…
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:31 | Повідомлення # 4
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Гурт людей, одягнутих у різнокольоровий одяг, повільно плив бруківкою Північної вулиці у напрямку Старовинної Площі, на якій знаходилося Кам’яне Коло. Очолював веселу процесію Майстер Сола Простий. Він йшов попереду компанії, як і личить Майстру, претенденту на визнання та народну любов. Одразу за ним, ховаючись за широкою спиною Майстра, йшов Габріель, і тільки потім, відстаючи кроків на десять, плентались усі інші шанувальники – безтурботні, щасливі та сповнені радості, що випромінювалося навсебіч за допомогою усмішок, галасу та тихенького співу. Ще б пак! Нарешті Сола Простий ретельно та надійно підготувався до зустрічі із Магістрами. А це значить, що у випадку перемоги Соли, всі наближені до нього люди теж не будуть ображені.
    Невдовзі компанія вийшла на перехрестя вулиць Рожевої та Залізної Квітки і зупинилась, адже з іншої сторони, з далеких південних кутків міста рухалась процесія шанувальників творчості майстра Локса Ретельного. Сам Майстер впевнено міряв великими кроками вулицю, а людей за ним було разів в чотири більше аніж у Майстра Соли. До того ж, подейкували, що цього разу у Ретельного справжній шедевр, і що в Магістраті давно вже визначили, кому віддадуть перемогу, кого відзначать на традиційному ярмарку Вільних Майстрів.
    «Що ж, так часто буває, - подумав Сола Простий, - переможця часто шанують не за його перемогу, а за поразку..» Всі знали, що у Ретельного у Магістраті був на службі його брат, а це ж рідна кров як не кажи.
    Сола Простий зупинився і втупився очима прямо у Майстра Локса Ретельного. Деяку мить вони мовчки дивились один на одного.
    - Вітаю вас, Майстер Сола Простий, - промовив Локс Ретельний.
    - Вітаю і вас, Майстре.
    - Наші шляхи сьогодні знову перетнулися?
    -У кожного свій шлях.
    - І мій шлях сьогодні пролягає до Старовинної Площі.
    Майстер Локс розвернувся до своїх людей і гукнув щосили:
    - Гайда за Майстром Ретельним!
    І вся процесія рушила за ним.
    Через декілька хвилин рушив і Сола Простий.
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:32 | Повідомлення # 5
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Усі Майстри сьогодні зібрались на Старовинній Площі у Кам’яному Колі. Вже декілька годин вони демонстрували результат своєї невтомної праці за останні п’ять років, уже декілька годин мешканці міста, і особливо представники Магістрату, могли милуватися їхніми шедеврами. Серед виробів, вартих уваги, можна виділити: Скляне Місто – маленьку модель Міста Вільних Майстрів склодува Локі Безпечного, Музичну Коробку Анрієля Спокійного, Чарівне Взуття Найди Веселого.
    Задоволеними були жителі міста, враженими були Магістри. Та найголовніше дійство чекало всіх присутніх ще попереду. Два давніх друга, що пізніше перетворились на ворогів, Сола Простий та Локс Ретельний залишились в Кам’яному Колі і поглядали один на одного, в очікуванні чогось незвичайного, але як і раніше, майстерно зробленого. І от нарешті, Локс Ретельний, кремезний чолов’яга з сивим волоссям, зробив крок вперед і впевнено почав:
    - Вельмишановні жителі міста, вельмишановні магістри. Я натхненно працював останні п’ять років над чудовим, неперевершеним твором. Нарешті, я може представити на ваш розсуд... – Локс зробив паузу, розвернувся до тієї компанії, з якою прийшов на Площу, махнув рукою і урочисто промовив:
    -Це мій твір.

    Чоловік з десять шанувальників майстра, напруживши м’язи рук, винесли в самий центр кам’яного Кола громіздкого чорного ящика. За мить Майстер смикнув за мотузку, яка була запорукою його цілісності, і ящик розсипався як паперовий будиночок.
    В центрі Старовинної Площі стояв Механічний Звір.
    * * *
    Люди, що зібрались на Старовинній Площі на мить перетворились у камінь. Погляди шанувальників мистецтва Вільних Майстрів були прикуті до чудернацького виробу Локса. Вперше в Кам’яному Колі з’явився такий шедевр.
    - Локс Незвичайний! – пролетіло між людьми. – Локс Великий!
    - Диво – звір... диво-звір....
    Звір і дійсно вартий був уваги. Зліплений з найкращого заліза, що після ретельного обробку блищало на сонці як срібна монета, з могутніми лапами, на яких загрозливо грали кігті, з великою залізною головою із закритими очима. На спині Звіра громіздкою конструкцією був складений якийсь механічний пристрій. Було тут на що подивитись!
    Раптом натовп сколихнувся як одна могутня сила.
    Очі у Звіра відкрились. Спина у Звіра вигнулась. Кігті у Звіра зарухались. Звір прокинувся!
    Люди, що стояли на Площі, не на жарт захвилювались. І не даремно. Звір захитав механічною головою, підняв механічні лапи та стрибнув кішкою вбік. Де й поділася його громіздкість та непорушність! Розвернувся Звір, огледів людство, що завмерло в очікуванні лиха. Посміхнувся Звір і всі побачили гострі як лезо ножа зуби. Залізні.
    - Тікайте! – понеслось поміж людьми. – Сховаймось від Звіра!!!
    Почалася паніка. Закричали люди, заревла юрба, вмився страхом людей Звір.
    - Габріелю!! – тільки і встиг крикнути майстер Сола Простий, перш ніж вони загубили один одного в коловороті людських тіл. Вискочив було із натовпу Майстер Локс Ретельний і спрямував до Звіра.
    -Айгоне, стій!!! Це тобі каже твій Господар..
    Не встиг закінчити свою промову-наказ Майстер. Відкинув його Звір як маленьку іграшку вбік. Ще більше закричали люди, ще більше зарухалась юрба. А перед Звіром залишився стояти Габріель.
    Юнак швидко глянув на Звіра і закричав:
    - Ну то, що, Звіре? Спробуй, дістань мене!
    І Габріель щосили побіг в інший бік від людей, туди, де було трохи місця для небезпечної розваги. Заревів Звір, затупотів лапами. Заграли кігті, заблищали очі, зарухався, звиваючись змією, важкий механічний хвіст, вкритий голками. Побіг за Габріелем Звір.
    Раптом сталось диво-дивне. Юнак зупинився, розвернувся, став на одне коліно і щосили махнув рукою. Для тих людей, що знаходилися від Габріеля далеко, це був всього лиш незрозумілий жест – паніка та страх і не так ще грали із жителями! Та схоже Габріель знав що робив.
    Звір охрипло заревів, затупцював на місці, і над силу зробив декілька кроків вперед. І з кожним кроком сила його життя зникала, з кожним кроком рухи його ставали все повільнішими.
    Нарешті, Айгон – Механічний Звір, зупинився, і... розсипався, перетворився на купу металевого брухту...
    Повільно збирались люди навколо залишків Механічного Звіра. Звідкись прийшли Магістри, повернулись усі Майстри. Прийшов і Сола Простий. Мовчки дивились вони на Габріеля, що сидів на тій конструкції, що декілька хвилин назад звалася Айгоном - Механічним Звіром.
    Габріель сидів, опустивши голову, оточений коліщатками, трубками, залізними паличками та іншим механічним причандаллям.
    - Габріель Незвичайний! – пролетіло між людьми, – Габріель Великий!
    Габріель підняв голову і подумав:
    “Дивна річ, це життя! Те що одних може врятувати, інших просто знищує!”.
    Сола Простий вийшов із натовпу і голосно промовив:
    - Вельмишановні жителі міста, вельмишановні Магістри. Я натхненно працював останні п’ять років над чудовим, неперевершеним твором. Нарешті, я може представити на ваш розсуд. Це Габріель. Мій учень, що досяг неперевершеної досконалості у знанні механіки. Ви звичайно здивуєтесь, мовляв, Сола Простий придумав цього разу собі забаву - привів хлопчака і представив його як результат своєї праці. Не заперечуючи сказане, додам лиш, що я цього разу дійсно вирішив відійти від загальних правил устрою та життя Міста Вільних Майстрів. Габріель – мій вихованець, людина, що протягом багатьох років переймала досвід Майстра. Він не витвір Майстра, він і є Майстер Механічних Справ. Ну, а я, Сола Простий, лишаю своє заняття, тепер ви маєте нового Майстра... Габріеля Сміливого.
    Жителі Міста вільних Майстрів бурхливими оплесками та схвальними криками зустріли останні слова Соли Простого. Магістри теж не стояли осторонь неочікуваної події. Дивуватись тут нема чому – переможця часто шанують не за його перемогу, а за своє врятування. Тож коли Магістри запропонували Габріелю прийняти подарунок від Міста на знак визнання та шанування, він не відмовлявся і попросив ту річ, яка була йому цікавою та необхідною. Це був телескоп, за допомогою якого можна було розгледіти обличчя жителів найвіддаленіших країн, а може й картинки, на яких були зображені неіснуючі люди, неіснуючі країни...
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:32 | Повідомлення # 6
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Наступного ранку від Північної Брами Міста вирушив у дальній шлях юнак Габріель – Майстер Механічних Справ. Перед цим він довго розмовляв із своїм вчителем і вони разом таки дійшли порозуміння. Вчитель відпустив свого учня.
    Габріель деяку мить дивився на місто, намагаючись запам'ятати його маленькі вулички вкриті бруківкою, кам’яні будинки із золотим дахом та розташування зірок на небі. Вдихаючи свіже повітря, Габріель думав про те, що на нього невдовзі чекають зустрічі із неіснуючими людьми, жителями неіснуючих країн...
    Поряд із Габріелем йшла істота, побачивши яку звичайна людина здивувалась би. То була Механічна Собака Габріеля, яку він створив із залишків Механічного Звіра та деяких годинників, що лежали у майстерні. Про самого Звіра Габріелю тепер нагадував хіба що маленький цвях, а також те, що його використання може бути прикладом того, як одним предметом можна когось врятувати, а когось і знищити. Механічного Звіра він знищив...
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:33 | Повідомлення # 7
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Сірко




    В одному дворі жив собі песик Сірко. Невеличкий, білявенький, а чорним було тільки вухо. А от голос у Сірка – мов дзвіночок! Спочатку Сірко навіть не знав, що в нього такі незвичайні здібності є. Коли ж півник Заспівайлик, який у дворі іноді давав усім бажаючим приватні уроки музики, одразу підмітив, що у Сірка «просто музичні здібності» і що його чекає « гарне музичне майбутнє». Звісно, якщо Сірко не вагаючись звернеться за допомогою до самого півника.
    Сталося це так.
    Якось після сильної зливи виліз Сірко зі свої будки і да-а-вай стрибати по калюжам. Стриб - скок, стриб - скок. Враво - вліво. Вверх-вниз. Аж раптом зупинився Сірко. Побачив, що із калюжі визирає незнайомець. У нього був чорний носик, злякані оченята, а одне вухо - чорне.
    - Гав! - сказав Сірко незнайомцю. Аж бачить – а той теж відповідає. Повторює за Сірком.
    « Він ще знущається наді мною!» - подумав Сірко і продовжив:
    - Гав, гав, гав!
    Нарешті Сірко зрозумів, що незнайомець у калюжі – то ж є він сам!
    Замахав хвостом Сірко.
    - Гарний у вас голос! – почув він раптом. Це говорив півник Заспівайлик, який сидів на паркані.
    - У мене в молодості теж був такий гарний голос.
    - Ви теж гарно казали «Гав?» - здивувався Сірко.
    - Та ні. Я співав. Не так як зараз. Я у консерваторії тоді навчався. А вам, друже, треба вчитись, тренувати голос.
    Після цієї розмови Сірко, де тільки міг, намагався продемонструвати свої музичні здібності.
    Ось так прокинувся він одного ранку, виліз із будки, роззирнувся довкола - бачить лежить перед дверима будинку кіт Васька. Спить. Гріється на сонечку.
    Сірко обережно підійшов і як гаркне:
    - Гав!
    Кіт Васька як підстрибне, як занявчить! Злякався Васька, впав на землю і нумо тікати.
    Сірку ж весело. Радіє, що голос у нього, мов дзвіночок.
    Біжить Сірко далі. Ось сидить качка Трясогуска. Поважна така, замріяна. Сірко і тут, не вагаючись:
    - Гав!
    Захвилювалась качка Трясогуска, захлопала крилами. Побачила Сірка і каже йому:
    - Що за нахаба!
    Сказала і відвернулась від нього.
    А Сірко подорожує далі.
    Тихенько підкрався до старого песика Бровка, що дрімав біля колодязя.
    - Гав!
    Відкрив одне око Бровко. Подивився. Відкрив друге. Повільно піднявся і схиливши голову пішов собі геть. Старий він вже був. І тихий.
    - Гав! Гав! – підскочив Сірко до братів –горобців, які стрибали по землі і збирали зернятка.
    - Ой! Ой! - зацвірінькали брати –горобці, злетіли у повітря.
    Аж бачить Сірко, сидить на паркані півник Заспівайлик, очі закрив, щось про себе наспівує.
    - Гав! Гав! Гав!
    Ледь не впав з паркану від несподіванки півник Заспівайлик. Насупився.
    А Сірко побіг далі. Вибіг з двору. Біжить по вулиці. Шукає, кому б іще показати, які він гарні музичні здібності має. Бачить – лежить біля сусідського двору якийсь незнайомий песик. Сірко раніше ніколи не вибігав зі свого двору, то ж він і не міг знати, що це лежить Пірат – дуже небезпечний і невихований пес.
    Підкрався Сірко і знову почав:
    - Гав! Гав! Гав!
    Сталась тут несподіванка. Незнайомий пес як підскочить, одразу наїжачився, як заричить на Сірка. Злякався Сірко. Розгледів незнайомця - песик виявився великим, патлатим. Зуби гострі, блищать на сонці. Лапи – здоровенні, хвіст покручений.
    - Г- а - в! – сказав песик. І стрибнув до Сірка. А той тікати. Біжить, скиглить, музичні здібності одразу зникли.
    Забіг Сірко у свій двір. А пес не відстає. Теж у двір заскочив! От-от наздожене Сірка.
    Що ж робити?
    І тут назустріч непроханому гостю звідкись вискочив старий пес Бровко, як лев той ричить. Захищає, значить, Сірка. Із паркану злетів півник Заспівайлик, голосно співає, не гірше ніж тоді, коли навчався у консерваторії. З дерева зістрибнув кіт Васька. Грізно нявчить. Прилетіла качка Трясогуска і брати –горобці. Теж намагаються захистити Сірка. Бачить Сірко – така справа, і собі приєднався до гурту. Отак спільними зусиллями і відігнали нападника Пірата.
    А Сірко потім голову схилив і каже:
    - Вибачте мені, друзі, я себе поводив нечемно!
    Усміхнулись мешканці двору.
    А старий Бровко сказав, що допоможе розвинути Сірку музичні здібності, бо: «голосно казати «Гав!» - це є справжнє мистецтво...»
    Прикріплення: 9154629.gif(4Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:34 | Повідомлення # 8
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Про Вусокрута та Крутивуса.


    Про Вусокрута


    Був –не був, та кажуть люди, що був, чоловік один. Звали його Вусокрут. Дуже він був веселим, запальним та дуже любив всяку роботу. А ще були в нього довгі покручені вуса, які він кожного дня обережно розчісував чималим дерев’яним гребінцем. Ця приємна справа допомагала йому під різних життєвих негараздів. Отак, якщо, станеться лихо, і врожай увесь загине від непогоди, сяде тоді Вусокрут і почне гребінцем вуса вичісувати. Спочатку правий, потім лівий. І одразу щось придумує: « а що ж, можна ж і рибалчити!»
    Одного разу Вусокрут йшов по селу. Дивиться –біжить на зустріч чоловік один, вуса маленькі, тендітні.
    Думає Вусокрут:
    «Як то йому живеться з такими вусами, це ж і зробити нічого не можна!»
    А чоловік біжить собі, та ще й кричить:
    - Рятуйте, люди добрі!
    -Стій! – каже Вусокрут. – Чого репетуєш?
    Зупинився чоловік. Каже:
    - Женуться за мною люди негарні, жадібні!
    - Не люблю жадібних людей, – промовив Вусокрут.
    - Отож і я кажу.
    Дивиться Вусокрут, а у чоловіка за спиною мішок чималий, добра там напевно багацько.
    - А ти чоловіче, напевно ж не жадібний?
    Вусокрут навкруги роззирнувся і бачить, що в далечині гурт людей з’явився. Біжать-поспішають. Кричать.
    Захвилювався чоловік з мішком. Продовжує Вусокрут:
    - То ж не жадібний?
    -Ні, - каже чоловік. – не жадібний.
    - Так може поділишся добром своїм, що за спиною?
    - А чого ж не поділитися, - сказав чоловік. І витягує з мішка ... курку.
    - Гарна курка, – каже Вусокрут, - і справді, не жадібний.
    - Ой, не жадібний. –відповідає чоловік.
    Хвилюється чоловік, озирається.
    Продовжує розмову Вусокрут:
    - Може, чоловіче добрий, ти мені ще щось подаруєш, бо ти ж наче не жадібний...
    - Ні, - підтверджує чоловік, - не жадібний.
    Сказав і витягнув з мішка... гуску.
    - Гарна гуска, – каже Вусокрут, - вдвічі не жадібний.
    - Кажу ж не жадібний!
    Тільки хотів чоловік той йти далі, як Вусокрут знову каже:
    - Слухай чоловіче, як ти такий добрий, то може віддаси мені увесь мішок? Ти ж ніби не жадібний?
    Бачить чоловік – нікуди діватись. З одного боку люди біжать жадібні, які не люблять зі своїм добром розлучатись, а з іншого – Вусокрут із довгими та покрученими вусами. Що робити?
    Віддав мішка Вусокрутові, а сам давай тікати!
    Тут і люди прибігли, вгледівся Вусокрут, аж це його знайомі хлопці, що проживають далеко в кінці села. Вуса у всіх довгі. Гарні. Кажуть вони Вусокрутові:
    - Що ж ти, чоловіче, злодія не зупинив, не спіймав?
    Відповідає Вусокрут:
    - А чого ж його ловити, він усе віддав сам. Бо чоловік він виявляється – не жадібний!
    Віддав Вусокрут награбоване, а люди зраділи, і щиро йому подякували...
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:34 | Повідомлення # 9
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Як Вусокрут зустрів свого друга Крутивуса.


    Якось вранці зустрів Вусокрут свого друга Крутивуса і говорить:
    - Друже, Крутивус! Добре, що я тебе побачив. Мені тут сон наснився незвичайний.
    - Сон? – питає Крутивус.
    - Єгеж. Уявляєш, бачу я у сні тебе і твої довгі та покручені вуса. І знаєш, все як зараз: ранок, сонечко світить, пташки співають.
    - А чого ж гарний сон.
    - Отож і я кажу.
    - А далі що?
    - А далі ти мені кажеш:
    «Друже Вусокрут, давно тебе не бачив, хочу тобі подарунок зробити!»
    - Та ти що! – закричав Крутивус. – Не може бути!
    - Так і я кажу: не може бути!
    - А я?
    - А ти кажеш: «Геть давно не бачив, от, якщо не приймеш від мене подарунок, зле стане одразу мені».
    - А ти що?
    - А я - що.... Пожалів тебе, страждальця. Тут ти витягуєш чудові чоботи.
    - Чоботи?
    - Єгеж. Я звичайно відмовлявся, та прийшлось забрати. А потім ти і кажеш....
    - Що, ще не все?!
    - Кажеш мені: «Друже Вусокрут, як проснешся, то при зустрічі зі мною нагадай, що я тобі хотів ще віддати свого кожуха.» Так от я тобі і нагадую, щоб ти віддав мені свого кожуха!
    - Оце так, – взявся руками за голову Крутивус, – треба таке пообіцяти! Що ж робити?
    - Ох і не знаю, мені звичайно незручно, але ж ти обіцяв...
    - Ну, добре, - раптом вирішив Крутивус, - давай завтра зустрінемось, на цьому самому місці. Принесу те що обіцяв.
    Так і домовились.
    Наступного ранку прибіг Вусокрут на місце зустрічі. Хвилюється, думає, як кожуха буде міряти.
    Аж дивиться – йде Крутивус. Усміхається, в гарному настрої. Фізія аж світиться. Підійшов до нього і каже:
    - Вітаю тебе, друже Вусокрут.
    - А де кожух? – питає той.
    Відповідає Крутивус:
    - Знаєш, сталась зі мною така історія. Приготував я ввечері кожуха. Ліг спати. І бачу сон. Ніби зустрічаємось ми з тобою на цьому самому місці, ти такий радісний, оце як зараз. Я тобі кожуха даю.
    - А чого ж гарний сон.
    - Отож і я кажу.
    - А далі що?
    -А ти мені кажеш: « Друже Крутивус, не треба мені кожуха!»
    - Та ти що! – закричав Вусокрут. – Не може бути!
    - Ото і я кажу. А ти мені:
    «Я походив у твоїх чоботах, хочу повернути».
    - Гарні були чоботи!
    - Гарні. І ще кажеш: «А за те, що ти не відмовився дати мені чоботи, я хочу тобі дарунок зробити...
    - Та невже?!
    - Єгеж. «Хочу, - кажеш, -подарувати тобі коня...».
    - Ко-ня?
    - Коня. Отого свого найкращого, чорного. І попросив мене, як тільки ніч із собою сон забере, і ми зустрінемось, нагадати про обіцянку. Так я от нагадую. Про коня.
    Взявся за голову Вусокрут. Треба ж, таке наобіцяти!
    Нарешті він каже:
    - Знаєш, Крутивусе, а може не варто довіряти отим снам, бо таке один одному можна пообіцяти – за все життя не віддаси!
    - А що, - каже Крутивус, - що вірно, то вірно!
    Так і домовились.
     
    natalya-gurkinaДата: Вівторок, 25.03.2014, 18:35 | Повідомлення # 10
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Як Вусокрут і Крутивус урятували гарну людину


    Немає краще від людей, що вміють зробити у своєму житті щось по-справжньому вартісне. А особливо, якщо у цих людей довгі і густі, та ще й покручені вуса. Ось саме таким хлопцем і був Вусокрут. Жив він у одному гарному селі, в якому проживало багацько вусатих чоловіків, теж непоганих хлопців. Якось йшов Вусокрут по берегу річки і бачить, що йде по протилежному березі чоловік один, Крутивус. Як ви зрозуміли, він теж був здатен у своєму житті зробити щось по-справжньому вартісне.
    - Агов! Крутивусе! – закричав Вусовкрут.
    - Агов! Вусокруте! – закричав Крутивус.
    Зраділи один одному вусаті хлопці.
    - Як життя? – репетує Вусокрут.
    - Нічого! – відповідає Крутивус.
    А розмовляти ж незручно. Весь час кричати ось так не будеш. Дивиться Вусокрут, а місток через річку далеко, якщо поміряти вусами, то вусів чоловіків всього села не вистачить. «Ні, - думає Вусокрут, - то далеко» . Пригледівся – човен стоїть біля берега. А хлопець він розумний, в човен заскочив, весла вхопив і давай гребти. Тільки вуса за вітром і гуляють! Але і Крутивус - хлопець з вусами не короткими. Теж десь знайшов човен і теж давай гребти. Так сердешні працювали, що за мить опинились біля протилежного берега. Дивляться один на одного. Місцями, значить, бідолахи помінялись. І знову розмови немає.
    «Овва!» - подумав Вусокрут, знову вхопився за весла, і за мить знову опинився біля протилежного берега. А Крутивус - ні, щоб зачекати друга, теж байдиків не бив, веслами молотив по воді. Знову помінялись місцями хлопці.
    Плюнули хлопці, біда одна з цими човнами. Стрибнули у воду – спочатку Вусокрут, а потім і Крутивус. Пливуть один до одного. Зустрілись. Усміхаються.
    -Ой! – раптом закричав Вусокрут. Вода холодною виявилась, усі м’язи у вузол стягнуло, руки –ноги не слухаються. Що ж робити? І Крутивус розгубився, тільки зуби й цокають. Вода від їхнього тремтіння з берегів почала виходити. Почало хлопців на дно річки тягнути. Біда – та й годі!
    Вусокрут очі заплющив, силами збирається. Про себе забув, а про Крутивуса думає, хвилюється за нього. Хлопець же молодий, життя ще бачив мало. Ні, робити щось треба! І Крутивус туди ж – думає, що Вусокрут в скрутну ситуацію потрапив. Без нього не виплутається.
    І раптом, не домовляючись між собою, ( холодно ж!) обхопили хлопці один одного своїми довгими вусами ..і давай із води витягувати... так і врятували один одного. Вусами.
    Ось так Вусокрут врятував гарну людину. І Крутивус теж. Раділи потім дуже.
    Більше у холодну воду домовились не лізти.
     
    natalyagurkinaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 10:29 | Повідомлення # 11
    Admin
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3137
    Репутація: 0
    Лист до Святого Миколая

    Любий Миколайчику! Пише тобі цього листа маленька та геть цікава дівчинка - лялька Даринка. Я довго вагалася чи варто звертатись до тебе за допомогою, аж ось нарешті наважилася (до кого ж іще звертатися в такій важливій справі?). Любий Миколайчику! Я знаю, що ти можеш творити справжнє диво, даруючи дітлахам різні подарунки. Та прошу я не для себе, адже почуваюсь й так добре в цьому гарненькому, сповненому галасу та різноманітних пригод іграшковому містечку (ну, хіба що трішки б твоєї уваги, і щоб в тебе вистачило терпіння дочитати мого листа до кінця!).
    Містечко наше знаходиться в магазині пана Тадеуша, кремезного сивого чоловічка із хриплим голосом. Пан Тадеуш дядечко файний, він дуже любить дітей та свою дружину Галинку. Якби ти приніс йому трішки онуків... було б непогано, бо він часто бідкається, що не вистачає йому в житті дитячого галасу. А ще він говорить, що його змучили вже варвари із Податкової Служби та якийсь радикуліт. Може хай вони забирають той радикуліт?
    Ще було б чудово, якби ти приніс трішки здорового глузду Вартовому Солдату нашого міста, бо він аж занадто пильно нас охороняє. Особливо вночі. До самого ранку ходить між різнокольоровими будиночками та все кричить: «Всім спати. Не порушувати відпочинок жителів Іграшкового міста!!». А потім цілий день спить.
    Можна було іще подарувати трішки доброзичливості та обережності воякам Зоряного Загону нашого містечка. Останнім часом їм так хочеться воювати, що без відпочинку вони проводять тренування, поціляючи пострілами із іграшкових гармат по своїм мішеням. Щоправда все більше вояки стріляють повз цілі, і можуть зруйнувати навіть будиночок, в якому тільки ляльки і живуть.
    Приніс би ти ще трішки звичайних думок для нашого Розумного Хлопчика (Знайки - Зазнайки), який іноді так висловлюється, що важко зрозуміти про що йдеться. Ще можна було б попрости щоб головним страховиськам нашого міста – Людині-Павуку, Темній Жабокиці, Червоній Свині, Рудому Трансформеру та іншим китайським емігрантам трішки якоїсь елегантності та хоча б якогось пристойного вигляду.
    Можна було принести щось необхідне і іншим, не менш цікавим іграшкам нашого містечка - Ляльці Барбі та Лисій Ляльці, Чарівному Паротягу та Жовтому Барабану, Блакитному Літаку, Пазлам, Братам – олівцям, Качці, що говорить, Рожевому Слоненятку та іншим.
    Але я, любий Миколайчику, турбую тебе от чому: іноді (дуже рідко) з’являється в магазині пана Тадеуша симпатична втомлена жіночка, а з нею маленька дівчинка з великими блакитними очима. Я вже знаю, що дівчинку звуть Таня. Їй вже три рочки. Так казала втомлена жіночка: « Таня, ти вже доросла, тобі вже три роки, і потім, в тебе вже є лялька. Краще давай візьмемо щось інше, не таке дороге». Але я ж бачу, що нічого іншого Таня не хоче, особливо когось із китайських емігрантів, та й зупиняється вона якраз біля найкрасивіших іграшок, жителів нашого міста, сумно дивиться і смикає маму за руку. Миколайчику, може ти можеш зробити так, щоб у Тані на твої свято з’явився хтось із нашого міста, але такий, щоб їй подобався. Я звичайно можу підказати, хто саме належить до таких щасливчиків (наприклад, одна дуже гарненька і геть цікава лялька, дуже, як каже пан Тадеуш, «коштовна іграшка»), але думаю, що обирати звичайно вже тобі.
    А містечко у нас і справді чудове. Так що будеш десь поряд - заходь в гості. Ми покатаємо тебе на Чарівному Паротязі і будемо пити чай із майже справжніх чашок, а потім ти попрямуєш далі, адже в тебе ще багато-багато роботи...

    Даринка

     
    BilenkaДата: П`ятниця, 21.11.2014, 10:29 | Повідомлення # 12
    Група: Видалені





    Бомба.... Ех... Миколайчику...
     
    ГістьДата: П`ятниця, 21.11.2014, 10:29 | Повідомлення # 13
    Група: Гости





    Дякую, пані Bilenka!

    Олексій

     
    ГістьДата: П`ятниця, 21.11.2014, 10:29 | Повідомлення # 14
    Група: Гости





    Quote (Гість)
    Дякую, пані Bilenka! Олексій

    за що?
     
    ГістьДата: П`ятниця, 21.11.2014, 10:29 | Повідомлення # 15
    Група: Гости





    dry класс biggrin biggrin biggrin biggrin biggrin biggrin biggrin biggrin biggrin biggrin

    Додано (05.11.2009, 19:02)
    ---------------------------------------------
    дуже, прикольно !!!!!класно придумали!!!!!!я в за biggrin хваті!!!!!! smile

     
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Олексій Тимошенко
    Сторінка 1 з 512345»
    Пошук: