Тая Цибульська - Дитячий світ
Субота, 03.12.2016, 12:37
Наталя Гуркіна: казки, загадки, вірші для дітей...

 Тая Цибульська - Дитячий світ






.

Скільки Вам років?
Всього відповідей: 8640

Пошук

ДІТИ

  • Детдома Украины

  • [ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
    Сторінка 1 з 212»
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Тая Цибульська (Полтавська обл., місто Кременчук)
    Тая Цибульська
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:28 | Повідомлення # 1
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Таїсія Цибульська
    Полтавська обл., місто Кременчук
    
    САЙТ
    

    
    Прикріплення: 1250200.jpg(44Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:31 | Повідомлення # 2
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Снiговик



    Як чудово їхати по зимовій дорозі, обганяючи вітер і насолоджуючись швидкістю! Сніговик вправно крутив кермо своєї нової Супер-тачки останньої моделі, і весело наспівував:
    - Я крутий Сніговик,
    Поступатись я не звик!
    Утікайте геть з дороги,
    Якщо бережете ноги!

    Налякані горобці й синички ледь встигали випорхнути з-під колес! Та Сніговик, не звертаючи на них уваги, лише додавав швидкості! І все було б гарно, якби не ожеледиця… На повороті Сніговик не впорався із керуванням і злетів у глибокий яр!
    - Ой-ой-ой! – залементував він, - моя тачечка!
    Сніг стовпом злетів уверх, коли Супер-тачка з розгону в’їхала у велику кучугуру і там, нарешті, зупинилася. Вилізши із машини, Сніговик схопився за голову і забідкався, - Бідна моя тачечка! Як же я тепер дістануся до Снігової Королеви?! Я запізнюся на прийом і не бути мені більше Сніговим міністром!!! Ой-йой-ой!
    Сніговик спробував вибратися з яру, але де там! Він спотикався, ковзав і з’їжджав донизу. Аж тут зверху почулося тупотіння і на краю яру з’явився вовк.
    - Гей, ти! – пронизливо заверещав Сніговик, - Ану мерщій витягни мене звідси!!!
    Вовк лише хмикнув, - То он кого до нас занесло, самого Снігового міністра! Сам виберешся! – і вовк подався своєю дорогою. А Сніговик залишився сидіти в засніженому яру, лише вітер був йому за компанію. Вже й обід минув, а бідолашний міністр усе чекав порятунку, і дочекався. Зверху почувся чийсь голос, що наспівував якийсь модний куплет, а за хвилину з’явився і сам виконавець. Це був Лис Микитович, котрий після обіду вийшов прогулятися.
    - Агов, Лисе! - привітніше ніж минулого разу,звернувся Сніговик, - Мерщій витягни мене звідси, я тобі дам грошей, у мене рахунок на мільйон морозиків! Давай швидше, бо я запізнююся до Снігової Королеви!
    - Еге ж, - мовив Лис, - погану вдачу Снігового міністра всі знають! Я тебе витягну, а ти мене за це ще й до в’язниці запроториш! Е,ні! – та й пішов собі далі.
    Ось вже й вечір близенько, у Сніговика від голоду аж у голові паморочитися почало. Вже й про Снігову Королеву не згадував, лиш би додому дістатися!
    - Рятуйте! Допоможіть! – волав змучений міністр.
    На його щастя, поряд пробігав Заєць, і почувши крик, зазирнув до яру.
    - Будь ласка, Зайчику, допоможи вибратися, бо тут мені й смерть буде! – заголосив Сніговик.
    Заєць був доброї вдачі і пожалів необачного водія. Він припустив за родичами, адже разом, навіть маленькі зайці – сила! Гуртом заяча родина витягла змученого Снігового міністра. А Заєць нагодував Сніговика, і навіть лижі дав, щоб швидше міністр додому дістався.
    А наступного дня сталося диво! Сніговик привіз заячій родині величезний мішок солодкої моркви, тепер їм ніяка зима не страшна!
    Їхав лісовою дорогою Сніговик, на відремонтованій Супер-тачці, зупинявся, пропускаючи перехожих, і наспівував:
    - Став я добрий Сніговик,
    Я добро робити звик!
    У біді щоб раду дати,
    Треба друзів добрих мати!
    Прикріплення: 9158222.png(77Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:32 | Повідомлення # 3
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Краплинка



    Високо-високо в небі, на пухнастій, білій хмаринці жила маленька краплинка. Вона любила стрибати з місця на місце, приспівуючи при цьому:
    - Кап-кап! Кап-Кап!
    Тому й прозвали її Капою. А стрибала вона, тому що була дуже цікавою і непосидющою.
    - Та вгомонися вже, непосидо! – сердито бурчала хмаринка, - Всі боки відтовкла! Он твої сестрички серйозні і спокійні, а від тебе одні неприємності.
    Та Капа не ображалася, вона знала, що хмарка все-одно її любить, то ж лише весело засміялася і прийнялася лоскотати хмаринку. Хмаринка почала посміхатися, а потім так розреготалася, що маленька краплинка високо підскочила і …зірвалася вниз!
    - Як там гарно! – зовсім не злякавшись, вигукнула Капа.
    - Капо, повернися! – стурбовано закричала хмаринка, - Ще в якусь халепу втрапить! Швидше вниз! Допоможіть меншенькій! - звернулася вона до краплинок, що збентежено дивилися вслід зникаючій з очей Капі.
    Краплинки, одна за одною, все швидше і швидше, почали стрибати слідом за своєю непосидющою сестрою.
    І ось над полем зашумів перший літній дощ.
    - Кап-кап! Кап-кап! – весело виспівувала краплинка, стрибаючи з гілки на гілку, з листка на листок, з травинки на травинку, аж доки не зіскочила на землю.
    Раптом вона замовкла і зачудовано бликнула на дивовижу, що постала перед нею.
    - Нічого собі! – прошепотіла Капа, - Оце так нога! А голова, неначе з краплинок, тільки більших, та ще й вуса! Ви хто такий? – запитала вона, не довго думаючи.
    Цієї миті поряд приземлилася старша краплинка:
    - Ой, Капо, ти б хоч привіталася спочатку! А то ще подумають, що хмаринка тебе нічому не навчила!
    - Ееее…вибачте, - шморгнула кирпатим носиком Капа, - Доброго дня! То хто ж Ви такий? І чому це Ви посміхаєтеся?
    - І тобі доброго дня! Я – колосок. А посміхаюся, тому що дуже радий тобі!
    - Це ж чому? – підозріло запитала Капа, намагаючись пригадати, чи не могла вона втнути якоїсь шкоди цьому вусатому дядечку.
    - Ти допомагаєш мені рости. Без тебе я б загинув. – серйозно відповів колосок.
    - То я така важлива?! – вражено вигукнула краплинка.
    - Звичайно! І не лише для мене, а й для дерев, квітів і всього живого, що є на землі.
    - Ой, треба швидше розповісти про це хмаринці! – вигукнула Капа, стаючи прозорою і невагомою.
    - Хмарко! Хмарко! – лементувала краплинка, підіймаючись все вище і вище в небо, - Я найважливіша на землі!
    - От непосидюща! – буркнула старша краплинка, поспішаючи слідом.
    Прикріплення: 1857566.gif(9Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:32 | Повідомлення # 4
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Було колись




    Було колись, якогось там дня, якоїсь години, в якійсь там країні, зустрілися казки. І стали вони сперечатися, яка ж із них найголовніша.
    "Казка про принцес", сердито блимаючи великими синіми очима, твердо стояла на своєму,
    - Я найголовніша! Хіба можна в цьому сумніватися?! Подивіться, яка я гарна! Яка дивовижна у мене сукня, а мій чарівний палац найкращий у світі! Всі дівчатка мною захоплюються!
    - Пхе! - скривилася "Казка про драконів", задерикувато піднявши вверх зелений лускатий хвіст, - Хто б хвалився! Ось я дійсно найголовніша! Мною всі хлопчаки захоплюються! Тут тобі і пригоди! І двобої! Не те що якісь там платтячка й бантики!
    - Ех ви, задаваки! От мене люблять і хлопчики, і дівчатка! Отож виходить, що найголовніша я! - гордо промовила "Казка про тварин".
    В цей час поряд проходив Казкар, і почувши розмову , вирішив втрутитися у суперечку:
    - Любі мої казки, - лагідно посміхаючись, звернувся він до суперників, - не варто сперечатися! Адже кожна із вас надзвичайно важлива! "Казка про принцес" навчає розуміти красу, "Казка про драконів" вчить хоробрості і мужності, "Казка про тварин" вчить любити все живе. А чому ви ще й досі тут стоїте?! Швидше миріться і поспішайте в дорогу! Адже вас давно чекають діти!
    Перезирнулися казки, усміхнулися, потисли одна одній руки і пішли кожна своєю дорогою. Дорогою, що веде до дитячого сердечка.
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:33 | Повідомлення # 5
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Вiд Зайчика



    Із нетерпінням чекала Оленка татуся із роботи! І не лише тому, що дуже любила,а й тому, що татусь обов'язково принесе щось від Зайчика: чи цукерку, чи яблучко, а можливо, НАВІТЬ морозиво!
    Отож і не сиділося дівчинці на місці. То до вікна підійде, стане навшпиньки, визирне. То біля дверей прислухАється, чи не чути татових кроків. То за стіл сяде, підперши підборіддя, і нетерпляче дриґає ногами. Отак от сиділа Оленка, і якоїсь миті замислилася:"Цікаво, а як виглядає Зайчик? Та й взагалі, коли він встигає підготувати подарунок? Звідки знає, що я люблю? Де він живе? Мабуть, десь неподалік! Піду-но я погляну!"
    Дівчинка швиденько взула босоніжки і вискочила у двір. Яскраво сяяло в небі сонечко, хмаринки поспішали наздогнати одна одну, горобці сварилися за шматочок хліба, кіт мружився , солодко потягуючись. А от Зайчика ніде не було видно!
    Що ж робити? Вийшла Оленка за хвіртку,поглянула на всі боки. Немає Зайчика!
    - Мамо! - гукнула мамі, що поралася у дворі, - Можна прогулятися стежкою?
    - Можна, але недалеко! - відповіла матуся, не відриваючись від роботи.
    Йде Оленка стежкою. Гарно. Вітерець листям грається, пташки щебечуть, бджоли та метелики кружляють над квітами. Краса! І незчулася дівчинка, як опинилася в незнайомому місці! Зупинилася. Зачудовано подивилася на невеличкий будиночок, що з'явився серед дерев.
    - Який гарний! - аж сплеснула в долоні від захвату!
    І справді, будиночок був надзвичайний! Неначе зі сторінок чарівної казки! Розмальований квітами, пташками, прикрашений завитками різьблень. Та не встигла Оленка намилуватися будиночком, як дерев'яні двері відчинилися і на ґанок вийшов...а вірніше, вистрибнув...ЗАЙЧИК! Самий справжнісінький Зайчик! В шубці сіренькій, з вушками довгенькими, з лапками м'якенькими. Звичайний Зайчик...майже! Бо у лапках він тримав яблучка, цукерки, грушки, печиво, і ще багато різних ласощів!
    - І як воно в нього не падає?! - прошепотіла вражено, дівчинка.
    А Зайчик, висипав свою ношу на стіл, що стояв під вишнею, і почав перераховувати:
    - Цукерка - Маринці,
    Яблучко - Галинці,
    А Іванку і Сашку
    По солодкім пиріжку!
    Олечці й Ганнусі,
    Богданку і Катрусі
    Є горіхів жменька
    Й грушка солоденька!
    Зайчик так захопився, що не помітив, як дівчинка вийшла з-за дерев, і підійшла до столу.
    - А що для мене? - запитала Оленка.
    Зайчик аж підстрибнув від несподіванки, а яблучка так і покотилися під стіл!
    - Ой, вибачте! Я не хотіла Вас налякати! - винувато потупилася Оленка.
    - І зовсім я не злякався! - переводячи подих, пхикнув Зайчик, - То я так, від несподіванки! Ми, Зайчики, дуже хоробрі!
    - Еге ж, - посміхнулася дівчинка, - тому-то Ви так високо й підстрибнули!
    - Я ж не винний, що гарно стрибаю! А що ти тут робиш? Чому не зустрічаєш свого татуся? Він же ось-ось має бути вдома!
    - Ой! І справді!- зойкнула Оленка, - Затрималася я тут! Пора мені! Бувай!
    - Тільки нікому не розказуй, що бачила мене! - навздогін крикнув Зайчик,- Адже це велика таємниця! А про гостинець дізнаєшся у татуся!
    - Добре! - відгукнулася дівчинка, - І дякую за гостинці! - змахнула на прощання рукою і зникла серед дерев.
    А Зайчик, мугикаючи якусь пісеньку, продовжив перераховувати гостинці, які наступного дня мусив роздати люблячим матусям і татусям.
    Прикріплення: 7498437.gif(30Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:34 | Повідомлення # 6
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Дiдова казка


    Дід Степан давно вже жив один, у своїй старенькій, як і він сам, хатині, на краю села. Діти й онуки повиростали й розлетілися по світу, а дружина багато років тому померла. Та сумувати дідові було нІколи, бо часто й густо біля хвіртки чувся веселий гамір сусідської дітлашні, що прийшла послухати нову дідову казку. А так як років дідові було вже «надцять по надцять» (міг і задрімати посеред казки), то й оповідки виходили незвичні і чудернацькі.
    - Діду, а казка буде? – почувся голосок від хвіртки.
    - І чого б ото я там стільки стояв? – буркнув дід, - Ходіть вже у двір, та сідайте, та й слухайте чемненько, бо хто ж вам казочку розкаже, як не дід Степан?
    Два рази запрошувати не довелося, галаслива зграйка дітлахів впурхнула у двір, і швиденько вмостилася біля діда.
    - А про що буде казка? – запитав Василько.
    - А от, хоча б про оту грушу, - сказав дід, вказуючи палицею на стару грушу під хатою.
    - Про грушу не цікаво! – скривився хлопчик, - От якби про комп’ютери, інопланетян, щоб бабахкало!
    - Бабахкати – багато розуму не треба, - спокійно сказав дід, - в комунюторах ваших не розуміюся, та й інопланетян не бачив, а от про трактора розкажу. Бо Трактор, то машина-звір, і в воді не тоне, і у вогні не горить! Але й з ним всяке може трапитися.
    - Нічого собі! – зробив круглі очі Василько, а дівчатка-щебетухи аж притихли!
    - Так, був колись у мене залізний кінь, не один рік працювали разом. Та якось потрапили під зливу (а день вже до вечора йшов), промокли до нитки! Заводжу – не заводиться! Хрипить, бухикає, і каже мені: «Не можу, Степане, їхати – захворів! Колеса ломить, кабіна розвалюється, мотора заклало! До лікаря мені треба!»
    - А хіба трактор розмовляє? – запитала Марійка.
    - Це ж казка, в ній все буває! – відказав Василько, - Ну ти, як маленька, не розумієш, чи що?
    - Все я розумію! – розсердилася дівчинка.
    Поки діти розбиралися, розмовляє чи не розмовляє трактор, дід вже й носом клювати почав, пригрівшись на сонечку.
    - Діду, діду! А що далі було? – смикнув старого за рукав Василько.
    - Га? Що? – схопився дід
    - Вилікували трактора чи як?
    - Так-так! Спекла баба колобка…
    - До чого тут колобок? – здивувалися діти.
    - А до того,- остаточно прокинувшись, продовжив старий, - що ми з Трактором вже й зголодніли, а треба ж якось ще й додому дістатися! А баба колобка спекла зранку, поклала в торбу, на дорогу. Поліз я того колобка витягувати, а він, стриб на землю! Та й покотився! Ще й приспівує, паразит: «Я від баби утік, я від діда утік!». Залишилися ми голодні. Що робити? Сам Трактора не потягну, треба підмогу шукати. Коли це ведмідь чалапає.
    - Привіт, клишоногий! – кажу, - А чого сумний такий?
    - Колобок, - каже, - втік! Ще й дражнилку якусь виспівував «Я від баби втік, я від діда втік, і від Трактора, і від тебе утечу!»…а мені поїсти чогось би!
    - Приєднуйся до нас, дотягнемо додому Тракторець, а там баба пиріжків напекла, рибки насмажила!
    - Добре, - погодився ведмідь.
    Впряглися ми з ведмедем. Тягнемо-тягнемо, а потягнути не можемо!
    - Прямо «Ріпка» якась! – хихикнув Василько.
    - Не Ріпка, а Трактор! – усміхнувся дід Степан, - Так отож, ослабли ми з ведмедем від голоду, не потягнемо Трактора, треба ще когось на підмогу. Коли це вовк човпе, ледве лапи переставляє, гарчить сердито. Привіталися ми з вовком.
    - Що трапилося? - питаю, - Теж з колобком зустрівся?
    - Еге ж, - гарчить вовк, - і де він взявся на мою голову? Тільки ще більше їсти схотілося!
    - То приєднуйся до нас, - кажу, - допоможеш, а вдома баба пиріжків напекла, рибки насмажила!
    Погодився вовк. Вже втрьох ми впряглися. Тягнемо-тягнемо, а потягнути не можемо! Коли це лис йде, голову похнюпив, хвіст стежкою теліпається.
    - Від тебе теж колобок утік? – запитую.
    - Та ні, сам прогнав, у мене шлунок ніжний, мені б рибки! – відказує лис.
    - То приєднуйся, допоможеш. А вдома баба пиріжків напекла, рибки насмажила!
    Погодився лис. Вже вчотирьох ми впряглися. Тягнемо-тягнемо, а потягнути не можемо! Коли це згадав я про рукавицю, що за сидінням лежала! Знайшов. Стукаю: «Стук-стук, чи є хтось в рукавичці?».
    - Є! – кажуть, - І заєць тут, і жаба тут, і миша тут!
    - Ото як гарно, що ви вдома! Допоможіть Тракторця додому дотягнути, там баба пиріжків напекла, рибки насмажила! Бо й ніч вже скоро!
    Повистрибували звірята з рукавиці, впряглися поряд і яааак потягнули! Зрушив Трактор з місця! Отак потихеньку і додому втрапили. А там і повечеряли гарненько і смачненько, і Тракторця вилікували швиденько. Бо гуртом, діти, і трактора легко притягнути! Ось і казочці кінець, а хто слухав, молодець!
    Прикріплення: 3841160.gif(31Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:34 | Повідомлення # 7
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Як Дід правду шукав


    Казали старі люди, що був колись-то один Чоловік. Жив по Божих законах, весь вік працював тяжко. А там і зістарівся, Дідом став, та Правди не бачив. І от одного дня зібрав Дід у торбину, що мав, та й подався світом Правду шукати.
    Ішов днями й ночами, стежками й дорогами, лісами й долинами. Сонце над головою припікає все дужче. Захотілося Діду пити. Аж губи пошерхли! Коли це бачить - хата стоїть, біля хати криниця, а біля криниці молодиця воду набирає. Підійшов Дід, вклонився:
    - Здорова будь, жіночко! Дай старому води ковток, бо здалеку йду, спрага замучила!
    Молодиця поглянула скоса, та й питає:
    - А гроші в тебе, Діду, є?
    - Ось, - витягує Дід три мідяки.
    Розсміялася жінка старому в обличчя:
    - Та хіба це гроші?! Не сміши моїх курей, Діду! Ходила тут одна, Правдою називалася, хотіла щоб воду за безцінь віддавала! Та де ж це таке бачено! - кричала молодиця, взявшись в боки, - Іди, Діду, звідси, поки цілий! Ходять тут різні!
    - А як же тебе звати, жінко?
    - А тобі навіщо? - насупилася.
    - Подякувати, що дорогу до Правди підказала.
    - Кривдою я зовуся.
    Вклонився Дід Кривді, зітхнув, та й пішов далі. Ішов він, ішов, та й прийшов до якогось села. А якраз базарний день був. Коли це чує недалечко:" Пиріжки із капустою! Пиріжки із яблуками! Пиріжки із маком! Налітайте! Не минайте! Лише три мідяки за три пиріжки!". І так Дідові їсти схотілося, аж в очах потемніло! Підійшов, витягує три мідяки. Молодиця поглянула, та як розрегочеться!
    - Що ти мені оце, стариганю, даєш?!
    - Три мідяки, - каже Дід, - за пиріжки.
    - Ой, Діду! Та то ж рекламний трюк такий! Щоб покупців привабити, а пиріжок десять мідяків коштує. Давай десять і бери пиріжок!
    - Не маю я стільки, - зітхнув Дід.
    - То йди звідси! Клієнтів не відбивай! Ходять тут різні! Ходила тут одна така, Правдою називалася, теж хотіла, щоб пиріжки і своїм і чужим по три мідяки продавала! Та де ж це таке бачено! Та я, з таким бізнесом, з торбою по світу піду!
    - Як тебе звати, добра жінко? - запитав Дід.
    - А тобі навіщо? - зиркнула з-під лоба молодиця.
    - Подякувати, що дорогу до Правди підказала.
    - Кривда мене звати.
    Вклонився Дід Кривді, зітхнув, та й пішов далі. Вже й вечоріти почало. Дід ледве ноги переставляє. Коли це бачить, корчма стоїть. "Оце, - думає, - відпочину!" Підходить, аж де не взявся здоровань перед дверима:
    - Куди це, Діду, човпеш?!
    - Так мені б відпочити, у мене і гроші є, ось - витягує три мідяки.
    - Не треба мені твоїх грошей! Ти, Діду, фейсою не вийшов, у нас тут контроль. Естетика! Ходила тут одна, Правдою називалася, хотіла, щоб усіх пускав, а саме бліде, нещасне, прогнав я її. Тож і ти,Діду, йди своєю дорогою! Не заважай чесним людям відпочивати!
    - Як же тебе звати, хлопче? - запитує Дід.
    - А тобі навіщо? - подивився сердито.
    - Подякувати, що дорогу до Правди підказав.
    - Кривдою мене зовуть, - відповідає парубок.
    Вклонився Дід Кривді, зітхнув, та й побрів далі. Дійшов до лісу, сів на камені, голову похилив:
    - І сам пропаду, і Правди не знайду, а Кривди он скільки на світі!
    Коли це хтось його торкнувся! Підняв Дід голову, а поряд дівча стоїть, посміхається.
    - Дідусю, давай я тобі допоможу! Тут поряд джерело є, ось я тобі водички принесу! І окраєць хліба у мене залишився, то ще й повечеряємо!
    Подав Дід кухлик із торби. Дівча швидко й повернулося. Повечеряли. Богу подякували.
    Питає Дід:
    - Як же тебе звати, дитино?
    - Віра, - відповіла дівчинка.
    - Дякую тобі, Віро! Хоч ти й маленька, але велику силу маєш!
    - Я виросту! - засміялася дівчинка, - Ось, візьми, Дідусю, оцю палицю, з нею тобі легше буде йти! А Правду ми обов'язково знайдемо! Ми ж їй так потрібні!
    - Так, знайдемо! - посміхнувся Дід, взяв малу за руку і пішли вони удвох по світу.
    Кажуть люди, що й досі той Дід із Вірою по світу ходить, Правду шукає...
    Прикріплення: 3225711.jpg(24Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:35 | Повідомлення # 8
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Корзинка



    Що то в полі робить гарненька дівчинка в зеленому платтячку? В руках у неї корзинка, до якої вона часто зазирає, щось дістає і сипле в землю. Та це ж Веснонька! Он як радісно щебечуть біля неї пташки! Як весело скачуть пухнасті сонячні зайчики! І всі намагаються їй допомогти. Сонечко зігріває землю, щоб швидше проросли зернятка, які щедро розсипає Веснонька. Хмарки поливають дощиком, щоб гарний урожай був.
    Високо вже сонечко. Та й дівча притомилося. Коли це голосок дзвінкий поряд,
    - Здрастуй, Веснонько! Давай свою корзинку, допоможу.
    Обернулася дівчинка, а поряд хлопчик кароокий стоїть, посміхається. Зраділа Веснонька помічникові.
    - Здрастуй, Літечко! Дякую тобі!
    Взяв Літечко корзинку, та й подався у поле, а там і до лісу дійшов. Трохи вже й притомився. Зупинився біля річки. Вирішив,
    - Трохи відпочину. Водичка он яка! Чиста, прохолодна. Скупаюся, відпочину, а тоді вже далі піду.
    Гарно плескатися у річці. Гарно бавитися разом із сонячними зайчиками. Сидить Літечко біля річки, відпочиває, вишнями ласує. Джмелі гудуть, метелики пурхають. Краса! Коли це біля самого вуха,
    - Привіт, Літечко!!!
    Хлопчик аж підскочив від несподіванки. Озирнувся, а поряд дівчинка рудокоса, зеленоока. Стоїть, посміхається.
    - І тобі привіт, Осінь! От невгамовна! Чого ти так репетуєш?
    - Та бачу, занудився ти, та й подумала розвеселити. А що то в тебе? Корзинка? Гарна! А звідки? А навіщо? А можна подивитися?
    - Звичайно, можна, - підвівся із землі Літечко, - то я Весноньці допомагав.
    Осінь взяла корзинку, покрутила, всередину зазирнула,
    - От би мені таку!
    Літечко замислився,
    - Думаю, що Веснонька не образиться, якщо я тобі корзинку віддам. Вона все одно порожня.
    - Дякую-дякую! - підстрибнула з радощів Осінь, - То я побігла? Бо у мене ще справ багато.
    - Та біжи вже, - посміхнувся хлопчик.
    Побігла Осінь стежкою. Через ліс, на поле, а там і садок поряд. Всюди побувала непосидюча Осінь. Ледве корзинку тягне. А там і яблука, і грушки, і горіхи, і овочі різні. Коли це голос поряд,
    - Привіт, подружко! Давай допоможу.
    Озирнулася Осінь, побачила дівчинку синьооку із білявою довгою косою.
    - Ой, Зимонько, як добре, що ти нагодилася! - зраділа Осінь.
    Підхопили дівчатка корзинку. Із другом і тяжка ноша легкою стане.
    - Дякую тобі, Зимонько, за поміч. Візьми собі, що хочеш. У мене в корзинці всього багато.
    Набрала гостинців Зимонька і вже йти зібралася, коли це Осінь зупинила її.
    - Зачекай, подружко! Тепер корзинка легша, то може віддаси її Весноньці, там і для неї гостинців вистачить.
    - Залюбки передам, вона зрадіє.
    Попрощалися дівчатка і пішла Зимонька своєю дорогою. Нарешті дійшла до поля, де Веснонька відпочивала.
    - Здрастуй, Веснонько! Осінь вітання переказувала і гостинців передала.
    Зраділа дівчинка,
    - Здрастуй, Зимонько! Та це ж моя корзинка! От як гарно прислужилася! - зазирнула Веснонька до корзинки, а там не лише яблучка та грушки, а й зерняток багато.
    - Дякую тобі, Зимонько, і Осені дякую, буде чим землю засівати!
    Попрощалися дівчатка. Підхопила Веснонька корзинку. Весело защебетали пташки, заусміхалося сонечко, гарний буде день
    .
    Прикріплення: 8306408.jpeg(30Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:36 | Повідомлення # 9
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Одного травневого дня


    Одного гарного травневого дня джміль Жоржик, як завжди, збирав нектар із квіток, що росли на шкільній клумбі. Уроки вже ось-ось мали закінчитися, і джміль скоса поглядав на двері школи, щоб вчасно дременути від настирних хлопчаків, які частенько намагалися упіймати його. Жоржик добре пам'ятав той день, коли жука Панька упіймали і посадили до тісної коробки. Відтоді Панька ніхто не бачив. Але із одним хлопчиком джміль товаришував. Сашко ніколи не чіпав Жоржика, і не дозволяв іншим кривдити джмеля.
    Нарешті пролунав дзвінок. Жоржик злетів повище і сховався серед гілок старого каштана. Двері школи з гуркотом відчинилися і галаслива юрба дітлахів, мов горох у миску, висипалася на подвір'я. Сашко теж вискочив у двір, і перш за все підбіг до клумби:
    - Джмелику, ти де?
    Жорж знизився і заспокійливо загудів:
    - Привіт, дружжжже! Як жжжжиття?
    Сашко аж підстрибував, так йому не терпілося поділитися новиною із другом:
    - Канікули! Нарешті канікули!
    - Бажжжаю гарно відпочити, розважжжжитися, - побажав джміль.
    - Дякую! Бувай, джмелику! - і хлопчик, весело підстрибуючи, побіг на вулицю, - Канікули! Канікули!
    Сашко так захопився, що не помітив, як із кишені випав мобільний телефон і зник серед зеленої трави і квітів.
    Нарешті у шкільному дворі запанувала тиша. Працьовитий Жоржик повернувся до своїх квітів, і тут помітив щось дивне. Підлетівши ближче, розгледів знайомий телефон.
    - Жжжжах! Це жжжж Сашків мобільний! Влетить жжже жжж йому! - вхопився за голову джміль, - Що жжж робити?
    Поряд почувся тихенький шурхіт і між трави промайнула сіренька спинка.
    - Полінко, Полінко, подружжжко, то ти? - гукнув Жоржик.
    - Ну а хто ж іще? - визирнула із трави мордочка мишки Полінки, - Чого галасуєш, щось сталося?
    - Жжжах! Жжжах! - гудів стурбовано Жоржик, - Сашко телефон загубив, допоможжжи!
    - Пік-пік-пікантно, - мишка задумалася на хвильку, потім радісно підскочила:
    - Знаю, знаю! Пі-після мене найшвидша Мурася, вона допоможе!
    - Це жжж хто така? Дивне ім'я для мишки. - здивувався джміль.
    - Та це не мишка, це кішка, - засміялася Полінка.
    - Кішка?! Ти приятелюєш із кішкою? А якщо вона тебе захоче з'їсти? - занепокоївся Жоржик.
    - Та ні, - змахнула лапкою Полінка, - люди її годують спеціальною їжею. Мурася мишей не їсть, вона хороша.
    - Еге жжж, доки не голодна... - буркнув Жоржик.
    - Жоржику, не наїж-ж-жджай! Ой, що це я? Пік-пік! Ну я побігла! - змахнула хвостиком мишка і неначе розтанула у траві.
    - Біжжжи, біжжжи, а я тут постежжжу!
    Полінка шмигала від клумби до клумби, і нарешті побачила Мурасю, що лежала на лавці і грілася на сонечку. Мишка розповіла, що сталося.
    Кішка задумалася:
    - Добре, допоможу. Сашко хороший хлопець, тварин не ображає. Я знайома із його найкращим другом, Гавчиком, він зможе допомогти.
    - І хто ж це кота Гавчиком назвав? - здивувалася мишка.
    - Та то не кіт, то песик! - муркнула киця.
    - Собака?! - вигукнула Полінка, - Ти товаришуєш із собакою?
    - А чого ти дивуєшся? Із тобою я теж товаришую! - усміхнулася, потягуючись, Мурася.
    - І справді! - засміялася мишка.
    Кішка спритно зіскочила із лавки. Через кілька хвилин вона вже почула дзвінкий голос Гавчика.
    - Ой, Сашко вже поряд з будинком, треба поспішати, - і Мурася рудою блискавкою майнула через двір до Сашкового під'їзду.
    - Гавчику, Гавчику! - загукала ще здалеку, - Сашко телефон загубив! Біля школи! Повертай його!
    Сашко, ні про що не здогадуючись, вже відчиняв двері під'їзду. Гавчик весело крутився біля його ніг, але почувши Мурасю, не роздумуючи, вхопив хлопчика за холошу і потягнув назад від дверей.
    Сашко здивувався:
    - Чого це ти, Гавчику?
    Але песик не відпускав холошу і все тягнув і тягнув.
    - Ну добре, добре. Ходімо, - здався нарешті Сашко.
    Якби в цей час хтось визирнув у вікно, то помітив би дивну процесію: позаду всіх йшов хлопчик, перед ним біг Гавчик, ще далі бігла Мурася, а перед нею в траві миготіла сіренька спинка мишки Полінки.
    - Ми що до школи йдемо? Дивно, - промовив Сашко, та цієї миті він помітив джмеля, що кружляв над клумбою, а підійшовши ближче, угледів свій мобільний телефон.
    - Та це ж мій мобільний! - вигукнув хлопчик.
    - Бережжжу, бережжжу! - гудів Жоржик.
    - Дякую вам, друзі! І що б я без вас робив! - Сашко вдячно погладив Гавчика і Мурасю. Висипав із кишені соняшникове насіння для Полінки, і навіть торкнувся м'якої шубки Жоржика, - І зовсім джмелі не страшні, а гарні і корисні! Дякую тобі, друже!
    Сашко поклав до кишені мобільний телефон і побіг додому, збиратися у гості до бабусі. Розпочалися літні канікули.


    Прикріплення: 9357046.gif(10Kb) · 8557132.gif(22Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:37 | Повідомлення # 10
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Пухнаста казочка



    А чи знаєте ви, що є на світі котики, які називаються Вербовими? А ви знаєте, чому вони так називаються? Не знаєте? То я вам розповім.
    Сталося це ранньої весни, коли поля та ліси, сади й городи ще були вкриті снігом. Але сонечко вперто поверталося кожного ранку, аби подарувати крихту тепла змерзлій землі. Одного дня, коли дерева вже відчули подих весни, прокинулися у своїх ліжечках і маленькі пухнасті котики. Вони солодко потягувалися, вигинали спинки і мружили оченята.
    Коли це - Тук-тук! - почулося за вікном. "Ой, що там таке?" - стрепенулися котики.
    І тут сталося дивовижне! По хатинці забігали зайчики! Та не прості, а Сонячні! Вони стрибали з ліжечка на ліжечко і лоскотали котиків: то за ніс вхоплять, то за хвостика смикнуть, то за вушко потягнуть.
    - Прокидайтеся, соні! - галасували Сонячні зайчики, - Весна надворі! Ходімо гратися до річки!
    - Ну добре, добре! - замахали лапками котики, - Вже йдемо!
    І весела пухнаста ватага вирушила до річки. Поспішають Сонячні зайчата. Виблискує сніг під м'якенькими лапками. Ось уже і річка поряд, а біля неї самотня верба похилилася, дрімає ще, чекає на справжнє тепло. Та хіба ж тут подрімаєш? Такий галас зчинили котики і зайчики! Бігають, стрибають, перекидаються один через одного, та аж заливаються сміхом!
    Радіє Сонечко, дарує своє тепло землі. Стала прокидатися стара верба. Навіть злежаний сніг біля її стовбура почав танути, та все швидше й швидше! І ось уже задзвеніли струмочки, заспівали дзвінкими голосочками.
    - Ой! - злякалися котики, кумедно переставляючи лапки, - Мокро! Холодно!
    І неначе по команді, прожогом вискочили на вербу! Вчепилися кігтиками за вербові гілки, міцно тримаються. Як не кликали їх Сонячні зайченята - не хочуть котики злазити.
    - Е, ні, - казали вони, - хвостики забрудняться, лапки змокнуть! Нам і тут добре!
    Зашуміла стара верба:
    - Залиште їх, нехай собі сидять. І ви, зайченята, сідайте, моїх гілочок на всіх вистачить.
    - Дякуємо, - відповіли Сонячні зайчики, - та нас вже Сонечко кличе. Бувайте, Вербові котики! До завтра!
    Відтоді і стали котики називатися Вербовими. І щовесни пробуджують їх від сну веселі друзі, Сонячні зайчики. А стара верба радіє пухнастій компанії - весело разом весну зустрічати.
    Прикріплення: 4528762.jpg(25Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:38 | Повідомлення # 11
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    Чарівна фарба



    В одному незвичайному місті, в якому постійно траплялися якісь чудеса, жила маленька дівчинка, із рудим волоссям і смішними веснянками на задерикуватому носику. У місті цьому завжди було весело й гамірно, а сіра Нудьга обходила його десятою дорогою! Тут навіть дощик був радісний і дзвінкий!
    Так от, одного чудового ранку дівчинка дістала із шухлядки фарби, аби намалювати свою найкращу подружку, Велике Сонечко. Відкрила коробку, і...
    - Ой! Куди поділася жовта фарба?! - здивовано скрикнула вона. - Я ж пам'ятаю,що вона тут була! Маленьке Сонечко, - звернулася вона до подружки, що, склавши крильця, дрімала на підвіконні, - ти не бачила, куди поділася жовта фарба?
    Маленкька комаха зніяковіла,
    - Вибач мені, будь ласка, це я винна! Мені так хотілося бути схожою на Велике Сонечко! Кожного ранку я фарбувала жовтим свої крильця, і не помітила, як використала всю фарбу! Мені так соромно! - потупилася комашка.
    - Ну що з тобою робити? Нічого вже не вдієш! Та й мені теж часто хочеться бути схожою на нього, адже воно таке гарне! Не хвилюйся, щось придумаємо! А тебе я люблю і маленькою, і чорні цяточки в тебе пречудові!
    Цієї миті у вікно зазирнуло Велике Сонечко, і з посмішкою запитало,
    - А хто це мене тут згадує? Що у вас трапилося? Я можу чимось допомогти?
    - Здрастуй, Велике Сонечко! - дружно привіталися подружки.
    Дівчинка на хвильку замислилася, а потім радісно вигукнула,
    - Звичайно можеш! Адже я маю багато білої фарби! Якщо ти трішки додасиш свого золотого проміння - фарба стане жовтою!
    - Скільки завгодно! - весело проспівало Велике Сонечко, і цілими пригоршнями посипало проміння у фарбу.
    А рудоволоса дівчинка разом із Маленьким Сонечком закружляли навколо столу, приспівуючи,
    - Зазирнуло Сонечко
    До нашого віконечка!
    Буде фарба не проста,
    Буде фарба золота!
    І сталося диво! Біла фарба заграла золотими відтінками жовтого, оранжевого, багряного!
    Маленьке Сонечко від захвату, з головою шубовснуло у незвичайну фарбу! Аж краплі полетіли навкруги! І навіть веснянки і руде волосся дівчинки засяяли золотими промінчиками! Дівчинка розсміялася, набрала в долоньки чарівну фарбу, і виплеснула її у відкрите вікно, на кущ і траву.
    - Поглянь! - кричала вона, - Яке все гарне! І кущ золотий, і трава золота! Ходімо до саду! Дерева теж хочуть стати золотими!
    Дівчинка схопила баночку із фарбою, і побігла стежкою до саду. Все на її шляху починало сяяти переливами ніжно-жовтого, яскраво-помаранчевого, вогненно-багряного!
    - Це ж справжня Осінь! Це ж Осінь! - плескали в долоні діти, і поспішали збирати букети із золотого листя, яке Вітер зривав для них із дерев.
    Вітер кружляв між гілля і співав,
    - Зупинись! Подивись!
    Золотий листопад!
    Подивись! Усміхнись!
    У саду сонцепад!
    - Час нам відпочити, - промовило Велике Сонечко до Маленького, яке вже почало дрімати у подружки на долоні, - Ми повернемося у повній силі навесні, коли прийде час пробуджувати все живе від зимового сну, а поки що буду зігрівати вас здалеку, - До побачення!
    Прикріплення: 8046672.png(35Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:38 | Повідомлення # 12
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:39 | Повідомлення # 13
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    КРАПЛИНКА



    Високо-високо в небі, на пухнастій, білій хмаринці жила маленька краплинка. Вона любила стрибати з місця на місце, приспівуючи при цьому:
    - Кап-кап! Кап-Кап!
    Тому й прозвали її Капою. А стрибала вона, тому що була дуже цікавою і непосидющою.
    - Та вгомонися вже, непосидо! – сердито бурчала хмаринка, - Всі боки відтовкла! Он твої сестрички серйозні і спокійні, а від тебе одні неприємності.
    Та Капа не ображалася, вона знала, що хмарка все-одно її любить, то ж лише весело засміялася і прийнялася лоскотати хмаринку. Хмаринка почала посміхатися, а потім так розреготалася, що маленька краплинка високо підскочила і …зірвалася вниз!
    - Як там гарно! – зовсім не злякавшись, вигукнула Капа.
    - Капо, повернися! – стурбовано закричала хмаринка, - Ще в якусь халепу втрапить! Швидше вниз! Допоможіть меншенькій! - звернулася вона до краплинок, що збентежено дивилися вслід зникаючій з очей Капі.
    Краплинки, одна за одною, все швидше і швидше, почали стрибати слідом за своєю непосидющою сестрою.
    І ось над полем зашумів перший літній дощ.
    - Кап-кап! Кап-кап! – весело виспівувала краплинка, стрибаючи з гілки на гілку, з листка на листок, з травинки на травинку, аж доки не зіскочила на землю.
    Раптом вона замовкла і зачудовано бликнула на дивовижу, що постала перед нею.
    - Нічого собі! – прошепотіла Капа, - Оце так нога! А голова, неначе з краплинок, тільки більших, та ще й вуса! Ви хто такий? – запитала вона, не довго думаючи.
    Цієї миті поряд приземлилася старша краплинка:
    - Ой, Капо, ти б хоч привіталася спочатку! А то ще подумають, що хмаринка тебе нічому не навчила!
    - Ееее…вибачте, - шморгнула кирпатим носиком Капа, - Доброго дня! То хто ж Ви такий? І чому це Ви посміхаєтеся?
    - І тобі доброго дня! Я – колосок. А посміхаюся, тому що дуже радий тобі!
    - Це ж чому? – підозріло запитала Капа, намагаючись пригадати, чи не могла вона втнути якоїсь шкоди цьому вусатому дядечку.
    - Ти допомагаєш мені рости. Без тебе я б загинув. – серйозно відповів колосок.
    - То я така важлива?! – вражено вигукнула краплинка.
    - Звичайно! І не лише для мене, а й для дерев, квітів і всього живого, що є на землі.
    - Ой, треба швидше розповісти про це хмаринці! – вигукнула Капа, стаючи прозорою і невагомою.
    - Хмарко! Хмарко! – лементувала краплинка, підіймаючись все вище і вище в небо, - Я найважливіша на землі!
    - От непосидюща! – буркнула старша краплинка, поспішаючи слідом.
    Прикріплення: 0429601.gif(9Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:40 | Повідомлення # 14
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0

    ВОРОБЫШЕК

    Случилась эта история в давние-предавние времена, когда ещё не было мобильных телефонов, компьютеров и интернета,а друзьям приходилось ходить друг к другу в гости и дарить бумажные открытки, с написанными «от руки» поздравлениями.
    Жила-была во дворе, на старой акации, небольшая семья воробьёв: мама, папа и непоседа-сынишка. Жили не тужили! Но вот пришло время, когда птенец достиг возраста «Хочу всё знать!». Вот тут и начались неприятности!
    Любопытство воробышка просто не имело пределов! Бесконечные вопросы – что, где, как, почему? – доводили до головной боли не только маму с папой, но и всех жителей старой акации!
    - А сколько у тебя ног?! А зачем тебе столько ног?! А лист вкусный?! – кричал воробышек вслед убегающей со всех ног, большой зелёной гусенице Тамаре.
    - А жуки вкусные?! А почему у тебя шапка красная?! А зачем так громко стучать, ты же меня не слышишь!!! – пищал воробышек дятлу Туку , но так и не дождавшись ответа, обращался к старому жуку Борису, - А как ты жужжишь? А зачем тебе жужжать? А почему солнце светит?
    Жук был старый и плохо слышал, потому часто отвечал невпопад,
    - Да-да, хорошая погода, хорошая…- бормотал жук, пригревшись на солнышке.
    - Ох…- расстроено вздыхал малыш, но через секунду его любопытные глазки уже искали очередную «жертву» для нескончаемого потока вопросов.
    Под акацией послышался шум. Воробышек высунулся из гнезда, чтобы получше рассмотреть, что же там, внизу, происходит и…кувыркнувшись, полетел вниз!
    - Спаситееее! Я-же-не-умею-летать! – испуганно запищал малыш, со всех сил размахивая ещё неокрепшими крылышками.
    Бум! И незадачливый лётчик приземлился рядышком с ребятами,которые пришли поиграть в тени акации.
    - Ух ты! А вот и обед для моего Рыжего! – засмеялся мальчик .
    - Я невкусный!!!– закричал воробышек, - Я гусеницу съел! Большую! Зелёную! Я горький! Меня нельзя Рыжему! У него живот заболит!
    - Бедненький! Не бойся. Он шутит. – сердито посмотрев на мальчика, сказала девочка с косичками, - Дай-ка я посмотрю всё-ли у тебя в порядке, ты же с такой высоты упал!
    Девочка осмотрела птенца, притихшего в её тёплых руках.
    - Ну вот! Я так и думала! Похоже, что ты повредил лапку, придётся тебя лечить. Поживёшь пока у меня.
    - А горькими гусеницами кормить не будете? – подозрительно спросил воробышек.
    - Не будем, горе ты луковое! – улыбнулась девочка.
    - А я коробочку принесу для домика. У меня есть! – миролюбиво добавил мальчик.
    Вот так пришлось нашему герою на время сменить квартиру. Дети заботились о малыше, но вскоре он начал скучать по своему родному гнезду.
    - Не горюй, - успокаивали притихшего малыша дети, - Лапка уже почти зажила, и скоро мы вернём тебя в гнездо.
    И вот, в один солнечный день, ребята взяли лестницу, коробочку с воробышком и пошли к старой акации. Как же радовались мама с папой, которые уже и не чаяли увидеть своего сына живым и невредимым!
    - Как же ты нас напугал! – плакала от счастья мама-воробьиха.
    - Благодарим вас, дети! – вежливо сказал ребятам воробей-папа.
    - Будь осторожен и слушайся родителей! – на прощание сказала воробышку девочка.
    - Буду! Буду! – радостно пищал малыш, обнимая счастливых родителей.


    Прикріплення: 2326473.gif(11Kb)
     
    natalya-gurkinaДата: П`ятниця, 28.02.2014, 11:40 | Повідомлення # 15
    Група: Администраторы
    Повідомлень: 3114
    Репутація: 0
    ШКОЛА ПОЛЯРНОГО СЯЙВА

    ЧАСТИНА 1. Наближався Новий рік…


    Наближався Новий рік…І школа Полярного сяйва аж гула від збудження! Чому? Тому що кожного Нового року найкращі учні школи,дівчинка і хлопчик,отримували велику честь – біля Великої ялинки представити символ наступаючого року! Та його ще треба було знайти! Ще й досі в школі ходять легенди про те,як нинішній директор,Холод Завірюхович,здобув велетенського Дракона! Та якщо для всього світу то був лише символ,то для школи то був перший захисник і мудрий порадник на весь рік!
    Ви запитаєте,що ж це за така дивна школа? Звичайна собі школа,у звичайних собі Холодних землях,у звичайній країні Крижанландії. Навчаються у школі такі ж діти,як ви,але називаються крижинятами. Ось,наприклад, Крижинка - струнка,ясноока дівчинка з довгим хвилястим волоссям,заплетеним у товсту косу,смілива,розумна,але дещо гордовита і самовпевнена,завжди намагається бути в усьому найкращою; Льодик – темноокий,веселий,із їжакуватим неслухняним волоссям,товариський,відчайдушний,іноді аж занадто; Сніжик – спокійний,любить читати,мріє стати великим мандрівником,в рюкзаку постійно носить купу книг; Хуртовинка – тиха,сором’язлива дівчинка із двома тоненькими косичками,любить тварин і спілкується частіше із ними,ніж із крижинятами, та багато інших - веселих і допитливих, мовчазних і балакучих,слухняних і не дуже.
    І звичайно,є вчителі,це – Вітрюган Заметільович(вітрознавство), Сніжана Холодригівна(світознавство), Хурделиця Сніговіївна(різномовлення),а керує школою,як ви вже знаєте,директор – Холод Завірюхович(сніготворення).
    Та що ж це там за гамір зчинився? Зрозуміло! Закінчився останній урок і школярі просто із хуртовинною швидкістю ,так-сяк запхнувши підручники та зошити до портфелів,сумок та рюкзаків,галасливим вихором вибігали із воріт школи. А онде і наші знайомі! Льодик,Крижинка,Хуртовинка і Сніжик так захопилися розмовою,що вийшли зі школи останніми. Крижинка завзято відстоювала улюблене різномовлення:
    - Мова,це основа спілкування,як для нас,так і для тварин! - майже як Хурделиця Сніговіївна,говорила Крижинка, - Уявіть собі,що ви не можете розмовляти із тваринами! Це ж справжній жах! Тоді тюленю довелося б розмахувати ластами,щоб ви його зрозуміли! Хурделиця Сніговіївна…
    - О,зно-о-ову… - простогнав Льодик.
    Крижинка суворо бликнула на хлопчика великими блакитними очима:
    - Хурделиця Сніговіївна завжди цікаво розповідає! А яким гарним рухом вона змушує сніжинки танцювати у повітрі,складатися в різні слова! А коли вони білими метеликами пурхають під стелею,поміж парт,і навіть сідають на плечі! Хіба ж це не справжнє диво?!
    - Справжнє диво, - відповів Льодик, - це перегони на крижинах і сніголетах! Вітрюган Заметільович – оце конкретний вчитель!
    Льодик обожнював вітрознавство! Бо що може бути краще,ніж підкорювати неспокійні вітри,і осідлавши сніголета,підійматися у бездонне небо,коли здавалося,що полярного сяйва можна торкнутися рукою! Справжній хлопчачий рай!
    - Як на мене,то найважливіший предмет – світознавство! – промовив Сніжик.
    - Та хто б сумнівався! – засміявся Льодик, - Сніжана Холодригівна твоя мама! Спробуй не любити світознавство,то вдома,мабуть,таке-е-е буде!
    - Та нічого не буде, - трохи образився Сніжик, - цей предмет дійсно головний! Як ти будеш подорожувати,не знаючи місцевості,назв і звичаїв країн,до яких потрапиш?!
    Про те,що Сніжик мріє стати великим мандрівником,знав мабуть кожен у школі! Та й дивовижний глобус Сніжани Холодригівни був відомий далеко за межами школи! Величезний,вирізьблений із суцільної крижаної брили! Глобус був розфарбований білим,сірим та червоним кольорами. Білим позначалися місця,де крижани могли почуватися вільно і комфортно; сірим – де треба бути обачним,а червоним – небезпечні для здоров’я крижан місця. Це було дуже важливо,бо жителі Крижанландії звичні до холоду,а в теплі можуть захворіти.
    - Це ж дивовижний глобус! – продовжив Сніжик, - жоден глобус у світі не вміє повертатися на уроці сам,а наш вміє! Я чув…але це по секрету!... глобус створила сама Повелителька Зима! Ще за часів перших снігів! А коли відкрила Школу Полярного сяйва,то подарувала його першій вчительці світознавства!
    Лише Хуртовинка мовчки слухала друзів,адже вона точно знала,що найголовніший предмет – сніготворення! Були тут і свої складнощі,адже потрібно було добре знати вітрознавство,інакше й до вечора не збереш докупи снігові хмари! Та Хуртовинка не боялася складнощів! Мало хто з однокласників міг перевершити дівчинку у створенні снігопадів,її сніг був пухким та лапатим,і м’якою,білосніжною скатертиною падав до ніг. Отримуючи подяку за гарно виконане домашнє завдання,Хуртовинка опускала очі і ледь усміхалася,почуваючи себе ніяково в центрі уваги.
    Друзі ще довго відстоювали б свої улюблені предмети,якби Льодик не спіткнувся і не побачив чиїсь сліди!
    - Що це? – здивувався хлопчик , - здається якась тварина потрапила до міста!
    - Точно, - придивився до слідів Сніжик, - сліди схожі на ведмежі, але менші…це біле ведмежа! Але як воно сюди потрапило? Дитинчатам тварин не можна розгулювати самим по місту!
    - Його треба знайти! – сказала Хуртовинка, - Мабуть він заблукав!
    - То ходімо, знайдемо його, - додала Крижинка, - ще не вистачало щоб по місту бігала в пошуках дитинчати схвильована біла ведмедиця!
    Отож друзі вирушили на пошуки. Сліди привели їх до снігової гори, де полюбляли кататися школярі. Біле ведмежа намагалося видряпатися на гірку, але не втримувалося на відполірованій ногами школярів поверхні, і з’їжджало донизу.
    - Гей, малий! – звернувся до ведмежати Льодик, - Ти що тут робиш? Заблукав?
    Біле ведмежа,вже вкотре кумедно з’їхавши донизу, всілося і з цікавістю поглянуло на незнайомців. Переконавшись, що нічого поганого вони йому не зроблять, весело щось залепетало на своїй малячо-ведмежій мові.
    - Наскільки я зрозуміла, - мовила Крижинка, - він грався із братиком в хованки, і сам не знає як сюди потрапив. Необхідно вивести його з міста, і якнайшвидше!
    - Хочеш до мами? – запитала Хуртовинка ведмежа.
    Мале швидко закивало головою. Обираючи безлюдні вулички, друзі вивели ведмежа за межі міста.
    - Бувай,малий! – попрощався Льодик.
    - Здається, його мама йде сюди, - стурбовано сказала Крижинка, - треба забиратися звідси, бо схоже, що вона не в доброму гуморі, ще й нам перепаде на горіхи!
    - Йди до мами, - мовила Хуртовинка, - і більше не губися!
    Ведмежа слухняно кивнуло головою і кинулося до своєї мами! А друзі вирушили додому, бо треба було готуватися до завтрашнього дня, на який з нетерпінням чекали цілий рік! Завтра настане найочікуваніший і найвідповідальніший день у їхньому житті!
    Прикріплення: 9311212.gif(85Kb)
     
    Дитячий світ » Сучасна культурна скарбничка України » Дитячі письменники » Тая Цибульська (Полтавська обл., місто Кременчук)
    Сторінка 1 з 212»
    Пошук: